Ми бачимо безумовне намагання Туреччини твердо відстоювати свої національні інтереси

Вадим Волохов

В нашому попередньому матеріалі «Туреччина: домінуюча сила регіону» від 20 серпня ц. р. ми торкнулись питання зростання ролі та впливу Анкари в регіоні Близького Сходу. Основним мотивом активності Туреччини ми бачимо безумовне намагання твердо відстоювати свої національні інтереси.

Саме про це нагадав віце-президент Туреччини Фуат Октай, коли закликав лідерів Європейського Союзу об’єктивно поглянути на процеси, що відбуваються на сході Середземномор’я. Він підкреслив, що Туреччина проводить розвідувальні та бурові роботи на власному територіальному шельфі і будь-яка критика з цього питання є надмірною. «ЄС, з одного боку, закликає Анкару до діалогу у Східному Середземномор’ї, а з боку іншого — реалізує інші плани, що є показником нещирості стосовно Туреччини. Наша країна виступає за мир і дипломатичне врегулювання протиріч, але за необхідності не вагаючись вживатиме всіх необхідних заходів для захисту національних інтересів. Це добре відомо, в першу чергу, Греції та Франції», — наголошував Ф. Октай.

Віце-президент Туреччини Фуат Октай

Аналіз напрямів активності вищого керівництва країни та її зовнішньополітичного відомства за останні кілька років свідчить, що зовнішня політика Анкари повністю базується на неоосманських прагненнях, а її національні інтереси виходять далеко за межі регіону. Так, ми бачимо зростання ролі та активності Туреччини у збройних конфліктах в Сирії і Лівії, в боротьбі за поклади вуглеводів і ресурсів Середземноморського басейну, більш рельєфно вимальовується експансія Анкари в Африці та Південно-Західній Азії.

Вважаю за доцільне більш уважно і на конкретних прикладах розглянути кроки Анкари в регіонах Близького Сходу, Перської затоки, Африки, Південно-Західної Азії.

Беззаперечний лідер регіону Близького Сходу — Королівство Саудівська Аравія (КСА) — є однією з важливіших країн світу, з огляду на видобуток нафти. Країна неодноразово впливала на світову політику, встановлюючи ціни на енергоносії. Королівство активно проводить зовнішню політику, орієнтовану на збереження за собою ключових позицій на Аравійському півострові, серед ісламських держав і держав-експортерів нафти. Дипломатія Ер-Ріяду відстоює і просуває інтереси сунітського ісламу в усьому світі.

Проте, незважаючи на союзницькі відносини із Заходом, Саудівська Аравія часто підпадає під критику за поблажливість до ісламу. Так, Саудівська Аравія була однією із трьох держав, що визнали правління талібів в Афганістані.

Останніми роками у країни складні відносини з Іраном, який став головним суперником Ер-Ріяду в регіоні. Адже і Саудівська Аравія, і Іран, будучи центрами двох основних гілок ісламу (у Саудівській Аравії більшість населення — суніти, в Ірані — шиїти), претендують на неформальне лідерство в ісламському світі.

Ер-Ріяд, через тривалу боротьбу за лідерство з Тегераном та дружні стосунки із США та країнами Європи, втрачає свій авторитет в зоні Перської затоки, а в наслідок певних причин, пов’язаних з діяльністю наслідних принців Саудівської Аравії та їх внутрішньою боротьбою за сфери впливу, роль Королівства Саудівська Аравія в регіоні взагалі значною мірою похитнулась.

Цим досить швидко скористались Об’єднані Арабські Емірати (ОАЕ), які дотепер вели досить обережну політику в регіоні. Це країна з абсолютною монархією, яка дотримується суворих норм ісламу сунітського напряму, в регіоні Близького Сходу є надійним союзником Саудівської Аравії. І навіть більше, спадкоємець престолу і фактичний правитель ОАЕ Халіфа бен Заїд вважається «хресним батьком та вчителем» кронпринца Саудівської Аравії Мухаммеда бен Сальмана.

