Центральна Азія у планах Туреччини

Вплив «тюркського фактору» на розвиток ситуації в регіоні Центральної Азії

 

 

Вадим Волохов

 

Пропоную розглянути досить цікаву тему сьогодення, а саме: роль і місце Турецької Республіки на «задвірках Російської імперії» — у Центральній Азії. Перш, ніж говорити про кроки Туреччини у напрямку Центральної Азії (з метою подальшої її експансії на шляху відродження Османської імперії), слушно нагадати, з чого все розпочалося.

Далеке бурхливе ХІ століття. Турки-османи походили з огузького племені кайи, що мешкало в Середній Азії в регіоні Балха і колишнього Мерва (Мари), який вважається найстарішим містом Центральної Азії, розташованим на березі річки Мургаб у південно-східній частині сучасного Туркменістану.

В ті далекі часи Мерв був столицею перської сатрапії Маргіана і тюркської імперії Сельджуків. Рятуючись від навали монголів, частина племені відійшла на захід і пішла на службу до хорезмшаха Джалал уд-Діна. Потім невелика частина племені кайи, на чолі з Ертогрулом, попрямувала у володіння сельджукського правителя Конійського султанату султана Ала ад-Діна Кей-Кубада I, який подарував їм землі в районі Анатолії, що на кордоні з візантійськими володіннями, тим самим створивши буферну зону між своїми землями та Константинополем.

В 1071 році візантійський василевс Роман Діоген зібрав величезну армію і виступив проти сельджуків. У битві під стінами вірменського міста Манцикерт, що на сході Анатолії, війська василевса зазнали поразки. У 1402 році узбецький завойовник Тімур розбив османів під Анкарою. Султан Баязід I потрапив у полон, де й помер. Державу османів Тімур поділив на частини. Лише Мурад II зміг знову відновити єдність османської імперії. В 1453 році Візантію було розбито остаточно. Цей рік історики вважають роком народження Османської імперії.

В 1517 році Селім I знищив державу мамелюків у Єгипті і приєднав її до своїх володінь. Він також отримав новий титул «Халіф правовірних», який нащадки султана носили аж до 1924 року.

Поступово посилюючись, турки-османи захопили величезні території, що включали весь Балканський півострів, Малу Азію, Північну Африку аж до Марокко, Сирію, Палестину, Аравійський півострів, Межиріччя, Закавказзя і Крим.

Територіальна експансія турків-османів

В 1909 році султана Абдул-Хаміда II скинули і абсолютна монархія в Османській імперії перестала існувати. На престол прийшов брат султана — Мехмед V, який в 1922 році залишив країну, а 29 жовтня 1923 року була проголошена Турецька Республіка. 3 березня 1924 року халіфат було скасовано.

Сьогодні Туреччина з 85-мільйонним населенням та за підтримки десятків мільйонів тюрків в країнах по всій Азії активно проводить політику неоосманізму та вибудовує нову Османську імперію — від Центрального Середземномор’я до Західного Китаю.

З розпадом Радянського Союзу нові незалежні держави Центральної Азії та Закавказзя почали декларувати та формувати свою власну багатовекторну політику співробітництва зі світом: зі США, Китаєм, Європейським Союзом, Іраном. Турецька Республіка, безумовно, не могла залишатись осторонь цих процесів і тому приділила вельми велику увагу питанням об’єднання тюркських держав, взявши на себе головну роль. Її інтереси сфокусувались на Азербайджані, Казахстані, Киргизії, Туркменії, Узбекистані з метою перетворення тюркських країн колишнього Радянського Союзу на потужний «тюркський фактор», спроможний реально впливати на розвиток ситуації в регіоні Центральної Азії, Близького Сходу та Середземномор’я.

До речі, ще до офіційного припинення існування СРСР Анкара стала першою країною, яка визнала незалежність країн пострадянської Центральної Азії, відкрила там свої дипломатичні представництва. Ще у вже зараз далекому вересні 1991 року Н. Назарбаєв здійснив офіційний візит до Туреччини. У грудні того ж року в Анкарі з візитами побували президенти Киргизії, Туркменії та Узбекистану.

