Нова Холодна війна

Ексклюзив «Борисфен Інтел»

Володимир Шевченко
Андрій Саварець

На думку Нобелівського лауреата Стівена Вайнберга, спроба об’єктивного погляду на світ неминуче набуває рис трагедії.

Ця стаття — спроба реконструкції американоцентричного погляду на події російсько-української війни, де американські еліти діють у різних коридорах рішень.

Висновки з неї цілком узгоджуються з думкою Вайнберга. Особливо якщо врахувати, що попередня Холодна війна тривала 45 років.

* * *

Владні еліти Сполучених Штатів Америки перебувають у складному процесі вироблення найприйнятнішого для себе рішення щодо російсько-української війни та пов’язаних із нею глобальних змін.

На сьогодні гору взяла стратегія, яку можна умовно назвати «стратегією Саллівана-Бернса» [1].

Ця стратегія бореться в публічному і непублічному просторі зі стратегією, яку також умовно можна назвати «стратегією Байдена-Блінкена».

Про суть цих стратегій можна судити за висловлюваннями багатьох впливових американських політиків, за їхніми практичними діями та за реакцією на них світових центрів сили.

«Стратегія Байдена-Блінкена» передбачає надання всебічної допомоги Україні, достатньої для рішучого розгрому армії агресора, звільнення всіх окупованих територій, вихід України на кордони 1991 року, а також компенсацію Україні заподіяної Росією шкоди. Цей план знайшов широку міжнародну підтримку під назвою «Українська Формула миру» і зафіксований у підсумках багатьох міжнародних зустрічей високого рівня.

У свою чергу «стратегія Саллівана-Бернса» передбачає:

• продовження підтримки України у відбитті російської агресії;
• постійний зовнішній вплив на Росію санкціями, не тільки новими, а й посиленням контролю за дотриманням уже накладених.

Водночас:

• недопущення повного розгрому Росії;
• недопущення початку неконтрольованих процесів у РФ та її дезінтеграції;
• збереження контролю російською владою над ядерною зброєю та недопущення потрапляння ядерної зброї до рук терористів і сепаратистів.

За таким обережним, суто бюрократичним підходом, криється геостратегічний прагматичний розрахунок.

Однополярний світ передбачає глобальну відповідальність. Холодна війна між двома світовими політичними системами давала Сполученим Штатам потужний стимул до розвитку, зокрема й за рахунок пропозиції більш привабливого образу майбутнього, ніж пропонувала система тоталітаризму в особі СРСР та їхніх союзників.

Після розвалу Радянського Союзу Америка втратила зовнішні стимули до розвитку і передумови до глобального лідерства. Своєю чергою, глобальна відповідальність передбачала необхідність втягування в усі конфлікти і розфокусування уваги та ресурсів.

Джордж Фрідман, керівник аналітичного центру Stratfor, так званого тіньового ЦРУ [2], у книзі «Американська імперія. Прогноз 2020–2030 рр.» писав: «США не очікували, що холодна війна закінчиться, не готувалися до її закінчення. У результаті після війни країна залишилася в позиції сили і не знала, що з цією силою робити. У 1980-х реальність була однією, у 1992-му вона абсолютно змінилася».

США не хотіли розвалу Радянського Союзу, а тільки його максимального ослаблення.

Джордж Буш-старший, виступаючи у Верховній Раді УРСР у Києві з промовою, що стала відомою як Chicken Kiev speech, закликав українців залишитися у складі Союзу: «Американці не будуть підтримувати тих, хто прагне незалежності, щоб замінити далеку тиранію місцевим деспотизмом. Вони не допомагатимуть тим, хто пропагує самовбивчий націоналізм, заснований на етнічній ненависті».

Так само є величезна кількість фактів, які вказують на те, що сьогодні Сполучені Штати в особі домінуючої політичної групи в адміністрації Байдена, не хочуть непрогнозованого розвалу Російської Федерації.

Крім того, збереження у довгій перспективі визнаного через світові інституції Світового Зла, що консолідує навколо себе міжнародний тероризм, авторитаризм і тоталітаризм, — єдиний ефективний фактор, що консолідує західний (євроатлантичний) макрокластер і мотивує його прискорений розвиток.

