Частина 2

Олексій Волович
кандидат історичних наук

Частина 1

Трансформація політики США щодо Лівії

Після 2011 року США практично відійшли від участі у врегулюванні лівійського конфлікту. Напевно спрацював комплекс провини адміністрації президента Б. Обами за те, що сталося з Лівією після військового втручання деяких країн НАТО на чолі зі США у внутрішній лівійський конфлікт. У жовтні 2016 року в інтерв’ю телеканалу Fox News Б. Обама сказав, що найбільшою його помилкою «була відсутність підготовки США до наслідків повалення лівійського полковника Каддафі». В перші роки свого президентства Д. Трамп приділяв мало уваги лівійській проблемі. Проте останнім часом дипломатична і військова активність США на лівійському напрямку значно активізувалася.

У квітні 2019 року, коли війська ЛНА під командуванням маршала Х. Хафтара почали наступ на Триполі і РБ ООН вже готувала гнівну резолюцію з вимогою відвести війська від того ж Триполі, в цей момент несподівано втрутилися США, які надали публічну моральну підтримку маршалу Х. Хафтару. Зокрема, президент США Д. Трамп у телефонній розмові з Х. Хафтаром визнав «важливу роль ЛНА у боротьбі з екстремістами, які засіли в Триполі», що викликало серед членів РБ ООН цілковите сум’яття і здивування. Очевидно, в той час у Білому домі вирішили зробити ставку на реальну військову силу, представлену на той час ЛНА під проводом «свого хлопця» Х. Хафтара. Однак, коли всього через рік, завдяки втручанню Туреччини, його армія зазнала поразки і була відкинута на сотні кілометрів від Триполі, настала черга дивуватися Д. Трампу таким несподіваним поворотом подій. При цьому, слід зазначити, що кремлівських стратегів також охопило сум’яття внаслідок поразки армії їх підопічного маршала через дії «стратегічного партнера Росії» Р. Ердогана.

До 2020 року адміністрація Д. Трампа намагалася дотримуватися нейтралітету між гілками лівійської влади у Триполі і Тобруку, хоча насправді підтримувала і тих, і інших, очевидно вичікуючи — хто буде зверху. І все ж, схоже, що останнім часом Вашингтон більше схильний підтримувати уряд Ф. Сараджа, хоча б тому, щоб Росія, як союзник влади в Тобруку, не мала б можливості розмістити в Лівії свої системи ППО на відстані кількох сотень кілометрів від американських військових баз на Сицилії. Також стратегів Пентагону і Білого дому не дуже тішить перспектива розміщення російських баз ВПС і ВМС на території Лівії. Аби що там не сталося, а Сполучені Штати, на наш погляд, спробують зробити все можливе, щоб не допустити масштабної військової та економічної присутності Росії в Лівії. І в цьому їм може допомогти Туреччина, яка хоча є складним і непередбачуваним, але все ж потужним союзником США по НАТО. І на це у Вашингтоні змушені зважати.

Помічник держсекретаря США у справах Близького Сходу Д. Шенкер

Протягом 2020 року політика Вашингтона щодо Лівії зазнала помітних змін — від критики військового втручання Туреччини до лівійського конфлікту на початку року до ситуативної взаємодії восени цього року. Нерідко представники американської адміністрації займали двояку позицію щодо ролі Туреччини в Лівії. Так, ще в лютому ц. р. помічник держсекретаря США у справах Близького Сходу Девід Шенкер дякував Туреччині за блокування просування сил ЛНА до лівійської столиці, але при цьому все ж наголошував, що США виступають проти розміщення турецьких сил на території Лівії. На початку цього року США просили лідерів ОАЕ, Єгипту і Туреччини чинити тиск на Х. Хафтара і Ф. Сараджа з метою примусити їх припинити бойові дії і взяти участь у врегулюванні лівійського конфлікту відповідно до резолюцій ООН. З іншого боку, в останні місяці Р. Ердоган також помітно пом’якшив свою антиамериканську риторику, яку раніше він регулярно використовував для підтримки свого реноме серед свого традиційного електорату, переважно націоналістичного і ісламістського спрямування. Значну роль у зближенні позицій Анкари і Вашингтона навколо ситуації в Лівії відіграла та обставина, що посилення позицій Росії в Лівії в однаковій мірі шкодить інтересам як Туреччини, так і США в цій країні, що відповідно сприяє активізації взаємодії між Анкарою і Вашингтоном. Виходячи з цього, адміністрація Д. Трампа, як мінімум, змушена обмежити свої контакти з Х. Хафтаром і послабити надання йому підтримки. До речі, за даними турецької газети Aydınlık, до недавнього часу спецназ Пентагону проводив підготовку військовослужбовців ЛНА Х. Хафтара на авіабазі Беніна поблизу Бенгазі, де також була розгорнута оперативна група ЦРУ, яка здійснювала антитерористичні операції на території Лівії. Зокрема, спільні операції відбувалися за участю та 155-го батальйону і 106-ї бригади ЛНА, якою командує один із синів Х. Хафтара — Халед. Крім того, на схід від Бенгазі американські військові інструктори розгорнули тренувальний табір для навчання бойовиків армії Х. Хафтара. Проте на даний час цю діяльність Пентагону і ЦРУ згорнуто.

