Український плацдарм. Бесіда з Євгеном Марчуком, яка вісім років не була оприлюднена

Український плацдарм

Не оприлюднене, але досі актуальне інтерв’ю… Євген Марчук про російсько-українську війну

14 квітня 2022, «День»

Початок. Продовження у наступних числах «Дня»

Матеріал публікується за ініціативою віце-президента Незалежного центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел» Олександра Бєлова.

Квітень 2014-го… До оголошення АТО залишалася доба. Євген Кирилович Марчук розповідав про те, що на нас чекає. Розповідав під диктофонний запис, розшифровку якого через вісім років пропонуємо читачам…

Цій зустрічі передувала газета «День», соціальна мережа і головний редактор «Дня» Лариса Івшина, яка і домовилася про інтерв’ю з Євгеном Марчуком для невідомого луганського автора. Я просив про цю зустріч не для звичайного журналістського інтересу, а для розуміння лоції, якої треба слідувати в повному розладі, в який погружали державу. Інакше кажучи: я сигналив «алярм» і просив про допомогу!

Міністр оборони Євген Марчук відвідає український контингент в Іраку, 2003 рік.
Джерело: «День», фото з особистого архіву, https://m.day.kyiv.ua/

Злам часу відокремлював життя країни на «до» і «після» трагічних подій Майдану. Невідомо було, як на одні й ті самі історичні моменти дивиться Київ (центр) і схід України, який проросійські провокатори намагалися розгойдати і видати за буремний регіон. Як взагалі ми, українці, сприймаємо одне одного в цей період? Принаймні на Донбасі, який вже тоді був максимально інформаційно ізольований завдяки місцевим «князькам», уявлення про прийдешнє було дуже туманним і тривожним. Звичайно, ця бесіда для мене була не просто інформативною, але й обнадійливою. Картина по країні й наших перспектив більш-менш почала вимальовуватися з перших вуст того, хто творив нашу новітню історію і намагався не допустити того, що, як тепер видно, було лише «квіточками».

Тоді я, луганчанин, який звик до свого розміреного, буденного і зовсім не буремного міста, на власні очі побачив, як ті, кого нині вже прийнято називати «орками» навіть на офіційному рівні, захоплювали управління СБУ Луганської області. І не лише побачив, але й «взяв участь» в цьому дійстві як спостерігач. На наступний день у мене був квиток на Київ – мала відбутися та сама зустріч з Євгеном Кириловичем Марчуком для інтерв’ю. Особливий випадок, виняткова ситуація. Питання, які я готував, «заблукали» в реаліях нових подій. Останні, як блискавка, розгорталися з неймовірною швидкістю. Передбачити їхні наслідки навіть у короткотерміновому періоді було неможливо. Все змінювалося на очах. Ясно було одне – необхідні були рішучі й негайні дії Києва, де вже була сформована «післямайданна» влада.

Ця зустріч фактично відбулася на етапі, коли Крим, який саме Євген Кирилович (і про це необхідно нагадувати!) не допустив здати в 1994-му, був уже анексований у березні 2014-го, а схід України окупант тільки-тільки готував для вторгнення. Відчуття того, що з нашими землями працює окупант у той час, як нова-стара влада чомусь ігнорує процеси, які набували масштабного характеру, не полишало…

Бесіда з Євгеном Марчуком, яка вісім років не була оприлюднена, наче чекаючи свого часу, є саме діалогом, в якому Євген Кирилович не лише розповідав про себе, про новітню історію України, про нагальну ситуацію в країні (те, про що питав його я), а й цікавився всім, що відбувається в моєму Луганську як черговою «точкою кипіння»… в місті, в якому він, як виявляється, робив свої перші кроки розвідника.