Нова, і дедалі більш консолідована система Світового Зла неминуче повинна давати колективному Заходу пасіонарний поштовх, практично вичерпаний за відносно благополучний період після Другої світової війни, і особливо — після закінчення Холодної війни.

По суті, йдеться про створення системи мотивації союзників по всьому світу до консолідації (нової пасіонарності), перезапуску свого військово-промислового комплексу, створення нової глобальної системи безпеки, єдиного економічного макрокластера, а в перспективі — і нової фінансової системи.

Створення нової багаторівневої поліцентричної (мережевої) системи глобальної безпеки, описаної нами в попередніх статтях, виникає з цього протистояння. І нове системне Світове Зло, на відміну від попереднього — міжнародного тероризму, — набагато відчутніше і масштабніше, і включає міжнародний тероризм як одну зі своїх складових.

Тій же Європі вже буде складно ігнорувати червоні стрілки, намальовані на карті передбачуваного нападу Росії на країни НАТО, бо минулі стрілки, намальовані на карті України, точно збіглися з реальністю і перетворилися на жах безпрецедентної для ХХІ століття війни.

Швидке завершення війни в Україні рішучим розгромом російської армії та падінням кремлівського режиму не давало часу, а головне — достатніх мотивів для глобальної перебудови. А нестворення нової системи міжнародної безпеки, за умови повної деградації старої, неминуче призвело б до непередбачуваних, отже, і слабкокерованих, з точки зору США, наслідків.

Формування ж системи Світового Зла, концептуальна влада і лідерство Росії в ній автоматично дає Штатам лідерство в демократичному світі.

З цього погляду справедливо говорити не про локальний затяжний конфлікт, а про нову Холодну війну, за якої гарячі сутички будуть скидатися у зовнішній контур глобальних макрокластерів.

Український аналітик Олексій Кущ справедливо зауважив, що «…стратегічна мета західних демократій полягає в негайному переході протистояння з автократіями в режим Холодної Війни. Адже саме в цьому форматі ліберальні демократії зможуть використати в боротьбі з автократіями свою головну конкурентну перевагу: економічний потенціал, рівень технологій і якість життя населення. Адже саме в такому режимі Захід уже перемагав СРСР».

Директор ЦРУ Вільям Бернс у своїй статті заявив, що збереження західної допомоги Україні — «Це відносно скромна інвестиція, але така, що приносить водночас значну геополітичну віддачу для Сполучених Штатів і суттєву вигоду для американської промисловості».

Якщо згадати історію, то вільний нерегульований ринок привів Сполучені Штати до Великої депресії, з якої Америка вийшла через Другу світову війну.

Джордж Фрідман також писав: «Силою, що розв’язала цю проблему, призвела до завершення Великої депресії та врешті-решт зруйнувала інститути другого циклу, стала війна».

До підтримки «стратегії Саллівана-Бернса» підключилися важковаговики журналістського цеху.

Тричі Пулітцерівський лауреат Томас Фрідман так пояснював позицію Штатів: «На Заході потрібно побоюватися слабкості Путіна не менше, ніж його сили… Ви також можете отримати заворушення або громадянську війну і розпад Росії на феодальні володіння воєначальників/олігархів…

Це не захист Путіна. Це вираз люті з приводу того, що він зробив зі своєю країною, перетворивши її на бомбу уповільненої дії, розкидану по 11-ти часових поясах. Путін узяв у заручники весь світ».

«Стратегію Саллівана-Бернса» можна було запропонувати американським політикам і громадянам, а також усьому світу, пояснивши ненадання американської допомоги Україні, достатньої для її рішучої перемоги, небажанням ескалації в умовах потенційної ядерної загрози з боку Росії.

«Українці борються за своє існування. Але США мають особливе зобов’язання уникнути ядерної війни, яка назавжди покінчить із життям на планеті Земля», — найпоширеніша цитата високопоставлених чиновників різного рівня в США, яка відображає цю позицію.

Тобто, згідно з логікою «стратегії Саллівана-Бернса», Росія перетворюється на лідера «світового кластеру агресивних маргіналів» — постійну, зриму і відчутну загрозу для всіх демократій західного типу.