8 червня ц. р. відбулася серія телефонних розмов між президентами Туреччини і США, а також главами МЗС і МО, главами розвідувальних відомств і радниками з питань безпеки, під час яких, на відміну від попередніх контактів, було досягнуто певного прогресу з питань взаємодії між Анкарою і Вашингтоном в Лівії, чого не спостерігалося раніше. За словами міністра закордонних справ ТР Мевлют Чавушоглу, сторони прийшли до єдиної думки про необхідність координації дій в Лівії для досягнення миру, стабільності, територіальної цілісності, припинення вогню і політичного врегулювання.

На початку липня ц. р. американська делегація на чолі зі старшим директором Ради національної безпеки США з Близького Сходу і Північної Африки генералом Мігелем Корреа і послом США в Лівії Річардом Норлендом провели окремі переговори у форматі відео-конференції з представниками УНЗ на чолі з Ф. Сараджем і представниками влади в Тобруку з питань демілітаризації міста Сирт і району Джуфра, а також відновлення видобутку нафти в цій країні.

Старший директор Ради національної безпеки США з Близького Сходу і Північної Африки генерал М. Корреа і посол США в Лівії Р. Норленд

14 липня ц. р. Р. Ердоган мав ще одну телефонну розмову з Д. Трампом, в ході якої вони обмінялися думками щодо подій в Лівії і домовилися про тісну співпрацю «в якості союзників для встановлення стійкої стабільності в Лівії». Президенти також домовилися докласти всіх зусиль для того, щоб в найближчі роки підняти рівень товарообігу між двома країнами до 100 млрд дол., що, на наш погляд, навряд чи можна досягти в найближчі 10 років, зважаючи, що в 2019 році товарообіг між ТР і США склав близько 20 млрд дол., на 6 млрд дол. менше, ніж між ТР і РФ в цьому ж році. За даними The Wall Street Journal від 27 липня ц. р., Вашингтон попередив Х. Хафтара про можливе застосування санкцій проти нього через його відмову відновити експорт лівійської нафти. При цьому у Вашингтоні вважають, що санкції можуть змусити Х. Хафтара знайти взаєморозуміння з УНЗ Ф. Сараджа і обмежити його зв’язки з Росією.

17 серпня в інтерв’ю турецькій газеті Hürriyet Daily News посол США в Лівії Р. Норленд зазначив, що «турецьке військове втручання в Лівії створило можливість для політичних переговорів між УНЗ в Триполі і адміністрацією в Тобруку». За словами посла, Туреччина відіграє надзвичайно важливу роль в Лівії і позитивним моментом є те, що «турецька присутність в Лівії може допомогти запобігти повторному нападу на Триполі». Все це свідчить, що адміністрація Д. Трампа на даний час в цілому позитивно оцінює дії Туреччини в Лівії, що істотно відрізняється від позиції Вашингтона з цього питання ще на початку поточного року.

Відставки прем’єр-міністрів і відновлення міжлівійських переговорів

У той час, як переговорний процес між сторонами конфлікту в Лівії зрушився з мертвої точки, в тому числі і в рамках «таємного американсько-лівійського діалогу», абсолютно несподіваним для багатьох спостерігачів стало оголошення в середині вересня про відставку прем’єр-міністрів і, відповідно, урядів у Тобруку і Триполі.

Слід зазначити, що заяви про можливі відставки урядів пролунали на тлі безперервних з кінця серпня протестних демонстрацій населення, як на Сході, так і на Заході Лівії, викликаних катастрофічним погіршенням побутових умов. На сході Лівії демонстранти вийшли на вулиці в Бенгазі і в інших містах, підпалюючи шини і перекриваючи рух на основних трасах. 12 вересня ц. р. учасники протесту спробували штурмувати управління сил безпеки у місті ель-Мардж, приблизно за 80 км від Бенгазі, де також знаходиться штаб-квартира командувача ЛНА маршала Х. Хафтара. За даними місцевих ЗМІ, під час зіткнень демонстрантів з військовими один протестуючий загинув, троє дістали поранення, ще кілька протестувальників заарештовано.