Президент ОАЕ Халіфа бен Заїд аль-Нахайян

З послабленням Ер-Ріяда Абу-Дабі, не вагаючись, почали вести самостійну політику в Ємені, Сирії та Лівії. На державному рівні країна підтримує всі світські сили в регіоні і виступає проти радикальних ісламістів. В ОАЕ рахунки організацій, що підозрюються у причетності до тероризму, заморожені.

Шейх Халіфа бен Заїд вважається одним з головних союзників президента Єгипту Абдель-Фаттаха ас-Сісі та головнокомандувача Лівійської національної армії маршала Халіфи Хафтара.

Наріжним каменем зовнішньої політики Абу-Дабі є «принцип дипломатії, переговорів та невтручання», закладений ще засновником та першим президентом ОАЕ шейхом Заїдом бен Султан аль-Нахайяном. Дотримання цих принципів дає змогу чинному президенту досить ефективно вести збалансовану політику та підтримувати широкі зв’язки зі світовою спільнотою. ОАЕ, як засновник та активний член Ради співробітництва арабських держав Перської затоки, дотримується активної політики, що спрямована на посилення безпеки та стабільності в регіоні, з урахуванням багаторічного арабсько-ізраїльського конфлікту, подій в Іраку, Ірані, війні в Лівії, збройних конфліктів у Ємені та Афганістані. Абу-Дабі твердо стоїть на позиціях «арабської мирної ініціативи», вважаючи, що Ізраїль повинен звільнити окуповані території і Палестини, і інших арабських держав.

Саме з цих міркувань телефонна розмова президента США Дональда Трампа з прем’єр-міністром Ізраїлю Беньяміном Нетаньяху та спадкоємним принцом ОАЕ Мухаммедом бен Заїдом, яка відбулась 13 серпня ц. р. щодо нормалізації відносин між Ізраїлем та ОАЕ, привернула до себе не аби яку увагу міжнародної спільноти.

13 серпня ц. р., за посередництва Сполучених Штатів, Ізраїль і ОАЕ уклали угоду про нормалізацію відносин

Президент США Д. Трамп повідомив, що за підсумками телефонної розмови США, Ізраїль і ОАЕ уклали угоду про нормалізацію відносин. Зокрема, він стверджує, що Ізраїль утримуватиметься від оголошення свого суверенітету над частинами територій Західного берегу річки Йордан, які палестинці хочуть бачити в межах своєї майбутньої держави. Сторони сподіваються, що «історичний прорив сприятиме встановленню миру на Близькому Сході». Очікується, що незабаром країни, які причетні до угоди, обміняються послами і відкриють дипломатичні місії, підпишуть цілий ряд угод у сферах, пов’язаних з інвестиціями, безпекою, телекомунікацією, туризмом і відкриттям прямого повітряного сполучення між Абу-Дабі і Тель-Авівом.

За даними агенції Reuters, угода передбачає розширений доступ мусульман до мечеті Аль-Акса у Східному Єрусалимі. Президент Єгипту А.-Ф. ас-Сісі вже прокоментував оголошення про нормалізацію відносин між Ізраїлем і Об’єднаними Арабськими Еміратами, заявивши при цьому, що це крок до стабілізації регіону і його процвітання.

Таким чином, ОАЕ стає першою державою зони Перської затоки, яка налагоджує активні дипломатичні стосунки з Ізраїлем.

Фактичне примирення двох активних посередників війни в Лівії дає надію на її припинення. До речі, серед всіх сторін лівійського конфлікту фактично тільки Туреччина не тільки бере участь в бойових діях, але і намагається вплинути на формування політичного рішення з припинення конфлікту.

В цьому зв’язку турецькі засоби масової інформації значно активізували свою роботу, стверджуючи, що саме Османська імперія звільнила Лівію від «іспанського ярма» в 16-му столітті, і що однією із причин розпаду Османської імперії була втрата її військово-морської величі, яку сьогодні Реджеп Ердоган має намір повернути повторним «визволенням Лівії».

Вважається, що коріння суперництва між ОАЕ та Туреччиною криється не стільки в покладах енергоносіїв Середземномор’я та Близького Сходу, скільки в можливості «відкрити та контролювати ворота» до Африки, яка є найбільшим мусульманським континентом. Слід очікувати, що в майбутньому це суперництво тільки загострюватиметься.