При цьому не секрет, що Росія є набагато слабшим суперником для США, що не дозволяє їм це протистояння програти.

«Стратегія Саллівана-Бернса» рефлексивна. Вона полягає не в ініціації цих процесів, а в несупротиві їм, розуміючи, що вийде в результаті природного перебігу подій.

Метою нової Холодної війни є не розгром противника або його дезінтеграція, а управління його розвитком. Засобів для такого управління вже напрацьовано безліч.

І завдання економічних санкцій полягає не в катастрофічному руйнуванні російської економіки, а в максимальному зниженні її прибутковості.

План суто бюрократичний, що мінімізує ризики, вирізняється повною відсутністю морального компонента і створений у руслі цинічної філософії Realpolitik.

Нижче наводиться аналіз того, як цей план вплинув на прямих і опосередкованих учасників конфлікту, і як вони цей план відрефлексували.

Росія

У попередніх матеріалах автори запропонували теорію «Керованої революції в Росії», яка, серед усіх існуючих, найповніше описувала причини повномасштабного вторгнення Росії в Україну, подальший хід війни, нелогічні на перший погляд рішення та дії російського керівництва.

За задумом російських спецслужб, агресивна війна проти України мала стати тригером, який запускає революційні процеси трансформації, в ході якої спецслужби мали отримати безроздільну владу в Росії.

Теорія керованої революції у Росії, крім пояснення поточних подій, давала прогноз майбутніх. Росія мала піти шляхом побудови тоталітарної держави, панівною ідеологією якої був російський націонал-соціалізм.

У процесі неминучої дестабілізації російському суспільству «згодували б» необхідність укладення нового соціального договору, який юридично мав бути відображений у новій конституції Росії.

Росія ставала унітарною державою, внаслідок чого деякі нинішні суб’єкти Федерації (Чечня, Дагестан) могли відвалитися, що було б бажаним для центральної влади. Інститут президентства розмивався б до суто формальних функцій, а влада передавалася б «Корпусу вартових російської революції» на кшталт Ірану і фіксувалася в конституції.

Нова російська влада знайшла б такий жаданий для неї суверенітет — тобто вихід із-під юридичного та економічного міжнародного арбітражу. І, незважаючи на санкції та розрив з міжнародними інститутами (насамперед європейськими), Росія мала можливість побудувати жорстку та стійку структуру, знову ж таки за принципом іранської моделі.

Локомотивом дестабілізації прогнозувалися військові невдачі та обурення з боку так званих турбопатріотів, тобто найбільш агресивних російських націоналістів, яких підтримує Російська православна церква.

Після окупації Бахмута і Соледара шляхом колосальних втрат «Вагнер» репутаційно став найпопулярнішим підрозділом у народі: здатним вирішувати завдання, який «дбає про солдата» і не боїться критикувати керівництво.

На іншому фланзі ультранаціоналісти під керівництвом Стрєлкова-Гіркіна як ідеолога націоналістичного руху розгортали регіональні структури Клубу розсерджених патріотів.

Згідно з нашою теорією, це були різні прояви однієї гри спецслужб у рамках спроби здобуття всієї повноти влади та трансформації Росії.

Апофеозом цих подій став озброєний заколот очільника ПВК «Вагнер» Пригожина.

Проте!

Незважаючи на перші тріумфальні 24 години заколоту і широкі перспективи (влада розсипалася, і ніхто не готовий був її захищати), заколот був оперативно згорнутий. Ширмою для його згортання нібито стали гарантії Путіна та (чомусь) Лукашенка.

Почалося різке «відмотування» запущених процесів назад. Пригожина, незважаючи на гарантії від Путіна, було вбито. Гіркіну пощастило більше (далося взнаки чекістське минуле і сьогодення) — його демонстративно посадили на 4 роки.

Почала критикуватися націоналістична ідеологія. Акцент на домінування російського етносу різко змістився на так звану багатонаціоналочку — явну підтримку процесу ісламізації та загравання з національними республіками. Припинився вал публікацій у ЗМІ, де описувалися злочини проти етнічних росіян, які скоюють особи неросійської національності (представники як корінних народів РФ, так і діаспор із Середньої Азії).

