Росія втрачає Кавказ? Ердоган сильніший за Путіна

Допоки російські солдати застрягли в окопах в Україні, імперський міф про силу Путіна на Кавказі також руйнується

Defence24.pl, Польща

Бойові дії на Кавказі хоча і відрізняються за своїми масштабами від російсько-української війни, але вони також знаходяться у полі зору міжнародної спільноти. Зокрема, в Азербайджані було проголошено про проведення «антитерористичної операції» у вірменському анклаві Нагірний Карабах. У своєму дописі «Росія втрачає Кавказ? Ердоган сильніший за Путіна» польський аналітик Міхал Брушевський, відслідковуючи події на Кавказі, передбачає, як вони можуть позначитися на світовій політиці. Так, автор зазначає, що Служба державної безпеки Грузії наполегливо застерігає про можливу на Кавказі революцію. Адже допоки російські солдати застрягли в окопах в Україні, імперський міф про силу Путіна на Кавказі також руйнується. І хоча Вірменія офіційно перебуває у військовому союзі з Росією, але Кремль покарав її нинішній уряд принизливими умовами азербайджансько-вірменського перемир’я 2020 року. Автор нагадує, що ще три роки тому описував у польських ЗМІ бої за Нагірний Карабах, і ще тоді дійшов висновку, що Вірменія — не союзник Росії, а її заручниця. Зараз це підтверджується, а нинішній прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян став трагічною фігурою.

Заручник Москви

Автор далі нагадує, що ще у 2018 році Пашинян очолив у Вірменії прозахідну «оксамитову революцію», яка формально відсторонила т. зв. карабаський клан, пануючий тоді над християнською гірською країною на Кавказі. Цей клан був легітимований двома політичними елементами. Перший — це тісний союз з Москвою, другий — історією перемоги вірмен в 1994 році у війні за Нагірний Карабах. При цьому треба мати на увазі, пише автор, що в цивілізаційному плані Вірменія є не тільки частиною Заходу, але навіть прародителькою цієї цивілізації — це перша країна в історії, яка офіційно охрещена в 301 році нашої ери. Оксамитова революція у Вірменії чітко продемонструвала, що молоде покоління вірмен бажає, щоб країна орієнтувалася на Захід, а не на Москву. Лідер цієї революції Нікол Пашинян, знаючи, що у Вірменії є російська база і що Володимир Путін не так легко дозволить людям вийти з-під сфери свого впливу, маневрував між Росією та Заходом. Він мав офіційну зустріч з Путіним, і офіційно Росія не протидіяла «оксамитовій революції». Проте на реванш Кремля довго чекати не довелося. Азербайджан, знаючи, наскільки охолонули відносини між Єреваном та Москвою, і за військової підтримки Туреччини вирішив розібратися з т. зв. Республікою Арцах. Відомо, що цей невизнаний вірменський анклав у Карабахському районі формально є частиною території Азербайджану, але населений вірменами-християнами.

Президент Туреччини Ердоган припустив, що Путін не наважиться підтримати свого непокірного «союзника», і загалом не помилився. У 2020 році, після блискавичної військової кампанії, менш ніж за два місяці азербайджанські війська наблизилися до столиці анклаву — Степанакерта (Ханкенді). Їх атаки безпілотниками були частиною психологічної операції, яка вплинула на моральний дух воюючого вірменського гірського народу. А Росія просто спостерігала за азербайджанським бліцкригом, хоча Організація Договору про колективну безпеку (ОДКБ) теоретично зобов’язувана була втрутитися. Вірменам довелося воювати без обіцяної Путіним допомоги, який обрав для себе роль арбітра і викликав до Москви конфліктуючі сторони, наказуючи при цьому Пашиняну підписати принизливий для Вірменії договір про припинення вогню. До того часу у вірмен були хороші оборонні позиції в Арцаху (Нагірному Карабаху), але ще в 2020 році вони їх втратили. Той підпис Пашиняна вважався зрадою національної справи у Вірменії і він мав піти у відставку. Саме на це і розраховував Путін. Вірменія хотіла обрати прозахідний курс, тому замість того, щоб захищати свого теоретичного союзника, Путін дозволив його розгромити і зробив небажаного Пашиняна зрадником.

Це мало бути сигналом світові, що Росія робить усе, що захоче у «своїй» сфері впливу. Але далі автор пише, що цього разу Путін зробив помилку, оскільки вважав, що Вірменія приречена бути з Росією. На геополітиці Єревана позначається історія турецько-вірменських відносин, а союз з Росією мав бути для вірменів безальтернативним. Путін також припускав, що російської проєкції влади на Кавказі буде достатньо для того, щоб всі вважали цей регіон одвічним російським володінням. Загальноросійська зарозумілість і прислів’я про геополітику в стилі «слона в посудній крамниці» закінчилися так само, як і в Україні.

