Закон України № 912-ІХ «Про розвідку»

Закон, який став знаковою подією в житті розвідтовариства

Президент України Володимир Зеленський підписав Закон «Про розвідку» № 912-ІХ, який Верховна Рада ухвалила 17 вересня 2020 року. Підписання відбулося під час відвідання Главою держави управління інформації Державної прикордонної служби України з нагоди 17-ї річниці створення розвідки ДПСУ.

З ухваленням Закону про розвідку виникла чимала  полеміка у наших засобах масової інформації, на теле-, радіоканалах і у соціальних сітях.

Вважаємо, що буде корисно ознайомитися з фрагментом такої полеміки, що зараз розгорнулася на Facebook-каналі президента Незалежного аналітичного центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел» Віктора Гвоздя.

 

Розвідка належить до такого виду державної діяльності, котра якщо і потребує якогось обговорення, то лише у колі спеціалістів, які, як мовиться, знають її зсередини, бо по-справжньому пройшли «навчання в її школі» і мають у своїх «щоденниках» високі оцінки.

Це саме стосується і законодавства про розвідувальну діяльність, зокрема українського, у активі якого нещодавно з’явився новий закон. Ясна річ, для його ухвалення були підстави, в тому числі через необхідність зробити його таким, що відповідатиме потребам сьогодення. Щоб зрозуміти таку необхідність, достатньо ознайомитися з таким законодавством, запровадженим у інших, передусім провідних, країнах, досвід розвідувальної діяльності яких налічує не одне століття і сьогодні досить конкретно формує державні завдання. У дев’яти розділах цього закону «Про розвідку» (Закон України № 912-ІХ) досить детально розписана така діяльність, не в останню чергу з тим, щоб брати до уваги набутий останніми роками досвід і поточні події, викликані необхідністю відстоювати незалежність держави.

Починаючи дискусію В. Гвоздь у вступному слові говорить:

«Сьогодні історичний день для розвідувального співтовариства України.
Президент України В. Зеленський в штаб-квартирі прикордонної розвідки (розвідувальний орган [Управління розвідки] Адміністрації Державної прикордонної служби України) підписав закон «Про розвідку», який Верховна рада ухвалила 17 вересня 2020 року.
«Цей закон — не лише нові можливості та нові спроможності для розвідки, але й велика відповідальність для держави, яка потребує значного посилення стратегічної та оперативної складових розвіддіяльності, вдосконалення аналітичної роботи та якості отриманої інформації», — наголосив Володимир Зеленський.
Закон визначає правові та організаційні засади функціонування розвідки, правовий статус і соціальні гарантії співробітників розвідувальних органів та порядок здійснення контролю за розвідкою.
Згідно з його положеннями, розвідувальними органами в Україні є розвідувальний орган Міністерства оборони України, Служба зовнішньої розвідки України та розвідувальний орган Державної прикордонної служби.
Їхні основні завдання — своєчасне забезпечення розвідувальною інформацією, сприяння реалізації національних інтересів України та протидія зовнішнім загрозам національній безпеці у визначених законом сферах.
Загальне керівництво розвідувальними органами здійснює президент України, а безпосереднє — їхні керівники, яких призначає та звільняє з посади президент.
Успіхів українським розвідникам (нечуваних).»

Далі В. Гвоздь, пише, зокрема, що тішиться з ухваленого досить непоганого закону, хоча і має до його змісту певні питання, які не для публічного обговорення, і що дасть змогу відчутно посилити діяльність українського розвідувального співтовариства. З ним погоджуються М. Голомша (досвідчений правник, колишній перший заступник генпрокурора України), Р. Стефанюк («Згідний на 200 відсотків!..»), деякі інші учасники такого обговорення.

Ось як пише з цього приводу І. Глова:

«…Закон України «Про розвідку» — це історична та знакова подія в житті всього розвідувального співтовариства. Він прийшов на заміну «першої ступені», що відпрацювала 20 рокі — Закону України 2001 року «Про розвідувальні органи України». Назва нового — «Про розвідку» — значно розширює коло питань, що до нього входять. Робота над цим документом міжвідомчої групи при Апараті РНБО України розпочалася ще в далекому 2015 році. Знадобилося 5 років!».

[Тут і далі збережений авторський стиль викладення]

Щоправда, не можна не звернути увагу на деякі «посили», що також містяться у написаних рядках учасниками обговорення і на що не може не звернути увагу В. Гвоздь.

«Все чудово, Вікторе Івановичу! Здійснилося!!! — пише Р. Стефанюк, — Але одне «але»: скоро не буде кому цей закон у розвідці виконувати… Багато діючих співробітників — справжніх професіоналів у розпачі від того, що відбувається…».

