Японія після Сіндзо Абе

Чи зменшиться активність зовнішній політики Токіо?

 

 

Роман Кот

Ціла епоха завершується з відставкою прем’єр-міністра Сіндзо Абе, який найдовше у повоєнній історії Японії де-факто очолював країну. Саме завдяки йому Японія, реагуючи на нові виклики, чи не вперше з часів Другої світової війни повернулася у проактивну зовнішню політику. Сьогодні ці виклики лише примножуються, і хто б не став новим очільником японського уряду, а їх подолання стане для нього непростим завданням.

Довідково:

65-річний Сіндзо Абе з початку 2000-х років входить до керівництва Ліберально-демократичної партії (ЛДП) Японії і двічі очолював уряд країни. У вересні 2006 року він очолює уряд після успіху своєї партії на виборах, ставши наймолодшим прем’єр-міністром в історії Японії — у віці 52-х років. Однак на тлі швидкого падіння популярності його кабінету через рік після призначення С. Абе довелося покинути пост. Як і зараз, тоді він також пояснив відставку станом здоров’я. У 2012 році С. Абе очолив Ліберально-демократичну партію і знову переміг на виборах. Вісім проведених на посаді прем’єр-міністра років — це рекордний термін для Японії. У відставку С. Абе пішов через погіршення стану свого здоров’я, зокрема внаслідок хронічного захворювання — виразкового коліту.

Повернення позицій

Правління С. Абе позначилося перш за все запровадженням заходів зі стимулювання японської економіки — так званої Абеноміки. Та не менш помітними є його досягнення на зовнішньополітичній арені. Саме за його каденції формувався сучасний статус-кво в Азійсько-Тихоокеанському регіоні: зростання вагомості Китаю з його глобальними амбіціями, збільшення загроз від Північної Кореї, загострення китайсько-американських протиріч, і, як наслідок, мілітаризація регіону та необхідність всіх ключових гравців обирати ту чи іншу сторону. У такому непростому міжнародному середовищі С. Абе вдалося не лише налагодити незалежну зовнішню політику своєї держави, а й нерідко діяти превентивно.

У відповідь на зростання амбіцій Китаю саме С. Абе одним з перших запропонував концепцію «вільного і відкритого Індо-Тихоокеанського регіону», яку він озвучив у парламенті Індії в серпні 2007 року. З того часу згадану концепцію було закріплено у низці офіційних документів держав регіону. Вона реалізується на практиці у вигляді кількох форматів співробітництва між «демократичними» Японією, США, Австралією та Індією. Хоча і з різним ступенем ефективності.

Японія, залишаючись в цілому під «військовою парасолькою» США, останнім часом нарощувала власні військові спроможності. За роки прем’єрства С. Абе оборонний бюджет країни стабільно збільшувався, хоча жодного разу не перевищив 1 % від ВВП. Такий ліміт встановлений ще у 1976 році. Однак, завдяки масштабам своєї економіки, Японія входить до десятки світових лідерів із найбільшими оборонними бюджетами, зокрема, її оборонний бюджет у 2019 році склав 47,6 млрд дол. США.

Оборонний бюджет Японії у 1997–2018 рр.
Джерело: Nippon.com

Так, одним з важливих пунктів політичної програми С. Абе був перегляд «пацифістської» статті 9 Конституції Японії, яка обмежує для країни можливість мати повноцінну армію. Поки що ця ініціатива залишається не реалізованою.

Довідково:

Стаття 9 Конституції Японії: «Щиро прагнучи міжнародного миру, заснованого на справедливості і порядку, японський народ на вічні часи відмовляється від війни як суверенного права нації, а також від загрози або застосування збройної сили як засобу вирішення міжнародних суперечок.

Для досягнення мети, зазначеної в попередньому абзаці, ніколи надалі не створюватимуться сухопутні, морські і військово-повітряні сили, так само як і інші засоби війни. Право на ведення державою війни не визнається».