У своїх попередніх публікаціях на тему керованої революції в РФ автори зробили важливе застереження!

«Неможливо зі стовідсотковою впевненістю стверджувати, що в організаторів революції все вийде відповідно до їхнього плану. Можливо, процес зупиниться на якійсь проміжній стадії та народить чергового виродка.

Проте можна з упевненістю стверджувати — те, що формується на наших північно-східних кордонах, у найближчій перспективі — небезпечне чудовисько.

У цих умовах найбільш раціональною поведінкою для всього демократичного світу буде створення могутнього військового, інформаційного та фізичного захисного поясу-фортеці, що відокремлює сучасний світ від архаїчного «російського світу».

Історія розпорядилася так, що вартою цієї «фортеці» буде низка націй балто-чорноморського регіону, але найефективнішою буде Україна».

Що завадило здійсненню цього плану?

План російських спецслужб за допомогою дестабілізації, можливого виходу деяких республік зі складу РФ, зміни конституції, закріплення унітарності та переформатування структури влади мав призвести до концентрації влади в руках цих спецслужб.

Але цей план натрапив на більш могутній план. Таким апріорі міг бути лише план ззовні, одного з двох центрів сили, значимих для Росії.

На першому етапі повномасштабного вторгнення співпали інтереси трьох акторів: України — відбити напад; США — не дати Росії досягти значних успіхів; російських спецслужб — дискредитувати російську армію. Але вже у точці пригожинського збройного заколоту ці бачення сильно розійшлися зі «стратегією Саллівана-Бернса».

У листопаді 2022 року The Wall Street Journal написала, що Салліван протягом останніх місяців конфіденційно спілкувався з секретарем Ради безпеки Росії Миколою Патрушевим та радником Путіна Юрієм Ушаковим. За словами джерел, метою непублічних переговорів було запобігання ризику ескалації війни в Україні, включаючи загрозу ядерної атаки, та збереження каналів зв’язку.

Сам Салліван не заперечував своїх контактів із Кремлем. Виступаючи на публічному заході в Нью-Йорку в листопаді 2022 року, Салліван сказав, що «на користь» США підтримувати контакт з Кремлем, передає ВВС. Але, за його словами, офіційні особи «чітко розуміють, з ким ми маємо справу».

Тобто ще під час Херсонської операції (початок листопада 2022 року) вже склалася загальна конфігурація «стратегії Саллівана-Бернса».

Внутрішня владна конфігурація, що склалася на той час у Росії, відрефлексувала «стратегію Саллівана-Бернса».

При цьому концепція «керованої революції в РФ», що реалізується групою Патрушева, програла іншій концепції, простішій і зрозумілішій, внаслідок якої Росія мала очолити полюс світових ізгоїв та відморозків.

Цю другу концепцію підтримали військові, представники та куратори російського ВПК, регіональні лідери та схоже, олігархи.

Зовні це також виявилося у черговій зміні керівника т.зв. СВО — у ніч на 10 січня 2023 року у Кремлі стався міні-воєнний переворот. Керівником т.зв. СВО був знову призначений голова генштабу Герасимов, а Суровікін, протеже Пригожина, понижений до заступника командувача спецоперації.

Це була апаратна поразка спецслужб, їх позиції сильно похитнулися, і переграти цю ситуацію спецслужби могли б лише у разі великого провалу на фронтах. Чого, як ми знаємо, на жаль, не сталося.

На тлі по суті не дуже успішного українського контрнаступу пригожинський бунт виглядав як остання можливість групи Патрушева повернути ситуацію на свій бік. Незважаючи на те, що бунт був оперативно згорнутий, а керована революція відкладена, об’єктивний інтерес до досягнення її кінцевої мети для організаторів усередині російського режиму нікуди не подівся.

Слід зазначити, що окремі елементи навмисної дестабілізації все одно виявляються, але вже у вигляді дрібного та середнього шкідництва. Починаючи від запуску чуток про те, що Путін помер і лежить у холодильнику серед заморожених овочів; зачитування одягненим у жалобний одяг Патрушевим некрологу на дев’ятий день «смерті Путіна»; періодичних вкидів про необхідність зміни конституції Росії; шоу президентських двійників; передвиборчої кампанії Бориса Надєждіна, яка для режиму має дестабілізуючий характер; та закінчуючи скандально-провальним інтерв’ю Путіна Такеру Карлсону.

