Nabucco міг би стати прямим конкурентом німецько-російського проекту Nord Stream
06.10.2022 р. «Berliner Zeitung», Німеччина
Раптові аварії на трубопроводах «Північний потік-1» та «Північний потік-2», які напередодні зими унеможливили транспортування газу до Європи з Росії, призвели до шокового стану у громадському і політичному житті Німеччини. Водночас, аналітики ринку вивчають можливі наслідки для країн Європи у зв’язку з втратою газопостачання від такої донедавна надійної та комерційно привабливої Росії. Енергетичний шантаж Москви, про який давно попереджали незалежні експерти, знайшов неочікуване втілення у руйнуванні від вибухів обох російських газопроводів від впливів поки що нез’ясованих чинників. Чи матиме від аварії зиск хтось із зацікавлених сторін проекту, поки не зрозуміло. Наразі переважає думка, що вибухи та руйнування газопроводів найбільш вірогідно була сама Росія. Хоча економічних вигод від цього вона не отримує, фінансові збитки від похованих на дні моря трубопроводів значні, але для Москви, найбільш вірогідно, важливим є політичний чинник. Здійснення тиску на Європу не спрацювало, європейці швидко знайшли альтернативні шляхи постачання газу та практично вже завершили підготовку до опалювального сезону взимку. У Німеччині зростання цін на газ буде компенсоване за рахунок земельних і федерального бюджетів відповідних урядів, про що зараз точаться гострі дискусії. Втрата Росією європейського ринку могла призвести до рішення Путіна вивести державну корпорацію «Газпром» з європейського газового ринку заради досягнення якихось внутрішньополітичних цілей. Логіка такого рішення поки невідома, але вона єдина, що може пояснити вибухи на російсько-німецькому газопроводі у Балтійському морі.
Німецькі політики та економісти, які відстоювали будівництво «Північного потоку-2», насамперед у північних федеральних землях Німеччини, що мають вихід до Балтійського моря у районі пролягання російських трубопроводів, які наполягали на тому, що газопровід має виключно економічне значення та надзвичайно вигідний і необхідний Німеччині, наразі красномовно мовчать. Багаторічний Федеральний канцлер Німеччини Ангела Меркель, яка відстоювала цей проект та відверто загравала з Путіним з питань міждержавних відносин та економічної доцільності російського газу, ситуацію з аварією та очевидні згубні економічні наслідки для Німеччини не коментує. Керівництво федеральних земель та Федеральний уряд Німеччини наразі ведуть гостру дискусію між собою стосовно того, хто і в якій мірі повинен компенсувати громадянами країни та промисловості додаткові витрати, спричинені нестачею газу та підвищенням цін на енергоносії, комунальні витрати тощо. Політичної відповідальності ніхто на себе у Німеччині брати не хоче, про плани подальшого співіснування з Росією дискусії не ведуться. На порядку денному уряду федеральних земель та у Берліні домінують, що завжди характерно для німців, меркантильні інтереси та турбота про власний побут.
Таким чином, ситуація наразі виглядає незрозумілою з огляду на відсутність явного вигодонабувача від руйнування трубопроводів та загалом системи газопостачання з Росії до Європи. Цієї теми стосується стаття власного кореспондента Максиміліана Беєра (Maximilian Beer), надрукована у німецькій столичній газеті Berliner Zeitung від 4 жовтня ц. р. Видання оприлюднило аналітичний матеріал на базі інтерв’ю з одним із колишніх провідних посадовців в австрійському енергетичному концерні ÖMV Герхардом Ройсом (Gerhard Roiss), австрійський концерн здійснював спільне з іншими учасниками керівництво оперативною діяльністю «Північним потоком-2».
Видання зазначає, що у подальшому Європейський Союз буде змушений здійснювати видобування природного газу у Каспійському басейні незалежно від Росії.
Чоловік перевіряє газову установку в Сангачалі, що на південь від Баку на Каспійському морі.