Разом з тим, під час каденції С. Абе було значно розширено простір для маневру Сил самооборони Японії. Так, у 2015 році, за його ініціативою парламент Японії ухвалив закон, що дозволяє використовувати Сили самооборони за межами національної території. Окрім того, було скасовано заборону на здійснення права на колективну самооборону або захист дружньої країни, яка зазнала нападу.

Значною мірою все це стало можливим завдяки особистій харизмі С. Абе. Наприклад, так звана гольф-дипломатія — налагодження довірливих відносин японського прем’єр-міністра з президентом США Д. Трампом під час гри у гольф…

Прем’єр-міністр Японії С. Абе із президентом США Д. Трампом під час гри у гольф

Той факт, що С. Абе покидає посаду не через політичну кризу, а за власним бажанням, дає підстави сподіватися, що всі ці напрацювання збережуться. Втім, наскільки їх згодом реалізують, залежатиме від «калібру» персони наступника.

Хто далі?

Офіційного наступника С. Абе наразі немає. Його ім’я керівництво правлячої Ліберально-демократичної партії планує оприлюднити 15 вересня ц. р. При цьому опрацьовується варіант проведення внутрішньопартійних виборів. Однак, у японських ЗМІ вже фігурує кілька прізвищ потенційних кандидатів на посаду прем’єр-міністра.

Таро Коно — міністр оборони в чинному уряді з вересня 2019 року. До того протягом двох років очолював міністерство закордонних справ. Вважається одним з найближчих соратників С. Абе та є співавтором багатьох зовнішньополітичних ініціатив Японії. Тому досить імовірно, що саме його кандидатуру підтримає чинний прем’єр-міністр. У випадку обрання Т. Коно корекція зовнішньої та оборонної політики буде мінімальною.

Сігеру Ісіба — колишній міністр оборони, вважається представником фракції «яструбів» у ЛДП, часто критикував рішення С. Абе щодо зовнішньої та безпекової політики як надто м’які. Його підтримують рядові члени партії, що не можна сказати про переважну більшість парламентарів від ЛДП. Саме через вказані фактори С. Ісіба уже програвав внутрішньопартійні вибори у 2012 році, напередодні повернення С. Абе. Тим не менш, у випадку обрання С. Ісіби політика Японії щодо Китаю, Північної Кореї та на інших напрямках може стати більш агресивною.

Таро Коно Сігеру Ісіба Сіндзіро Коїдзумі Таро Асо

Сіндзіро Коїдзумі — 39-річний міністр навколишнього середовища. Наймолодший претендент, син впливового екс-прем’єр-міністра Дзюнітіро Коїдзумі. Багато в чому саме це забезпечило його стрімку політичну кар’єру. Втім, оглядачі вважають його обрання малоймовірним через молодість та брак досвіду.

Таро Асо — 79-річний міністр фінансів, а також одночасно виконує обов’язки віце-прем’єр-міністра. Розглядається у якості тимчасового «місцеблюстителя» на посаді очільника уряду у випадку, якщо партія не дійде необхідного консенсусу. Свого часу Т. Асо вже очолював кабінет міністрів, однак невдало. Після одного року урядування ЛДП програла вибори і змушена була перейти на три роки в опозицію. В разі його обрання на зовнішню політику Японії імовірно очікує тимчасова стагнація.

…Жоден з реальних претендентів на посаду прем’єр-міністра не може зрівнятися із С. Абе ні за харизмою, ні за рівнем за стратегічного мислення…

Попри наявність всіх передумов для інституційної спадковості у японській політиці, жоден з реальних претендентів на посаду прем’єр-міністра не може зрівнятися із С. Абе ні за харизмою, ні за рівнем за стратегічного мислення. Тому в середньостроковій перспективі, при збереженні основних трендів у японській зовнішній політиці, імовірно, що активність Токіо зменшиться, в подальшому поступово послабиться його вплив на регіональну політику.

Все це слід мати на увазі під час підготовки запланованого турне президента України країнами Азії.

 

Схожі публікації