Оксана Мітрофанова
Pax Christi, Франція
Де місце українських жінок на війні? Відповіді у своєму інтерв’ю дає на запитання Оксана Мітрофанова, українська політологиня, спеціалістка з міжнародних відносин Національної академії наук України. У Франції вона перебуває з березня 2022 року, їй надали дозвіл бути учасницею програми PAUSE, яка підтримує дослідників, вимушених перебувати за межами своєї батьківщини. В даний час вона займається науковою та викладацькою роботою у французькому Національному інституті східних мов і цивілізацій (INALCO).
— Новітня історія України складається з революцій і конфліктів, яке місце тут займають жінки?
— Якщо розглянути історичні події, пов’язані з Помаранчевою революцією, під час якої сталося отруєння кандидата (в президенти — ред.) Віктора Ющенка, то жінки брали в ній участь нарівні з чоловіками. Це також було і під час Революції Гідності 2014 року, яка призвела до втечі президента Януковича. Жінки були тоді у лавах демонстрантів і також виконували велику роботу з матеріально-технічного забезпечення. Вони активно допомагали в організації побуту під час подій на Майдані.
Тоді, під час анексії Криму та з початком війни малої інтенсивності на Донбасі, ми побачили серйозні проблеми в українській армії. Їй бракувало боєприпасів і техніки для того, щоб протистояти тиску сепаратистів, яких підтримувала та озброювала Росія. Потім жінки згуртувалися для виконання термінових завдань. До речі, одна із моїх сусідів, яка є письменницею, почала збирати у соцмережах кошти, щоб придбати намети і спальні мішки. Їй довелося навіть залишити своїх двох дітей у бабусь і дідусів і везти усе це майно у зону конфлікту.
— Які зобов’язання лягли на плечі жінок з лютого 2022 року?
— З початком повномасштабної війни ситуація змінилася, бо Україну вже почали всюди бомбардувати. Чимало людей довелося утікати та переїжджати всередину країни, подалі від фронтових дії. Люди вирушають без нічого, лише з дітьми та/або тваринами. Їх необхідно нагодувати, розмістити, забезпечити певним доглядом. Жінки намагаються це робити при прийомі внутрішніх біженців.
До лав територіальної оборони також залучаються жінки: це цивільні, які стають на захист свого села чи мікрорайону і які добре знають місця свого розташування. Зброю їм спочатку надавала держава, а все інше спорядження (біноклі, теплі речі тощо) збирали місцеві жителі. Вони також забезпечували їжею.
На фронті також є багато жінок. Хтось з них служив в армії до війни, хтось пішов служити з початком війни. Жінки-лікарі на фронті стали військовими лікарями, інші записалися у бойові підрозділи, обійняли посади, які не вимагають особливої підготовки. Наприклад, журналістка-розслідувачка Тетяна Чорновіл, яка втратила на цій війні чоловіка, навчилася користуватися протитанковим озброєнням. І воює з самого початку російського вторгнення. На початку війни чимало колон з російських танків прямувало до Києва, і дуже важливо було вміти використовувати таку (протитанкову — ред.) зброю.
— Жінки також є жертвами цієї війни, зафіксовано багато випадків зґвалтувань…
— Ці свідчення жінок дуже важливі у справі фіксації військових злочинів. Зґвалтування під час війни є таким злочином. Але для того, щоб судити, потрібно мати докази. Прокурори приїжджають у деокуповані райони, досліджують, збирають необхідні докази. Але дуже важко навіть уявити скільки там жертв. Багато з них не хочуть про це згадувати, хочуть все забути і жити далі, але їм все одно страшно. Попри все, є жінки, які дають свідчення, які повідомляють про це в поліцію. Прокурори чітко пояснюють, що зґвалтування під час війни має особливий вимір.
Були непоодинокі випадки зґвалтування дітей, людей похилого віку, чоловіків. Це приниження, якого прагнуть злочинці. На окупованих територіях вони арештовували тих, хто розмовляв українською мовою, дружин українських військовослужбовців чи добровольців. Це один з «методів» залякування населення. Деякі постраждалі жінки зараз перебувають за кордоном, зокрема для того, щоб там лікувати отримані травми.
Джерело: Pax Christi
