Про фаталізм західної політики

«Умиротворення» Росії: Огляд Бориса Джонсона

 

 

Ольга Рудюк

магістр міжнародних відносин

Нещодавно на сторінках американської The Washington Post з’явилася стаття Бориса Джонсона «Путін проклав шлях членства України в НАТО». У контексті вектору «західні держави — Україна», а також питання її вступу до НАТО британський політик озвучив нетипово відверті для західної преси, проте традиційні для свого стилю, чіткі, позбавлені ілюзорності тези. Думки Бориса Джонсона на тлі останніх новин про те, що він ймовірно претендує на посаду генерального секретаря Північноатлантичного альянсу, заслуговують особливої уваги. Не слід також забувати, що за авторитетом британського політика стоять окремі політичні кола, а отже він ретранслює ідеї певної частини західного політикуму.

…Захід все ще не єдиний у своїй політиці щодо активної та всебічної підтримки України…

На жаль, попри майже рік від початку повномасштабного вторгнення РФ на територію України, Захід і далі не цілком єдиний у своїй політиці щодо активної та всебічної підтримки нашої держави, про що свідчать події тієї ж зустрічі «Рамштайн-8» зі знаменним скандалом довкола німецьких танків Leopard 2. Зрозуміло, що відсутності цілковитої безкомпромісності щодо експансіоністських дій РФ серед так зв. західного світу притаманні свої передумови та причини (роль російської нафти та газу нівелювати тут буде помилково), проте українська сторона зацікавлена в зрежисуванні пацифістських настроїв, що досі не полишають окремі європейські країни, з метою збереження життів своїх громадян і відновлення територіальної цілісності держави. Оскільки Борис Джонсон є одним із тих політиків, хто найбільш аргументований та недвозначний у питанні підтримки України західними демократіями, то в такому контексті його стаття не може не привернути увагу української аудиторії.

…Замість того, щоб натиснути на Путіна, Захід вдався до політики боягузливого умиротворення…

Самий заголовок вищезгаданої статті свідчить про акцент на питанні вступу України до НАТО, та спробуймо проаналізувати її в ретроспективі особливостей політики західних країн щодо російсько-українських відносин після окупації росіянами АР Крим та утворення квазіреспублік на Сході України. І тут Борис Джонсон, не використовуючи двозначних речень, чітко стверджує: «Замість того, щоб натиснути на нього (Путіна — авт.), ми вдалися до політики боягузливого умиротворення… Ми роками пояснювали українцям, що у нас в НАТО політика «відкритих дверей», що вони мають право «вибирати свою долю» і що Росія не може використовувати тут право вето. І увесь цей час ми відкрито сигналізували Москві, що Україна ніколи не стане членом Альянсу, оскільки велика кількість інших членів просто використають своє право на вето».

Таким чином, резюмує британський політик, ситуацію, характерну для України після 2014 року, слід сприймати як таку, де наша держава опинилася між двох світів: «НАТО розкидалося обнадійливими фразами про членство України в альянсі, яких Путіну було достатньо для ведення власної пропаганди та просування тверджень про загрозу оточення Росії ворогом». Навіть передумовою нападу РФ на Україну, за словами політика, є впевненість Путіна (причому, небезпідставна), що Захід не надто серйозно ставиться до питання захисту України: «Він (Путін — авт.) напав тому, що хотів відновити стару радянську імперію, і тому, що помилково вірив у свою перемогу…

І все ж реальність така, що НАТО не зробило нічого, щоб захистити Україну».

…Реальність така, що НАТО не зробило нічого, щоб захистити Україну…

Звернімо увагу, що це не слова якогось російського пропагандиста, сказані з метою нівелювати роль Північноатлантичного альянсу. Це — думка авторитетного британського політика, активного учасника міжнародного політичного життя. Ба більше — це відчайдушна заява діяча, який в бік відсунув всю демагогію міжнародної дипломатії аби… назвати речі своїми іменами.

Що ж до питання НАТО та України, то Борис Джонсон наводить два головні аргументи, які використовувалися західними політиками — відсутність у всього народу єдиного прагнення щодо членства в Альянсі та військова несумісність: «Раніше люди стверджували, що Україна несумісна з НАТО у військовому значенні. Сьогодні ж українці використовують дивовижне різноманіття техніки країн НАТО, проявляючи при цьому високу майстерність і відвагу».