Запланований до будівництва газопровід Nabucco до Західної Європи в обхід Росії також мав би початися тут.
Джерело: imago/Martin Fejer
Газопровід Nabucco міг би стати прямим конкурентом німецько-російського проекту Nord Stream («Північний потік»), зазначає німецьке видання. За допомогою його експлуатації передбачалося транспортувати газ до Австрії з таких країн, як Азербайджан і Туркменістан, через Туреччину, Болгарію, Румунію та Угорщину. Проект просував у 2000-х роках консорціум на чолі з австрійським енергопостачальником ÖMV і потужною німецькою компанією з продажу природного газу RWE з Ессена.
Nabucco («Набукко») — магістральний газопровід протяжністю 3,3 тис. км в обхід України та Росії з Центральної Азії до країн ЄС, перш за все до Австрії та Німеччини. Проєктна потужність 26–32 млрд кубометрів газу на рік.
Будівництво планувалося завершити до 2012 року. Очікувана вартість проєкту становила 6,2 млрд євро, згодом піднялася до 7,9 млрд євро. На початку травня 2011 року стало відомо, що оцінка проєктних інвестицій у газопровід Nabucco збільшена до 12–15 млрд євро (18–22 млрд доларів).
У консорціумі з будівництва газопроводу брали участь такі компанії: OMV Gas GMBH (Австрія), Botas (Туреччина), Bulgargaz (Болгарія), S.N.T.G.N. Transgaz S.a. (Румунія), MOL Natural Gas Transmission Company Ltd. (Угорщина).
Угоду про будівництво газопроводу Nabucco підписали лідери Туреччини, Румунії, Болгарії, Угорщини та Австрії 13 липня 2009 року в Анкарі. 28 червня 2013 року було оголошено, що газопровід Nabucco закритий, а пріоритетним проєктом стає Трансадріатичний газопровід.
Європейський Союз також давно виступав за будівництво такого газопроводу. Вже тоді в ЄС існувало бажання стати менш залежними від поставок російського газу. Провідна роль у просуванні проекту Nabucco належала колишньому Федеральному міністру закордонних справ Німеччини Йошка Фішеру (Joschka Fischer), який відігравав для цього проекту таку само важливу роль лобіста, як колишній канцлер Німеччини Герхард Шрьодер (Gerhard Schröder) для проекту «Північний потік».
Але все вийшло інакше, зазначає німецьке видання. З роками труба ставала все дорожчою, азербайджанський газовий консорціум «Шах Деніз II» (Shah Deniz II) зрештою вирішив обрати альтернативне рішення. А саме, збудувати Трансадріатичний трубопровід (Trans-Adria-Pipeline, TAP), який транспортує газ через Грецію до південної Італії. Після виходу з проекту Nabucco потужного німецького учасника RWE, він остаточно зупинився влітку 2013 року.
Тодішній генеральний директор австрійської енергетичної компанії ÖMV Герхард Ройс у провалі проекту газопроводу також звинувачує німецьку політику. Представник Австрії розповів виданню Berliner Zeitung про свої обґрунтування звинувачень на адресу Федерального уряду Німеччини.
Зокрема, відповідаючи на запитання німецького видання щодо відсутності публічних обговорень проекту Nabucco, колишній високопосадовець з Австрії повідомив, що жодних дебатів тоді з приводу доцільності газопроводу не було. Всім було зрозуміло, що залежність від російського газу є величезною проблемою для Європи. З газопроводом Nabucco учасники проекту мали намір змінити ситуацію. Проте реалії виявилися іншими. На початку цього року Австрія імпортувала 80 відсотків природного газу з Росії. Цьому можна було запобігти, зазначив Герхард Ройс, використовуючи можливості отримання газу з Норвегії та Румунії, а також з Азербайджану через трубопровід Nabucco.