13  вересня подав у відставку «символічний» уряд Абдалли Абдуррахмана ат-Тані, що діє на сході Лівії в Тобруку з 2014 року. До речі, у серпні 2015 року А. ат-Тані також заявляв про свою відставку, але вона так і не відбулася. На погляд багатьох експертів, продовження або припинення діяльності цього уряду абсолютно не вплине на ситуацію у східній лівійської провінції — Кіренаїки. Що цей «уряд» є, що його немає — все однаково. Він жодної значущої ролі в політичному і економічному житті Лівії не відіграє. Демонстрації відбулися також і в столиці Лівії — Триполі, де учасники протесту вимагали відставки міністрів, які «зганьбили себе корупційними оборудками» і не можуть забезпечити гідне життя населенню. Під впливом цих демонстрацій наприкінці серпня прем’єр-міністр УНЗ Ф. Сарадж зняв з посади протурецького міністра внутрішніх справ Фатхі Башагу і ініціював щодо нього службове розслідування. Однак, відставка Ф. Башаги тривала всього кілька днів і на початку вересня він відновлюється на своїй посаді.

Абдалла Абдуррахман ат-Тані	Фаїз Сарадж

16 вересня у своєму виступі на державному телебаченні прем’єр-міністр Ф. Сарадж також заявив про свою можливу відставку не пізніше кінця жовтня, за умови «якщо буде досягнуто прогресу на переговорах про перемир’я і врегулювання лівійського конфлікту». Він також закликав консультативний комітет Вищої державної ради обрати склад нової Президентської ради. Здається, що інформація про можливу відставку глави УНЗ Лівії Ф. Сараджа не стала для президента Туреччини Р. Ердогана несподіванкою, зважаючи, що вони зустрічалися в Стамбулі 6 вересня і провели переговори. Попередньо, 1 жовтня міністр національної оборони Туреччини Хулусі Акар провів переговори в Анкарі з міністром оборони УЗН Саладдіном ан-Німрушем. Втім, можлива відставка Ф. Сараджа, з яким наприкінці 2019 року підписана угода з військової співпраці та розмежування морських зон в Середземному морі, все ж не може не викликати в Анкарі занепокоєння.

Учасники переговорів з мирного врегулювання лівійського конфлікту на зустрічі в Марокко

Одночасно у вересні відбулися два паралельних раунди переговорів з мирного врегулювання лівійського конфлікту. Один раунд 6–7 вересня пройшов в марокканському місті Бузника з продовженням в Каїрі, інший — у швейцарському Монтре. В Марокко переговори вели делегати від Вищої державної ради в Триполі на чолі з Халедом аль-Мішрі і Палати представників на чолі з Агілою Салехом в Тобруку. В Бузниці та Каїрі в основному обговорювалися питання реалізації угоди про розподіл державних посад між представниками трьох регіонів Лівії в Президентській раді і єдиному уряді. Сторони домовилися про загальні вибори у Лівії не пізніше жовтня 2021 року. Аналогічні питання обговорювалися і в Монтре, де зібралися «представники ключових лівійських зацікавлених сторін» за підтримки Центру гуманітарного діалогу і Місії ООН з підтримки Лівії. У другій половині вересня міжлівійські переговори продовжилися в Женеві.

Не виключено, що повідомлення про відставки урядів у Тобруку і Триполі є наслідком домовленостей, досягнутих на вересневих переговорах в Марокко, Каїрі та Швейцарії. Здається, що до проведення загальних виборів в Лівії і напрацювання проекту конституції країни міжлівійські переговори триватимуть постійно, щонайменше, до жовтня 2021-го. І це за умови, що не виникне нова конфронтація між владою в Тобруку і Триполі, як це траплялося неодноразово раніше. Залишаться Ф. Сарадж і Х. Хафтар в майбутніх нових державних структурах, чи ні — ніхто не зможе сьогодні прогнозувати. Разом з тим, важко уявити, як вони згодом співпрацюватимуть на своїх нових державних посадах після багатьох років ворожнечі.

17 вересня глава МЗС Туреччини М. Чавушоглу заявив, що під час недавніх переговорів в Анкарі Росія і Туреччина «наблизилися» до укладення угоди про припинення вогню і політичне врегулювання в Лівії. Ця заява звучить досить дивно, зважаючи, що у переговорах на рівні заступників міністрів закордонних справ РФ і ТР (С. Вершинін і С. Онал) не брали участі представники лівійських конфліктуючих сторін. Втім, Анкара і Москва ще довго «наближатимуться» до взаєморозуміння навколо ситуації в Лівії, очевидно з таким же «успіхом», як вони це роблять із жовтня 2015 року щодо розподілу сфер впливу в Сирії. Швидше за все, мета Кремля на переговорах з турецьким керівництвом полягає в тому, щоб хоч якось «пригальмувати» активізацію взаємодії між Анкарою і Вашингтоном з питань врегулювання лівійського конфлікту і подальшої співпраці в Лівії. Якщо їм це вдасться, то Москві буде вельми нелегко просувати свої інтереси в Лівії.