На початку 1992 року з метою координації надання допомоги закордонним країнам було створено Турецьку агенцію співробітництва і координації (ТІКА), а у складі міністерства закордонних справ Туреччини з’явився департамент країн Центральної Азії.

Крок за кроком Туреччина запропонувала кілька форматів інтеграції, серед яких Рада співробітництва тюркомовних держав (або Тюркська рада), різноманітні саміти та курултаї, міжпарламентські асамблеї та регулярні зустрічі голів тюркських країн.

Тюркський світ

Анкара допомогла центрально-азійським країнам у вступі до Організації економічного співробітництва (ОЕС) і відіграла практично вирішальну роль у включені їх до складу організації «Ісламська конференція» (нині — Організація ісламського співробітництва).

Навесні 1992 року Анкара виділила країнам Центральної Азії гуманітарну допомогу та кредити. Для кожної з країн, крім Таджикистану, було виділено по 2 тис. стипендій для навчання їх громадян у вищих навчальних закладах Туреччини. Зрозуміло, що Анкара не могла оминути увагою і питання військового співробітництва, і в тому ж році були підписані угоди щодо підготовки національних воєнних кадрів в турецьких військових центрах та навчальних закладах.

В країнах Центральної Азії почали відкриватись представництва турецьких компаній, які працювали практично у всіх сферах. В липні 1992 року турецька компанія БМБ підписала з Казахстаном контракт на розробку шести великих нафтових родовищ.

 

Взагалі, співробітництво Туреччини з країнами Центральної Азії можна умовно розділити на три етапи:

Перший (з 1992 по 2001 рік), в ході якого було проведено чотири саміти, які декларували «поступовий і динамічний розвиток співробітництва тюркомовних держав у дусі братерства та єдності». Під час четвертого саміту в жовтні 1996 року була підписана «Ташкентська декларація» та створений Секретаріат зустрічей голів тюркомовних держав.

В 1998 році намітився перший розкол серед лідерів тюркських країн, коли президент Туркменії С. Ніязов відмовився брати участь у черговому саміті в Астані. Президент Туреччини С. Демірель намагався переконати президентів країн Центральної Азії у необхідності єдності тюркських країн в межах єдиного простору (11 млн кв. км з населенням близько 220 мільйонів). Аби врятувати ситуацію президент Казахстану Н. Назарбаєв запропонував створити міжпарламентську асамблею.

В 2001 році на саміті у Стамбулі знову з’явився президент Туркменії, що було сприйнято як фактор єдності і дружби. Але це була остання зустріч всіх президентів, бо в Туреччині почалась фінансова та економічна криза, яка відсунула на другий план процес міжтюркської інтеграції. Досить відчутну у кризі роль зіграли і розбіжності в середині правлячої на той момент Партії націоналістичного руху Туреччини.

Нестача коштів боляче вдарила по Турецькій агенції співробітництва і координації. До речі, фінансова криза посилилася відмовою Вашингтону та Євросоюзу надавати через Анкару фінансову допомогу країнам Центральної Азії. Таку допомогу вони вирішили надавати безпосередньо урядам згаданих країн.

Тільки через п’ять років, у листопаді 2006 року, в Анталії (Туреччина) відбувся черговий саміт президентів тюркських республік, в роботі якого брали участь президенти Туреччини, Азербайджану, Казахстану та Киргизії. Від Туркменії на саміті був присутній представник президента, а Узбекистан взагалі відмовився від цієї зустрічі.

Так розпочався другий етап співробітництва. Попри певні розбіжності щодо шляхів інтеграції тюркомовних країн, Анкара не припинила свої намагання з об’єднання і в 2007 році, під час чергової зустрічі у Баку, прем’єр-міністр Туреччини Реджеп Ердоган з метою координації зусиль на зовнішньополітичному полі запропонував створити політичний союз тюркомовних країн. Договір про створення Парламентської асамблеї тюркомовних країн було підписано під час конференції голів парламентів у Стамбулі у листопаді 2008 року. Місцем розташування центрального офісу Парламентської асамблеї було обрано Баку.