Пашинян залишився при владі і досі обіймає посаду голови уряду Вірменії. Християнська кавказька країна дистанціювалася від авантюр Путіна в Україні. Дружина Пашиняна навіть займається наданням гуманітарної допомоги українським дітям. Після 24 лютого 2022 року Вірменія вирішила дистанціюватися від політики Москви. Однак у 2023 році таке дистанціювання перетворилося на дедалі тепліші сигнали на Захід. Поразки російських військ пробудили приспані прозахідні настрої у Вірменії. Був навіть прорив. Делегація збройних сил Вірменії відвідала базу армії США в Хохенфельсі, Німеччина, де була започаткована програма спільних американсько-вірменських навчань Eagle Partner 2023 на Кавказі. Сам Пашинян все різкіше висловлюється в ЗМІ про Росію, на яку, за його словами, «ніколи не можна покладатися».

Далі автор називає політику Володимира Путіна геополітичною вендетою. Однак це свідчить, що Росія абсолютно ненадійна держава. Точно так само про це свідчать події і в Україні… З метою принизити небажану нову владу Вірменії, Росія дозволила Туреччині та Азербайджану здійснити військовий напад на свого офіційного союзника. Отож Організація Договору про колективну безпеку виявилася лише паперовою витвором, Володимир Путін слабшав політично, а Реджеп Таїп Ердоган набирав таким чином силу. «Ймовірно, ми спостерігаємо «овертайм», коли Путін, ображений на Вірменію, дозволить азербайджанцям повністю інкорпорувати Нагірний Карабах. Та й дивні російські коментарі в Telegram звучать смішно, коли Вірменія чи Казахстан не хочуть і пальцем поворухнути, щоб допомогти в російській авантюрі проти України. Вони не хочуть підтримувати свого «формального союзника», — пише далі автор..

Грузія між Москвою і Заходом

Таким чином, робить висновок автор, Росія втратила довіру як союзник Вірменії, і посилення відносин Єревана з Вашингтоном є новим кроком у прозахідному векторі на Кавказі. Зрештою, таким шляхом колись прямувала Грузія, яку Володимир Путін зупинив у 2008 році, атакувавши її під приводом захисту Осетії. У 2023 році вулиці грузинських міст були заповнені протестуючими. Причиною став закон про іноземних агентів, який у Євросоюзі сприйняли як поворот грузинської влади до проросійського авторитаризму. Протестуючі навіть марширували з прапорами Євросоюзу. Президент Грузії Саломе Зурабішвілі наклала вето на законопроект, і не випадково її вважають останньою інстанцією прозахідного курсу Грузії. Зурабішвілі була главою дипломатії за часів Саакашвілі, а стала президентом за підтримки «Грузинської мрії». Вона народилася у Франції і працювала у французькій дипломатії.

Зараз Грузія опинилася на роздоріжжі: з одного боку, влада боїться рухатися шляхом Вірменії, а з іншого — не хоче блокувати свій шлях на Захід. Щодо грузинського суспільства, то воно співчуває Україні, яка воює, а росіян сприймає як загарбників — тим більше, що 100 тис. потенційних російських «вояків» втекли до цієї країни.

Одне опитування громадської думки показало, що 89 % опитаних грузин підтримують вступ своєї країни до ЄС, а 79 % підтримують вступ до НАТО. Як пише польський Центр східних досліджень (OSW): «На саміті Європейської ради 23–24 червня 2022 року Грузія отримала т. зв. європейську перспективу, а Україна та Молдова — статус кандидатів до ЄС (усі три країни подали заявки на членство одночасно). ЄС поставив рішення Тбілісі в залежність від прогресу в 12 сферах. Звіт на цю тему має бути опублікований у жовтні, а рішення — до кінця цього року». Цікаво, що грузинські служби попереджають, що в країні можуть знаходитися ветерани боїв в Україні, які викличуть антиурядові заворушення. Мається на увазі: «прозахідні».

Політично до Кавказького регіону входять Вірменія, Азербайджан, Грузія та республіки Російської Федерації: Чечня, Адигея, Карачаєво-Черкесія, Кабардино-Балкарія, Північна Осетія, Інгушетія, Дагестан. Народи, що входять до складу Російської Федерації, підпорядковані Москві, але в їхній історії багато антиросійських збройних повстань. Вірменія і Грузія коливаються між Росією і Заходом, але саме останній напрямок має суспільну підтримку. Азербайджан зважає на Росію, коли прагне повернути Нагірний Карабах, але азербайджанці, безперечно, є союзниками Туреччини.

Зрештою, Росія втрачає Кавказ, і її поразки на фронті викликали процеси, які сьогодні всі у Європі спостерігають. Росія втратила довіру як країна, що гарантує безпеку своїх союзників. Туреччина скористалася слабкістю Росії. Після повернення частини Арцаху (Нагірного Карабаху) в 2020 році в Баку відбувся парад перемоги, який приймали президент Азербайджану Ільхам Алієв і турецький президент Ердоган.

І наприкінці автор ставить з такого приводу запитання: Чи буде ще один парад?

Відповідь можна прочитати у невеликому коментарі ще одного польського автора — Наталі Потери — яка наводить слова Пашиняна з його інтерв’ю італійській газеті La Repubblica: «Архітектура безпеки Вірменії на 99,99 % залежала від Росії, включно з постачанням зброї та боєприпасів… Політика покладатися винятково на Росію в питаннях безпеки є стратегічною помилкою, яку потрібно обов’язково виправляти».

Підготував Олег Махно