На що В. Гвоздь цілком відверто пише:

«Розвідка, як інструмент держави, не може бути ні кращою, ні гіршою, а саме такою, якою є сьогодні. За тридцять майже років були і достойні люди, і «пасажири», і зрадники… Вже не берусь судити про якість розвідувальної інформації, бо до неї треба мати доступ. Тим більше, не вірю так званим експертам, колишнім співробітникам, які ллють на структури бруд. Це — не наші люди… В розвідці є багато достойних безіменних патріотів, які з честю виконують свій обов‘язок… Я зіткнувся в розвідці з різними посадовими особами,.. «селебретіз» нашої політики, які рекомендували мені кадрові і інші питання. Але нічого. Витримав. Щоправда, нажив собі багато ворогів (м’яко кажучи). І ти це добре знаєш…

Ніколи поганого слова у відкритому ефірі не скажу про українську розвідку (в експертних державних колах, якщо запитають, то буде моя об’єктивна оцінка).

Сьогодні радий, що ухвалено досить непоганий закон (хоча є певні запитання, і це також не для публічного обговорення), який дасть змогу значно посилити діяльність українського розвідувального співтовариства».

І далі радить порівняти тексти попереднього і нинішнього законів про розвідку, щоб визначити зміни в останньому.

Не менш цікаво читати, що відповідає В. Гвоздь ще одному співрозмовнику, Володимиру Ткачу, який нагадав про OSINT-розвідку.

«Колишній керівник Розвідуправління міноборони США генерал-лейтенант Самуель Вілсон дав високу оцінку цій розвідувальній дисципліні, відзначаючи, що 90 відсотків розвідданих надходить з відкритих джерел і тільки 10 — за рахунок роботи агентури…», — пише В. Ткач, маючи на увазі, очевидно, що слід міняти методи добування інформації, покладаючись на технічне забезпечення і відмовляючись від «академічної» підготовки розвідувальних кадрів.

В. Гвоздь погоджується з таким зауваженням, проте і вказує наступне:

«…В інтересах національної безпеки необхідна така інфо, яка не лежить на поверхні. Один з керівників розвідки однієї з держав, спілкуючись зі мною щодо розвідінформації по певному об‘єкту, говорив, що ми бачимо цей об‘єкт з космосу, з інших джерел. Але нас цікавить, що в середині [цього об’єкту. — Авт.]. І без проникнення туди ми не будемо володіти інформацією. Тому агентурна інформація надзвичайно важлива. І для цього вже потрібні профі в розвідці».

На що вищезгаданий опонент намагається зауважити, що OSINT-розвідка спроможна надати відповідь на багато питань, які виникають у військово-політичного керівництва країни, не «розпорошуючи сили агентурної та інших розвідок на добування того, що можна отримати з відкритих джерел». Добре усвідомлюючи, що мається на увазі за такими твердженнями, В. Гвоздь погоджується з опонентом, але вважає за потрібне вказати на те, що можуть зрозуміти лише ті, хто безпосередньо займався чи займається розвідувальною діяльністю: «Тому OSINT прижився в РУМО, а не в ЦРУ».

І звертається до набутого свого часу власного досвіду, цікавлячись

«…а де дані технічної розвідки? Вони входять у відкриті джерела? Зазвичай 10 відсотків закритої інформації набагато важливіші, ніж 50 — з відкритих. Я був у батальйоні OSINT однієї з провідних країн світу. Вони знімали інформацію з радіостанцій, телевізійних каналів, читали пресу певної країни. І вони «набивали» бази даних, якими користувалися багато міністерств країни, а не тільки відповідна структура. Коли запитав, чи ухвалюють рішення на основі цієї інформації, почув у відповідь, що це додаткова, допоміжна інфо, як ЗМІ, для тих хто займається тим чи іншим регіоном. Але розвідка, на яку витрачають величезні кошти, повинна бути «заточена» під іншу інфо. До речі, у нас часто роблять помилки в перекладі спеціальних термінів з англійської мови».

Змушений В. Гвоздь реагувати на зауваження таких «знавців законодавства» про розвідувальну діяльність, як такого собі А. Корнацького, який вважає, що закон про розвідку

«потрібен точно так же, як закон про геологічну розвідку, наприклад, або про розробку вакцини проти коронавірусу. Якщо керуватися логікою ініціаторів та авторів закону про розвідку, — пише А. Корнацький, — то мають бути прийняті закони про кожен вид людської діяльності. Бо чим же вони гірші?

Це вже традиційний український законотворчий дебілізм — намагатися замість службової інструкції прийняти закон. Відповідно й толку з цього дебілізму — нуль.»