Рада співробітництва тюркомовних країн
(Тюркська рада)

В наступному 2009 році на саміті президентів в Нахічевані (Азербайджан), не зважаючи на відсутність представників від Туркменії та Узбекистану, було досягнуто домовленості про створення Ради співробітництва тюркомовних країн (Тюркської ради) зі штаб-квартирою у Стамбулі. Президенти тюркських країн дали згоду на формування робочих органів Тюркської ради, а саме:

  • Ради голів держав;
  • Ради міністрів закордонних справ;
  • Ради старійшин;
  • Ради почесних діячів зовнішньополітичних відомств;
  • Секретаріату на постійній основі.

Президент Туреччини А. Гюль назвав створення Тюркської ради історичним кроком на шляху об’єднання тюркського світу. Намагання Анкари фактично завершились тактичною перемогою.

Третій етап співробітництва можна умовно обмежити рамками 2009–2015 років. В цей період, за ініціативи президента Н. Назарбаєва, створено Академію тюркського світу, до складу якої увійшли центри тюркської історії, культури і мови, Тюркський музей та Тюркська бібліотека. Урочисте відкриття академії відбулось у травні 2010 року в Астані. Згодом засновано журнал Turkic Weekly, що певною мірою позитивно сприяло процесам інтеграції.

Таким чином, спільними зусиллями президентів тюркських країн станом на 2015 рік вдалося побудувати основи для політичного та економічного співробітництва і налагодити стабільний інформаційний та культурний діалог. Наразі з упевненістю можна говорити про наявність «тюркського фактору», який активно впливає на ситуацію не тільки в регіоні Центральної Азії та Закавказзя.

 

Ми всі пам’ятаємо, як у 2016 році в Туреччині була спроба здійснити воєнний заколот, з придушенням якого в збройних силах проводилася чистка неблагонадійних. В тому ж році президент Туреччини призначив своїм військовим радником бригадного генерала у відставці Аднана Танриверді. Він дуже відомий в певних колах як голова правління Центру стратегічних досліджень захисників справедливості (ASSAM) та засновник приватної воєнної компанії SADAT, яка на сьогодні активно діє у Лівії. Їй також дорікають, що в 2016 році бійці SADAT зі зброєю в руках протистояли путчистам.

Відомо, що ASSAM щороку проводить конгреси для вирішення технічних проблем формування і управління майбутньою світовою ісламською конфедерацією. Саме генерал А. Танриверді запропонував Р. Ердогану перетворити Стамбул на столицю створеної на засадах шаріату мусульманської конфедерації Asrica («Азія і Африка») у складі 61-ї ісламської держави. На щорічній конференції в грудні 2019 року А. Танриверді закликав всі мусульманські країни «до координації спільного виробництва зброї та військової техніки, оскільки країни не в змозі протистояти державам, зброю яких вони застосовують». Він також презентував конституцію конфедерації, в якій, зокрема, зазначено, що суверенітет належить шаріату, а арабська мова має вивчатись у всіх школах.

В одному зі своїх нещодавніх виступів А. Танриверді наголошував, «що добробут турецького і мусульманських народів, встановлення миру і справедливості у світі залежить від появи на світовій політичній арені ісламської наддержави».

Бригадний генерал у відставці Аднан Танриверді

Американські експерти впевнені, що А. Танриверді має певний вплив на президента Р. Ердогана в питаннях відновлення Османської імперії взагалі та «створення коаліції між Туреччиною та Алжиром і Тунісом, посилення військової присутності Туреччини на півночі Кіпру, формування автономії туркоманів в Сирії, розгортання турецьких військових баз в Катарі та Сомалі та таємного постачання зброї до Нігерії» — зокрема. А зростання військової міцності геополітичного трикутника «Туреччина — Пакистан — Азербайджан» вже не аби як почало турбувати Індію.

До речі, черговий конгрес ASSAM запланований на грудень 2020 року і, як очікується, на ньому розглядатимуться питання подальшої експансії Туреччини в регіоні і не виключається, що на черзі може стати Росія. Член наукової ради ASSAM та помічник президента Туреччини Месут Хакки Джашін нещодавно заявив, що «Росія буде розчленована зсередини, в ній живе 25 мільйонів мусульман. Ми воювали з Росією 16 разів в минулому і ми зробимо це знову».