Експерт з Австрії підтверджує, що завдяки участі у цьому проекті, Німеччина могла би бути більш незалежною від Росії. Це власне й було метою, тому в проекті взяла участь німецька компанія RWE з Ессена. Як і компанію Герхарда Ройса ÖMV, концерн консультував колишній Федеральний міністр закордонних справ Німеччини Йошка Фішер. Тогочасний єврокомісар з енергетики Німеччини Гюнтер Еттінгер (Günther Oettinger) також підтримав проект Nabucco. Десятиліттями російський газ транспортувався до Німеччини, Франції, Італії та Швейцарії через газовий хаб Баумгартен (Baumgarten) в Австрії. Це також могло би сприяти просуванню проекту Nabucco. Але в Німеччині бракувало політичної волі та політичної підтримки.
Експерт газового ринку Герхард Ройс відкинув твердження Ангели Меркель та Олафа Шольца стосовно того, що «Північний потік» є виключно приватним економічним проектом, назвавши такі заяви неправильними. Такі твердження некоректні та відволікають від політичної відповідальності. А Німеччина могла б набагато інтенсивніше брати участь у переговорах щодо Nabucco, які часто велися на міністерському рівні, відзначив Ройс. Адже трубопроводи не тільки перетинають кілька країн і, таким чином, впливають на національні можливості, вони також зачіпають національні інтереси, зокрема й російські.
Не дивно, що коли азербайджанський консорціум «Шах Деніз II» вирішив постачати свій природний газ через Трансадріатичний трубопровід (TAP), а не через Nabucco, це було набагато прийнятніше для Росії. Таким чином, природний газ надходив не до Австрії та далі до Німеччини, тобто до основного російського ринку, а через південну Європу до південної Італії. Це мало велике тактичне значення для Росії, оскільки азербайджанський газ не конкурував з російським у Центральній Європі.
Схема трубопроводів консорціуму, Шах-Деніз — найсхідніша ділянка маршруту.
З відкритих джерел
Шах-Деніз — шельфове газоконденсатне родовище в Азербайджані. Розташоване на південному заході Каспійського моря, за 70 км на південний схід від Баку. Глибина моря в районі родовища — від 50 до 650 м. Площа газоносного району — близько 860 кв. км.
Загальні запаси родовища оцінюються в 1,2 трлн. куб. м природного газу і 240 млн тонн газового конденсату. Розробка родовища здійснюється консорціумом, до якого входять наступні компанії: British Petroleum (25,5 %) — оператор, StatoilHydro (25,5 %), SOCAR (10,0 %), «Лукойл» (10 %), TOTAL (10,0 %), NIOC (10,0 %), TPAO (9,0 %).
Постачання газу до Європи здійснюється по Південнокавказькому газопроводу за маршрутом Баку — Тбілісі — Ерзурум і Трансанатолійському газопроводу (TANAP), далі — по Трансадріатичному газопроводу (TAP).
Австрійський експерт відзначив, що Росія відіграла важливу роль у провалі проекту Nabucco. Росіяни були рішуче налаштовані проти проекту, адже трубопровід був би їх прямим конкурентом на ринку газу у Центральній Європі. Російська державна компанія «Газпром» завжди діяла дуже агресивно та стратегічно і протягом багатьох років створювала залежності у Європі.
Показово, зазначає австрійський експерт, що лише через два роки після краху проекту Nabucco був підписаний договір щодо будівництва «Північного потоку-2». Це, вважає Герхард Ройс, засвідчило, наскільки міцно Німеччина у той момент сконцентрувалася на проекті «Північний потік-2». Свідомо посилювалася залежність від Росії, можна лише припускати, наскільки російське лобіювання було успішним і яку роль відіграв колишній канцлер Німеччини Герхард Шредер.