Як виявилося, тоді навіть з поправкою на час, що минув, уже були ясні орієнтири поведінки Росії. Ще була певна надія на те, що в Московії залишилися притомні особи, які здатні вгамувати авантюрні замахи вищого керівництва, але ці сподівання скоріше нагадували спробу повірити в здоровий глузд агресора, ніж спробу довіряти йому. Марчук шукав варіанти виходу із ситуації. Адже те, що розв’язав Кремль, все більше нагадувало початок… Третьої світової.

Але залишимо спогади і розмірковування Євгена Марчука без інтерпретацій. На останок бесіди Євген Кирилович із легкою посмішкою трошки зіграв на роялі, який стояв поруч, апелюючи до своїх юнацьких спогадів (він же був ще й музикант!) та сказав незабутнє: «Треба бути оптимістами!»

Джерело: «День», https://m.day.kyiv.ua/

Ця людина стояла біля колиски новонародженої держави – Україна. Він не колихав це немовля і не співав йому втішні колискові. Він просто був поруч, забезпечуючи її життя і спокій. Він робив усе, щоб це немовля зростало у відносній безпеці. І коли для пересічного українця фрази «кримська криза», «конфлікт навколо Тузли» були лише меседжами з газетних шпальт та телевізійних новин, саме він своїм досвідом, талантом і нашою національною хитрістю відводив небезпеку від українського кордону.

Прем’єр-міністр, голова СБУ, міністр оборони, голова Ради Національної безпеки і оборони… – це не просто перелік посад Євгена Марчука. Це цеглини у стіні нашої державності. Основна риса, якої, до речі, не вистачає зараз багатьом сучасним політикам і яка домінує в його біографії, – це слідування національній ідеї. Це дивно чути про колишнього «КДБешника», фактично колегу Путіна. За версіями багатьох журналістів – недоступного, закритого, відстороненого, овіяного ореолом держтаємниці генерала. І в той час, коли оркестр нашої держави не давав ладу, коли ударні суперечили духовим, а контрабас перекрикував клавішні, саме його налаштована скрипка співала потрібні мелодії для розбудови України. Саме він вбудовував палі, на яких тримається каркас сучасної країни й які дехто намагається зараз розхитати.

Засідання Робочої групи Україна-НАТО та Україна-ЄС. Травень 2018 року.
Джерело: «Борисфен Інтел», https://bintel.org.ua/

Бесіда з Євгеном Кириловичем Марчуком відбулася в центрі Києва, в затишному ресторані. Це було не зовсім інтерв’ю. Скоріше розмова, яка тривала понад шість годин. І тому передати читачу записаний матеріал у звичній публіцистичній формі мені не видається можливим. Я хочу, щоб читач почув його, а не послухав. Витриманого, змістовного, впевненого, переконаного і разом з тим нашого, українського генерала Марчука.

Весь час розмови мене не покидала думка: де був народ, коли Марчук ішов у президенти в 1999 році? Про що він думав, цей народ? Куди і на кого дивився? І скільки часу втратив…

Невидимий компонент

«БУДЬ-ЯКА ОПЕРАЦІЯ ПОЛІТИКО-ВІЙСЬКОВОГО ХАРАКТЕРУ НЕ РОБИТЬСЯ В ЛОБОВУ»

– Євгене Кириловичу, останні події в Україні – військове вторгнення Росії, анексія Криму, захоплення держустанов ще деякий час тому було немислимим. Україна не на Марсі, а в географічному центрі Європи, серед цивілізації, і тому ці події вражають ще більше. Нещодавно в Луганську сепаратистами було захоплено приміщення СБУ (7 квітня 2014 року. – Ред.). Євгене Кириловичу, ви як людина, яка присвятила левову частку життя цій структурі, як дивитеся на ці події в Луганську? Це ж якийсь нонсенс…

– Це нонсенс з точки зору здорового глузду. А з точки зору цинічної постановки завдання – це не нонсенс. Потрібні були трупи.

– Тобто центр поводив себе кволо, адже вирішував ще й свої питання внутрішньополітичного характеру. Можливо, Росія впливала на ситуацію ще й через представників нової влади в Києві?