…Вплив Анкари на внутрішню ситуацію в країнах Центральної Азії досить відчутний практично у всіх сферах їх життя…

Тут буде слушно торкнутись питання ісламу. Туреччина в країнах Центральної Азії будувала школи та культурні і релігійні центри. При цьому в таких її кроках вбачалися намагання поширити своє розуміння ісламу, яке не є войовничим і не робить із мусульман фундаменталістів чи фанатиків в європейському розумінні. Вважається, що Туреччина може зіграти позитивну роль для країн Центральної Азії, оскільки турецька модель розвитку є прикладом і фактором стримування фундаменталізму і екстремізму.

 

Я навів досить багато історичних фактів і тому зараз вважаю за краще перейти до нинішніх подій. Безумовно, вплив Анкари на внутрішню ситуацію в країнах Центральної Азії досить відчутний практично у всіх сферах їх життя. Було б неправильно оминути увагою інших гравців регіону, зокрема, Росію, Вірменію і Грузію.

Споконвічно Росія вважала Центральну Азію та Закавказзя «своєю базою харчування та зоною національних інтересів». Досить лише згадати криваві війни, які росіяни вели в цих країнах за свій вплив та панування.

Війна в Нагірному Карабаху. Давній конфлікт, який 28 років поспіль країни-гаранти намагались вирішити в Мінську. Результатів — аж ніяких.

Вірменія розраховувала на допомогу та підтримку Росії. Москва «злила» свого союзника на Кавказі і залишила Єреван на самоті. Вірменія на сьогодні фактично втратила Карабах, значну частину своїх військ і військової техніки.

Грузія вважає Азербайджан і Туреччину своїми геополітичними союзниками і не втручається.

Ісламська Республіка Іран зайняла досить виважену позицію з ухилом в бік Баку.

Азербайджан взявся вирішити конфлікт в Нагірному Карабаху військовою силою, наразі перемагає і звільняє свої території, відновлюючи історичну справедливість та територіальну цілісність. Звільнення Карабаху значною мірою підвищує авторитет Азербайджану в регіоні Каспію.

Туреччина порушила рівновагу в регіоні. Вона вимагає від Москви рівного статусу на переговорах щодо Карабаху і стає повноцінним гравцем в зоні Центральної Азії. Тепер ніщо їй не заважатиме реалізувати свою мету, а саме:

  • зробити безпечним маршрут Південного газового коридору і фактично всієї частини трубопроводу TANAP;
  • взяти під свій контроль транскаспійський коридор постачання газу і переміщення вантажів із регіону Середньої Азії.

Згода Москви на участь турків у врегулюванні карабаського конфлікту свідчить лише про те, що вона практично втратила всі важелі впливу і тому фактично визнає свою поразку, впускаючи Туреччину до зони своїх інтересів. Сьогодні Москва вже не спроможна контролювати свої периферійні території і коллапсує. У Росії на Південному Кавказі залишається тільки два слабких союзники, від яких нічого не залежить, а саме: колишні грузинські автономії — Абхазія і Південна Осетія, доля яких може змінитись у найближчій перспективі.

…Сьогодні Туреччина активно проводить політику неоосманізму та вибудовує нову Османську імперію — від Центрального Середземномор’я до Західного Китаю…

Таким чином, надаючи військову підтримку Азербайджану у війні за Карабах, Туреччина розраховує на більш значущий політичний результат, ніж воєнна перемога. Росія не задіяла інструменти впливу ОДКБ і тим самим зробила цю організацію недієздатною, поставивши її на межу існування.

Наразі саме Туреччина вирішує майбутню долю не тільки Карабаху, але й Азербайджану і Вірменії. Перемога надає їй нового статусу у Закавказзі, усуваючи перешкоди на шляху до Центральної Азії і в перспективі до головної мети — відродження Османської імперії від Балкан до Китаю.

 

 

Схожі публікації