Висновки і прогнози

На наш погляд, погіршення відносин Туреччини зі США, як і взагалі з країнами Заходу з моменту розпаду Радянського Союзу і до наших днів, стали наслідком конфлікту між блоковою консолідацією і прагненням Туреччини відігравати провідну роль в традиційних регіонах її геополітичного впливу з часів Османської імперії — на Близькому сході, в Північній Африці, на Балканах, на Кавказі і в Центральній Азії.

Не зважаючи на те, що деякі зовнішньополітичні і навіть внутрішньополітичні дії нинішнього турецького керівництва не зовсім корелюються з блоковою політикою НАТО, провокуючи «кризу ідентичності НАТО», все ж в найближчій і навіть середньостроковій перспективі питання про доцільність членства Туреччини в НАТО не буде виникати ані в Анкарі, ані у Вашингтоні. Тим більше, не виникатиме це питання і в штаб-квартирі НАТО.

Схоже, що правлячі кола в Анкарі і Вашингтоні набули значного досвіду у справі подолання досить серйозних розбіжностей, не переходячи при цьому «червоні лінії». Тому здається, що Анкара і Вашингтон цілком здатні домовитися не тільки про проведення «розмежувальних ліній» у своїй політиці в Лівії, а й про взаємодію в цій країні, особливо з тих питань, які представлятимуть спільний інтерес.

Незважаючи на тимчасові успіхи лобістів УНЗ Ф. Сараджа, все ж питання про ступінь впливу різних американських лобістських компаній на законодавчу, судову і виконавчу владу в США залишається відкритим і неоднозначним, оскільки США — демократична держава, в якій вільно поширюються різні і часто протилежні підходи до тих чи інших напрямків їх зовнішньої політики, ступінь сприйняття та імплементації яких органами різних гілок влади є непередбачуваним і непрогнозованим. До того ж, усі американські високопосадовці мають своїх штатних радників і консультантів, послугами яких вони послуговуються протягом багатьох років, і у високому фаховому рівні яких вони мали можливість неодноразово переконуватися.

Сьогодні перспективи турецько-американських відносин видаються вельми невизначеними, оскільки в передвиборній своїй кампанії Д. Трамп поки що поступається своєму суперникові Дж. Байдену, відомому своїми багаторічними тісними зв’язками з антитурецькими грецькими, кіпрськими і вірменськими лобістами у Вашингтоні. Якщо Д. Трамп програє вибори, Р. Ердоган швидше за все втратить «головного захисника» від Конгресу США, в якому антипатія до турецького президента поширена в однаковій мірі як серед республіканців, так і серед демократів. У разі обрання Дж. Байдена американсько-турецькі відносини у кращому випадку залишатимуться на нинішньому рівні, насправді на досить далекому від по-справжньому союзницьких. Разом з тим, як відомо, зазвичай політики під час передвиборної кампанії кажуть одне, а після обрання суттєво коригують свої позиції, оскільки опинившись на високій посаді, починають нести реальну відповідальність за свої слова і вчинки.

У Тобруку і Триполі пролунали заяви лише про можливі відставки глав урядів. Та чи станеться це насправді — залежатиме напевне від багатьох факторів, основним з яких, на наш погляд, буде позиція Вашингтона. Не виключено, що під тиском зовнішніх сил, і переважно з боку США, у Тобруку і Триполі нарешті усвідомили, що триваюче шестирічне двовладдя невідворотно заведе в глухий кут. Тому, можливо, на міжлівійських переговорах зараз дискутують про створення єдиних органів влади, в яких були б рівномірно представлені основні регіони країни — Триполітанія, Кіренаїка і Феццан. Не можна також виключати досягнення угоди про утворення лівійської федеративної або конфедеративної держави. На наш погляд, міжлівійські переговори проходять головним чином не без закулісного визначального впливу з боку США. Схоже, що президент США Д. Трамп поставив завдання своїй адміністрації сприяти досягненню певного успіху на міжлівійських переговорах до президентських виборів, щоб отримати додатковий дивіденд для успішної участі в них. Безсумнівно, також і те, що саме активне втручання Туреччини в лівійський конфлікт змусило Х. Хафтара піти на переговори з урядом Ф. Сараджа, а також активізувало діяльність США з метою домогтися мирного врегулювання лівійського конфлікту і відродження стабільної лівійської держави.