Оцінюючи ставлення інших країн ЄС до ситуації з проектом Nabucco, Герхард Ройс зазначив, що тоді Угорщина чинила опір, був очевидним російський вплив. Туреччина в принципі була за реалізацію проекту, але Анкара також намагалася приєднатися до ЄС. США залишалися в основному нейтральними, що тепер вони можуть розглядати як помилку. У Вашингтоні були стурбовані тим, що через Nabucco рано чи пізно буде транспортуватися іранський газ. Оскільки США були нейтральними, а Німеччина не підтримала ініціативу, то проект у підсумку не мав шансів на існування.
Відповідно до технічних умов, через трубопровід Nabucco передбачалося прокачувати до Європи щорічно 31 млрд куб. метрів газу, що виглядає замало у порівнянні з «Північним потоком-2», розрахункова річна потужність якого становить близько 150 млрд кубометрів. Проте, у випадку реалізації першої черги, передбачалося подвоїти потужності за рахунок будівництва ще одного потоку Nabucco, на зразок «Північного потоку», що подвоїло би обсяги газу для Європи. Такі обсяги вже відігравали би відчутну роль у забезпеченні енергетичної незалежності від Росії.
Австрійський експерт позитивно ставиться до ідеї відновлення проекту Nabucco. Але це може відбутися лише у тому випадку, якщо Німеччина зробить те, чого вона не зробила у минулому, а саме, чітко заявить, що вона не лише будуватиме термінали для скрапленого газу, а готова отримувати газ з інших джерел. Для реалізації такого наміру необхідно буде звертатися до країн Сходу. План Nabucco вже існує. Після отримання необхідних дозволів будівництво газопроводу займе близько двох-трьох років.
Тим часом, президентка Єврокомісії, німкеня Урсула фон дер Ляєн заявила 5 жовтня, виступаючи перед депутатами Європарламенту, що протягом семи місяців війни Росії проти України частка російського газу в імпорті ЄС скоротилася із 40 % станом на період перед вторгненням Росії в Україну, до 7,5 % зараз. Євросоюз намагається звільнитися від залежності від російського газу за рахунок співпраці з такими надійними постачальниками як США та Норвегія. Одним з конструктивних шляхів виходу ЄС із енергетичної кризи Єврокомісія пропонує перейти на спільну закупівлю енергоносіїв, що сприятиме усуненню конкуренції між європейськими країнами на ринку та стримуватиме ціни на газ. Інші механізми регулювання постачання, споживання газу та ціни на нього, зокрема запровадження додаткового податку на надмірні прибутки енергокомпаній, накладання обмежень на ціни, зменшення споживання газу та стимулювання енергозбереження тощо передбачається розглянути на зібранні у Празі 7 жовтня ц. р.
Енергетичний сектор опинився у центрі уваги країн Євросоюзу, з огляду на наближення зими, війну Росії проти України та усвідомлення необхідності шукати альтернативи відвертому диктату Москви на ринку газу. Ситуація стала випробуванням для міцності органів управління ЄС та окремих країн Євросоюзу. Наслідки хвороби примітивної залежності деяких країн Європи від матеріальних благ, на що розраховував Путін у своїй стратегії закабалення країн Заходу, незабаром минуться. ЄС подолає труднощі від протистояння з останнім диктатором Європи та стане сильнішим. Але у пам’яті залишиться традиційна меркантильність та примітивізм мислення громадян і політичних керівників Німеччини, які занадто довго не можуть відмовитися від шкідливих залежностей минулого. Керівництву Німеччини необхідно докорінно змінювати своє ставлення до процесів у спільній Європі. Адже, хто не готовий чи не здатний до реагування і адаптації до нових викликів і загроз, приречений на розпад.
Більшу частину свого професійного життя австрійський управлінець пропрацював в енергетичній групі ÖMV. Від 1997 року був членом ради директорів компанії, а від 2011 до 2015 року — головою правління.
Далі були посади в швейцарському промисловому концерні Sulzer і в австрійському енергетичному концерні Verbund AG.