– У мене даних немає, але я не виключаю, що Росія задіяла якісь свої контакти для того, щоб тягнути формування уряду. Щоб одна із фракцій не погоджувалася на квоти.

«У 1994 р. НАМ У КРИМУ ВДАЛОСЯ ЗАБЛОКУВАТИ ВІЙСЬКОВИЙ КОМПОНЕТ ВТОРГНЕННЯ»

– Один знайомий серед військових сказав мені, що їх деморалізував у той час не стільки супротивник, скільки відсутність чітких наказів.

– Вищого керівництва не було, а нижні керівники чули одне – не спровокувати. Оголосити навчання не було кому. Росія вибрала це досить правильно.

– Те, що відбувається зараз на сході, так само є продовженням кримського сценарію?

– Я в одному з інтерв’ю сказав, що за майбутні два-три дні Україна буде переживати найкритичніший момент своєї історії. Тоді багато хто не зрозумів і навіть сказали, мовляв, я нагнітаю, що буде війна, – а я якраз не говорив, що буде війна, а що буде найкритичніший момент.

Разом із тим в Донецьку почали лунати заспокійливі заяви про те, що мітинги зменшилися, загроза наче минула… Мене як людину, яка дивиться на ці речі з іншого боку, тим більше розуміючи, що є невидима частина цих операцій, видимість якої вже проявляється, коли буває запізно, дивувало це. Хоча, може, для психології, для атмосфери це було й правильно, я маю на увазі заспокійливі заяви Тарути, але якби за цим проводилися серйозні організаційні заходи.

З терористами переговорів не ведуть

«ЛУГАНСЬКЕ СБУ БУЛО ЗАХОПЛЕНЕ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ВІДБУЛИСЯ ЖЕРТВИ»

– Дехто відвертий наступ на схід України обгортає в політичну оболонку якихось соціальних вимог, бажанням жити за федеративного устрою.

– Ну, при чому тут федералізм і захоплення Служби безпеки зі зброєю? Який тут зв’язок? Ну мітингуйте, ну, стійте там – сотня, тисяча, мільйон. Добре, протестуйте. Ну, хоч так і не можна казати, але ви могли захопити держадміністрацію як центр управління.

– Все ж таки, чому, на вашу думку, луганське СБУ і її структура служби в цілому так пасивно себе повели в момент захоплення?

– СБУ так себе вела, бо за три роки вона трансформувалася дуже серйозно. Ну, наприклад, хто такий Якименко, який був призначений Януковичем головою СБУ? Він ще на зорі незалежності працював у СБУ десь чотири чи п’ять років – усе. Він, до речі, воєнний льотчик. Тобто не мав відповідної освіти. Потім працював керівником охоронної структури, яка охороняла фірми Януковича. Коли Янукович став президентом, він Якименка забрав і призначив начальником Севастопольського міського відділу СБУ. Хоча він років 20 вже не працював у СБУ, а Янукович все одно його призначив на Севастополь. Ясно, що була домовленість із Москвою. Більш того, Якименко сам із Росії.

Після цього Янукович його швиденько перекидає в Донецьк, у свою область. На Донеччині Якименко працює начальником СБУ дуже недовго. І потім одразу йде на посаду голови СБУ.

Тобто Служба фактично була переорієнтована повністю. Змінені всі начальники відділень, всі начальники обласних управлінь, змінено все керівництво в Києві. Все вище керівництво – другий ешелон і третій ешелон. Причому на переважну більшість (десь на відсотків 30–40) вихідців із Донеччини. Це б не було страшно, якби вони були професіоналами.

Валентин ТОРБА, «День»

https://m.day.kyiv.ua/uk/article/podrobyci/ukrayinskyy-placdarm

У заголовку матеріалу джерело фото: «День», https://m.day.kyiv.ua/

Схожі публікації