При цьому створено всі передумови (економічні, психологічні, міжетнічні) для того, щоб революція сталася вже з об’єктивних причин. І ці процеси продовжують розвиватись.

Україна

Після деокупації Ізюма та Херсона постачання зброї значно зменшилося, а номенклатура озброєнь не дозволяла здійснити широкомасштабний наступ.

Літаки F-16, обіцяні до початку контрнаступу, так і не були поставлені, про що було повідомлено на Вільнюському саміті НАТО 11–12 липня 2023 року.

Окупанти ж одразу після виходу з Херсона почали будувати так звану лінію Суровікіна — мережу потужних фортифікаційних споруд — та переходити у стратегічну оборону.

Незважаючи на проявлений навіть у таких складних умовах героїзм, Збройним силам України не вдалося повністю прорвати «лінію Суровікіна» та вийти на Токмак, що давало б контроль над усією залізничною логістикою супротивника на півдні України.

Союзники так і не передали далекобійні ракети, якими можна було б зруйнувати Кримський міст.

Головна проблема полягає в тому, що Україна поки що не відрефлексувала «стратегію Саллівана-Бернса».

Європа

Судячи з певних сигналів у західних ЗМІ, до Європи прийшло важливе усвідомлення того, що:

а) російська загроза є реальною і має довгостроковий стратегічний характер;

б) у світлі можливого приходу до влади Трампа Європі необхідно думати, як забезпечити свою безпеку.

The New York Times повідомляє, що міністр оборони ФРН Борис Пісторіус почав попереджати німців, що вони мають готуватися до десятирічь конфронтації з Росією. Німеччині необхідно швидко відновити збройні сили країни у разі, якщо Владімір Путін не зупиниться на кордоні з Україною.

Перспектива переобрання Трампа змусила німецьких чиновників та багатьох їхніх колег по НАТО неофіційно міркувати, чи зможе майже 75-річна структура Альянсу, річницю якої вони планують відсвяткувати у Вашингтоні цього року, вижити без Сполучених Штатів.

Країни-лідери Європейського Союзу збільшуватимуть військові бюджети, перезапускатимуть військово-промисловий комплекс, нарощуватимуть бойову міць.

Велика Британія

Реакцію Британії на процеси, що відбуваються, ця країна сміливо може записати в свій актив.

12 січня 2024 року президент України та прем’єр-міністр Великої Британії підписали Угоду про співробітництво у сфері безпеки.

Передбачається, що Велика Британія надаватиме Україні постійну і всебічну підтримку протягом наступного десятиліття, хоча британський міністр оборони Грант Шаппс заявив, що «…ми робимо перший гігантський крок на шляху до партнерства довжиною у сторіччя».

Російсько-українська війна дозволила Сполученому Королівству повернутись у велику міжнародну гру. Особливо у регіоні Чорного моря.

Під кураторством Великої Британії ВМС України здійснили практично неможливе — потопили 24 кораблі та катери, включаючи флагман Чорноморського флоту Росії ракетний крейсер «Москва», а також один підводний човен,

Усі ці українсько-британські проекти реалізуються у рамках розробленої та схваленої стратегії «Глобальна Британія».

Суть полягає в тому, щоб перетворити Сполучене Королівство на глобальну державу, яка відіграватиме провідну роль у світі XXI століття.

Проект був розроблений урядом Великої Британії після референдуму про членство у Європейському Союзі у 2016 році, який призвів до виходу Великої Британії з ЄС.

Сполучене Королівство чітко відрефлексувало «стратегію Саллівана-Бернса» та настрої нової Холодної війни.

Виступаючи 15 січня 2024 року в Ланкастер-хаусі в Лондоні з промовою «Захищаючи Велику Британію від більш небезпечного світу», міністр оборони Грант Шаппс сказав: «Світ переходить із повоєнного стану до передвоєнного. Епоха ідеалізму змінилася періодом жорсткого реалізму».