Туреччина під час активної фази бойових дій в Лівії вела перемовини зі своїм союзником Алжиром стосовно підписання з Урядом національної згоди (легітимний тимчасовий уряд Лівії, який підтримується ООН) «Пакту про оборону», який надавав туркам можливість створити стратегічну базу для своєї військової присутності в Лівії. Річ у тому, що новообраний президент Алжиру — Абдельмаджид Теббуне, на відміну від свого попередника, значною мірою залежить від неофіційної підтримки алжирського філіалу організації «Братів-мусульман», яка в 2019 році організувала масові демонстрації, що змусило піти у відставку президента Алжиру Абдель-Азіза Бутефліку, який всіляко намагався заборонити діяльність цієї організації.

Ще одним ключовим союзником Туреччини в регіоні є Катар. Кілька років тому ця країна пережила важкий період протистояння з Саудівською Аравією та іншими державами Перської затоки за свою підтримку «Братів-мусульман».

З давніх часів Катар вважався близьким союзником Саудівської Аравії, але з часом почав дотримуватися більш незалежної зовнішньої політики, балансуючи між Саудівською Аравією і Іраном. У 2018 році він вийшов з ОПЕК, оскільки зажадав незалежності у політиці щодо видобутку нафти і газу.

За даними катарського телеканалу Al Jazeera, 19 липня ц. р. міністр оборони Туреччини Хулусі Акар зустрівся з еміром Катару принцом Тамімом бен Хамад Аль Тані. Як повідомлялося, сторони обговорили питання переміщення частини загонів бойовиків, що пройшли підготовку на тренувальних базах в Катарі, з Сомалі до Лівії з метою посилення там протурецьких збройних формувань.

19 липня ц. р. міністр оборони Туреччини Хулусі Акар зустрівся з еміром Катару Тамімом бен Хамад Аль Тані

Не таємниця, що Катар підтримує та частково фінансує ХАМАС та «Палестинський ісламський джихад». Водночас Доха активно співпрацює і з Тегераном. Така «всебічність» стосовно терористів значною мірою зашкодила репутації країни на міжнародній арені. Для того, щоб позбутися іміджу держави, яка підтримує терористів, емір Катару був змушений «попросити ХАМАС припинити всі заходи на своїй території».

Приховуючи свої справжні інтереси під ширмою інтересів Вашингтона щодо «активізації ролі американських союзників у забезпеченні регіональної безпеки в Перській затоці», поряд зі створенням британської військової бази в Бахрейні, французької — в ОАЕ, в серпні–вересні 2019 року Туреччина завершила будівництво своєї другої військової бази на території Катару. Вона розташована поруч із вже діючою з жовтня 2015 року базою «Тарік бен Зіяд», що на південь від столиці Катару. Загальна чисельність турецького контингенту в Катарі становить понад 3 тис. військовослужбовців зі складу сухопутних військ на ВПС Туреччини.

Досить велике занепокоєння у Саудівської Аравії та ОАЕ викликає бажання Анкари «відновити комплекс споруд Османської пори» на острові в порту Суакін в Судані. За оцінками спеціалістів, якщо Туреччина створить у Суакіні свою військову базу, то це надасть їй можливість контролювати судноплавство у Червоному морі та, фактично, Суецький канал.

Турецький трикутник військових баз

Якщо уважно поглянути на карту регіону Близького Сходу, то стає зрозуміло, що Туреччина розгортає військові бази навколо Аравійського півострова і з будівництвом нової бази у Лівії, при сприянні Уряду національної згоди Фаїза Сараджа, матиме можливість активно впливати на розвиток та формування ситуації в регіоні.

Свого часу інформаційна агенція Gulf News повідомляла, що Іран також матиме можливість використовувати нову турецьку базу в Суакіні для постачання зброї хусітам у Ємені. З використанням нових можливостей Анкара буде спроможна більш активно впливати на ситуацію в Єгипті через підконтрольну їй організацію «Братів-мусульман», що не може не турбувати як Єгипет, так і Йорданію. Активність Туреччини може спричинити новий конфлікт між Суданом і Єгиптом стосовно спірного району Халаїб.