Тож, відповідаючи, В. Гвоздь пояснює:

«Зачислю, з Вашого дозволу, до цього дебілізму такі країни, як США, Велику Британію, РФ, Грузію, Литву і т. д. Тільки тепер до мене дійшло, чому ми так «класно» живемо. Тому що ми все знаємо, все вміємо… і намагаємося давати поради стосовно того, у чому абсолютно не розбираємося».

Заслуговує на увагу ще одна невеличка дискусія с В. Тимошенко, який запитує:

«Чи не простіше було б дати визначення розвідувальної інформації, як відомості та предмети, що добуваються розвідувальним органом в інтересах держави, і не прив’язуватися до того, з яких джерел і в який спосіб ці відомості були добуті?»

Віктор Гвоздь відповідає:

Тоді б всі давали інформацію з газет і пліток 🙂 Для того і існують різні види розвідок. За призначенням: політична, воєнна, економічна, науково-технічна і т. д.

За способом отримання інформації: агентурна, радіоелектронна, кібер, космічна, військова, спеціальна, повітряна і т. д., і т. п. І що не вірно в цьому визначенні? Нам потрібні «шашечки» чи щоб машина їхала? З таким визначенням, вже не «попасажириш». Хоча «умільців» і тут буде вистачати.

«5) розвідувальна інформація — усні, зафіксовані на матеріальних носіях (у тому числі у зразках виробів і речовин) чи відображені в електронному вигляді відомості або дані, які не є загальнодоступними або які неможливо отримати офіційним шляхом, про наміри, плани і дії іноземних держав, організацій та осіб чи про їхні потенційні можливості щодо реалізації таких намірів і планів, а також про процеси, події, обставини, технології, знання в інтересах національної безпеки і оборони України».

Тут основних два моменти, хоча перша частина визначення, також важлива:

1. «…відомості або дані, які не є загальнодоступними або які неможливо отримати офіційним шляхом»;

2. «…про наміри, плани і дії іноземних держав, організацій та осіб чи про їхні потенційні можливості щодо реалізації таких намірів і планів, а також про процеси, події, обставини, технології, знання в інтересах національної безпеки і оборони України»;

Все чітко і зрозуміло, для чого існують розвідки).

 

Продовжує дискусію К. Кульчик:

«Ну коректніше було би не в електронному вигляді, а в цифровому. Про різницю термінів написано немало. Тож навіщо закладати помилки навіть на понятійному рівні. І ще момент: OSINT в наведене визначення не вкладається, бо джерело — загальнодоступне (відкриті дані), а ось отриманий результат — вже ні.»

В. Гвоздь дає посилання на Закон України «Про електронні документи та електронний документообіг» та відповідає:

«На рахунок OSINT погоджуюсь, що після обробки її інформації аналітиками, вона може отримувати інший гриф. На сьогодні технічні засоби моніторингу інтернетпростору, соціальних мереж і т. д. настільки прогресують, що важливість і підходи до OSINT змінюються. Особливо, коли почали використовуватися різні математичні моделі обробки інформації.

Тому розвідка, як важливе суспільне явище і як важливий інструмент державної політики в постійному розвитку. Та й закони не на 100 відсотків досконалі, тому до них приймаються зміни.»

 

Також у обговоренні порушується тема розвідувальної діяльності прикордонних військ. Вищезгаданий І. Глова нагадує з цього приводу, що

«ДПСУ до МВС НЕ входить, а Кабінет Міністрів України лише спрямовує та координує діяльність Адміністрації ДПС України через міністра внутрішніх справ України. Чи правильно це? Як на мене — НІ. Щодо [прикордонної] розвідки. Останній абзац пункту 17 Прикінцевих положень Закону України «Про розвідку»: «…Повноваження міністра, через якого Кабінетом Міністрів України спрямовується та координується діяльність центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону, не поширюються на питання організації діяльності розвідувального органу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону». Тут, як кажуть, немає що додати, бо лише практика, в разі потреби, «вирівняє» законні аксіоми, тобто дасть відповідь на питання, що виникатимуть у процесі розвідувальної діяльності. Тому і сам І. Глова закінчує своє спілкування цілком доречним резюме: «Життя покаже… Я прибічник того постулату, що не місце людину красить, а людина (наприклад, така, як Ви) місце. Слугуємо Батьківщині там, де стоїмо…».

А ще один дописувач, Сергій Б., додає в унісон такої важливої теми, що хоче дочекатися того часу, коли «про наших розвідників екстра-класу (через кілька десятиліть) знімуть фільми та серіали на кшталт Бондіани чи «Бюро Легенд».

 

Схожі публікації