Тоді на фоні останніх подій, як не парадоксально, постає питання дієвості «оборонного Альянсу» разом із опертям його членів на реальний захист згідно п’ятої статті договору Північноатлантичного Союзу. Сам же британській політик стверджує: «Немає абсолютного нічого, чого би могло навчити НАТО українців у питанні ведення війни — насправді, є багато речей, які вони могли б навчити нас».

…Одним із логічних наслідків цієї війни має стати утворення нового альянсу, достатньо міцного, щоб зупинити імперіалістичні прагнення Росії…

Таким чином особливо критичним в нових реаліях є питання оновлення міжнародних організацій, помилки і слабкі сторони яких стали особливо помітні у контексті російсько-українського протистояння. Одним із логічних наслідків цієї війни має стати утворення нового альянсу, достатньо міцного, щоб зупинити імперіалістичні прагнення Росії, які гостро поставатимуть знову і знову.

Як альтернативу тут доречно згадати про Чорноморську доктрину українського геополітика Юрія Липи, яка, на жаль, відома надто вузькому колу українських міжнародників. Керуючись ідеями останнього, Україна мусить ініціювати створення Балтійсько-Чорноморської осі — антиросійського блоку причорноморських країн — України, Туреччини, Грузії, Болгарії, Румунії, Дону, Кубані. Лідером такого об’єднання мала стати Україна, зважаючи на її велику територію, чисельність і працьовитість населення. До вищезгаданого блоку Юрій Липа порадив долучити Польщу, Литву, Латвію, Естонію, оскільки усі вони зацікавлені в тому, щоб успішно протистояти російській експансії на захід.

У розрізі майбутніх стратегій вважаємо вищенаведений напрям найбільш перспективним, проте зараз ми змушені працювати з наявними міжнародними політичними силами, фактично «грати за чужими правилами» і бути воюючою стороною у протистоянні НАТО — РФ. Борис Джонсон тут цілком слушно зазначає: «Заради стабільності та миру, Україна зараз потребує ясності щодо своєї позиції в архітектурі євроатлантичної безпеки. Всі наші (західні — авт.) ухиляння та хитрощі закінчилися різаниною. Українцям потрібно надати все необхідне, аби закінчити цю війну щонайшвидше».

…Україна потребує ясності щодо своєї позиції в архітектурі євроатлантичної безпеки…

Звичайно, дипломатія сама по собі передбачає забезпечення інтересів своєї держави у різний спосіб, зокрема й обманом та демагогією, проте результатом конкретно такої двозначної позиції західного світу щодо радикальних антиросійських дій стала «найгірша за останні 80 років війна в Європі».

Тут питання навіть не в членстві України в НАТО, а в самій позиції Заходу щодо російсько-української війни, яка триває в активній фазі вже вісім років, і в якій ми зіткнулися з цілком парадоксальним для воєнної історії випадком боротьби з невстановленим супротивником. Згадайте скільки часу українська сторона змушена була доводити міжнародним інституціям всім і так відому присутність російських збройних сил на території України. Паралельно з побудовою власною армії, майже знищеною перед тим не без допомоги «західних союзників», ми повинні були надавати докази перебування на сході нашої держави не «зелених чоловічків», не «народних ополченців», а регулярних російських військ, розбивати міф про «громадянську війну», «притиснення російськомовних» і багато іншого.

І хоч завдяки титанічній праці української дипломатії, з безупинним героїзмом Збройних Сил України та підтримкою всього народу нам вдається «лупати скалу» пацифістського Заходу, фактом залишається те, що ціна такого успіху занадто висока. Чи можна було б уникнути сьогоднішньої війни за умови моментальної жорсткої відсічі західною дипломатією російських експансіоністських проявів? Так, можна. Чи маємо право ми нарікати на західні держави, допомогою яких користуємось зараз? Так, маємо. Адже у пориві безмежної вдячності партнерам потрібно пам’ятати про умови Будапештського меморандуму, які так цинічно перекреслила Росія, і яких вони, як цивілізовані країни, повинні дотримуватись.

…Скільки ще життів мають віддати українці, щоб остаточно викорінити ідеї політики «умиротворення» з політичних кіл Заходу?…

І якщо навіть зняти з порядку денного порушення недоторканості кордонів незалежної держави у XXI столітті (!), з чисто прагматичного боку стає зрозуміло, що на наших територіях і нашими втратами вкотре в історії людства відбувається стримування імперіалістичних сподвижників доктрини «Третього Риму» від подальшого наступу на західний світ.

Скільки ще життів мають віддати українці, щоб остаточно викорінити ідеї політики «умиротворення» відомого нам Невілла Чемберлена з політичних кіл Заходу?

 

Схожі публікації