Саудівська Аравія також вельми занепокоєна турецько-іранською присутністю у Червоному морі, яка буде вимагати постійної присутності ВМС США в районі. Розміщення нових сил з метою контролювати комунікації навколо Африканського рогу, безумовно, спричинить певне загострення в цьому районі.

Під час своїх візитів до африканських країн президент Туреччини Р. Ердоган постійно повторює тезис відмінності політики Османської імперії від політики колоніалізму Європи та США. Так, він підкреслює, що Османська імперія була символом дружби та братерства для народів Африки, і ніколи не втручалась у справи культурної спадщини та релігії африканських країн.

Африканський напрямок у зовнішньополітичній діяльності Туреччини став одним із головних аспектів діяльності Партії справедливості та розвитку фактично з перших днів її приходу до влади в 2002 році. Доцільно навести кілька прикладів: станом на 1 січня 2009 року Туреччина мала тільки 12 посольств в Африці, 7 з яких знаходилися на південь від Сахари. В 2020 році Туреччина має 36 дипломатичних представництв на Африканському континенті та своїх економічних радників в 26 африканських країнах. У квітні 2020 року Стамбул готував черговий саміт «Туреччина-Африка», на який були запрошені представники понад 60 африканських країн, але був відкладений через пандемію коронавірусу. Важливо нагадати, що за останні 10 років президент Туреччини здійснив 30 офіційних візитів до країн Африки.

Слідом за дипломатами в африканські країни прийшов і турецький бізнес. В економічно відсталих країнах побудовані нові підприємства, за рахунок яких обсяги двосторонньої торгівлі між Туреччиною та африканськими країнами зросли з 5,5 млрд дол. США в 2003 році до майже 30 млрд дол. США в 2019-му. Експорт турецьких товарів до Африки стрімко зріс на 579 % та становить 14,4 млрд дол. США.

Широко відома у світі Турецька агенція з питань співробітництва та координації (TİKA) на сьогодні має 16 представництв в Африці, а взагалі координує біля 150 спільних проектів в усьому світі.

Турецька авіаційна компанія Turkish Airlines (THY) сьогодні здійснює пасажирські та вантажні перевезення більш ніж 50 африканськими маршрутами.

Не можна оминути увагою і військову сферу турецької експансії. В 2016 році Анкара побудувала в Сомалі першу військову базу та відкрила тренувальний центр для сомалійських військовослужбовців.

Африканський напрямок став одним із головних у зовнішньополітичній діяльності Туреччини

Важливим напрямом у справі відновлення турецького впливу в Африці є підготовка місцевих кадрів для державного управління. Для африканських студентів, які навчаються в турецьких навчальних закладах, запроваджена система пільг, що сприяє їх навчанню.

Управління у справах релігії Туреччини (Diyanet) розробило досить розгалужену програму з реконструкції старих та будівництва нових мечетей у багатьох африканських країнах, не зважаючи на чисельність мусульманського населення.

Крім всього згаданого, недержавні турецькі організації в рамках політики неоосманізму залучаються Туреччиною для створення системи кюлліє (комплекс, що складається з мечетей та будівель соціального, культурного та комерційного призначення) у багатьох африканських країнах.

В засобах масової інформації Туреччини досить широко висвітлюються питання реорганізації ООН та її Ради Безпеки — зокрема. Наприклад, президент Р. Ердоган часто наголошує про необхідність розширення Ради Безпеки ООН до 20 постійних членів та введення до її складу представника Африки. При цьому Анкара розраховує на значну підтримку своїх програм з боку африканських країн.

Таким чином, Анкара сьогодні відстоює свої національні інтереси не тільки на Близькому Сході, але і на Африканському континенті, контроль над яким був втрачений внаслідок падіння Османської імперії. Доктрина неоосманізму, яка будується на принципах встановлення взаємовідносин з партнерами з урахуванням їх релігійних та культурних традицій, спрацьовує непогано.

Далі буде…