Таким чином Сполучене Королівство повертається у геостратегічну гру. Британія свого часу спромоглася частково нівелювати наслідки розвалу Британської імперії і тепер бажає ще більше посилити свої позиції у світі.

Для цього Британія пропонує свій функціонал:

• лідерство у Співдружності націй — 54 країни; сукупний ВВП у розмірі 10,8 трлн доларів США (12 % загальносвітового); 2,5 млрд населення (30 % від загальносвітового); 32,8 млн кв. км сукупної території (25 % площі суші світу);
• військовий бюджет, що збільшується (до 50 млрд фунтів), сучасний ВПК і високі технології;
• Сполучене Королівство за допомогою України стає найсильнішим гравцем на Чорному морі, а також за допомогою JEF — на Балтійському, та за допомогою інших альянсів — в Індо-Тихоокеанському регіоні;
• Британія пропонує себе як ментор і провідник України та Індії, чому сприяє підписання двосторонньої Угоди про співробітництво у сфері безпеки з Україною та обрання на пост прем’єр-міністра Великої Британії етнічного індійця Ріші Сунака.

Амбіційний проект «Глобальна Британія» виглядає цілком реалістичним, і здорова конкуренція між центрами західної цивілізації (США, Співдружність націй під керівництвом Британії та Європейський Союз під лідерством Німеччини та Франції) сприятиме прискореному формуванню єдиного політико-економічного кластера.

Китай

Сполучені Штати досягли відчутних результатів саме в реалізації стратегії «непоразки Росії»:

• не дали впасти Україні;
• обігравши тему ризику ядерної ескалації та скоротивши темпи постачання озброєнь Україні, забезпечили непоразку російської армії та збереження путінського режиму;
• перевели ситуацію з протистояння авторитарного (і прагнучого до тоталітаризму) російського режиму і прагнучого до демократії українського в протистояння світової системи тероризму-тоталітаризму та світової системи, що базується на цінностях свободи, прав особистості та демократії.

При цьому для Китаю — головного геополітичного конкурента США — є невигідною, як позиція підтримки Росії, так і позиція повного від неї дистанціювання.

* * *

Подібний погляд на події вписує російсько-українську війну і план керованої революції російських спецслужб у ширший контекст трансформації всієї системи міжнародних відносин.

Якщо такий погляд відповідає дійсності, то цілком доречна думка Стівена Вайнберга, винесена як епіграф.

Україна, навіть чисто географічно, опиняється на передній лінії зіткнення із системою Світового Зла на довгі роки з усіма наслідками, що звідси випливають.

Що робити Україні у цій ситуації

1. Усвідомити трагічну реальність.
2. Максимально інтегруватися у справжню та майбутню систему міжнародної безпеки.
3. За допомогою багаторівневої мережної системи міжнародної безпеки, що формується, перевести війну у високотехнологічну, максимально знижуючи наші людські втрати.
4. Розвивати країну як максимально технологічну. Сконцентруватися на оборонних технологіях, які у принципі унеможливлюють подальші територіальні втрати.
5. Ефективно взаємодіяти з економічним, науково-технічним, військовим та дипломатичним потенціалом західних країн, які прагнуть надати допомогу Україні.
6. Будувати європейську правову демократичну державу.
7. Удосконалювати дипломатичну школу. Максимально активно поводитись у міжнародному правовому просторі. Добиватися вироків (нехай поки що заочних) російським військовим злочинцям у міжнародних судах та добиватися компенсації за рахунок російських активів.

Примітки:

[1] Ентоні Блінкен — державний секретар США; Джейк Салліван — чинний радник президента США Джо Байдена з національної безпеки; Вільям Бернс — чинний директор ЦРУ.

[2] Strategic Forecasting Inc. (використовується скорочення Stratfor) — американська приватна розвідувально-аналітична компанія. Іноді її називають «тіньовим ЦРУ». Заснована у 1996 році американським політологом Джорджем Фрідманом, який очолює її досі.

Про авторів:
	Володимир Шевченко, експомічник секретаря РНБО України, доктор філософських наук
	Андрій Саварець, керівник Центру розвитку цифрової економіки