Якби Захід був більш далекоглядним, то можна було б запобігти цій війні

Стівен М. Волт, Foreign Policy

Прізвище професора Стівена М. Волта з’явилося минулого року серед прізвищ його колег в журналі Foreign Policy, де йшлося про їхнє сприйняття майбутньої стратегії США. Журнал цікавився, зокрема, чи нинішня російсько-українська війна, перша така велика в Європі після 1945 року, формуватиме таку велику стратегію? І хоча точки зору опитаних були різними, більшість погоджується, що ця війна знаменує кінець епохи «післяхолодної» війни і відновлення гострої конкуренції наддержав як у Європі, так і на Тихому океані. Таке звернення до аналітиків відбулося у березні 2022 року. А згодом, майже через шість місяців, журналісти знову поцікавилися думкою поважних вчених про наслідки цієї війни і «виявили кілька сюрпризів, а також теми, які вже попереднього разу згадувалися».

Наприклад, аналітики-вчені констатували, що «ліберальний Захід тримався разом напрочуд добре, НАТО пожвавішало завдяки появі двох нових членів, а Європейський Союз відкрив для себе нову роль у справі ведення економічної війни». Стосовно уроків, які надає війна, то це «виходять далеко за межі Європи, впливаючи також на стратегічну конкуренцію з Китаєм». У журналі також зазначалося, що війна вказала і на певні проблеми, зокрема, для вашингтонських стратегів. Це і відмова більшості незахідних країн ставати на чийсь бік, і прискорення болісного процесу роз’єднання наддержав, особливо у технологічній сфері, що, ймовірно, забиває останні цвяхи у труни необмеженої глобалізації та відкритих ринків (ключових основ порядку після холодної війни). Тому це вимагає, вважали опитувані, нового мислення на багатьох політичних фронтах.

У деяких публікаціях самого Стівена М. Волта можна віднайти схожі підходи у висвітленні таких тем. Так, у статті «Поразка Росії була б проблемою для Америки» він звертає увагу на ймовірність того, що США і їхні західні союзники у російсько-українській війні будуть серед переможців. Але ж якби Захід, вважає автор, був більш далекоглядним, то можна було б і запобігти цій війні, врятувавши Україну від величезних руйнувань, яких вона зазнала від рук Росії. «Незважаючи на цю контрфактичну гіпотезу, саме поєднання російських прорахунків і військової некомпетентності, запеклого українського опору, потужної матеріальної та розвідувальної підтримки Заходу та відчутних запроваджених проти Москви санкцій може, зрештою, таки призвести до перемоги Києва та його західних прихильників. Якщо припустити, що бойові дії не загострюватимуться далі — можливість, яку все ще не можна виключати, — і Україна надалі досягатиме у кінцевому рахунку успіхів на полі бою, то російська могутність буде відчутно зменшена на багато років вперед. Можливе навіть те, що Володимира Путіна усунуть від влади в Москві. Якщо Росія зазнає поразки, застереження про неминучий занепад Заходу будуть видаватися в кращому випадку передчасними».

У ще одній зі своїх статей «Дебати про вічно ірраціональну Україну» професор намагається визначати об’єктивні причини російсько-української війни, одна з яких — необачність Заходу. «Мене особливо вражає те, як ліберальні інтервенціоністи, неоконсерватори, які не розкаялися, і жменька прогресивних людей, які всіма руками за Україну, здається, не мають жодних сумнівів щодо причин конфлікту чи правильного курсу дій сьогодні. Для них російський президент Володимир Путін несе виняткову і повну відповідальність за війну, і єдині помилки, яких інші могли зробити в минулому, полягали в тому, що вони були надто добрими до Росії та занадто налаштовані купувати її нафту і газ. Єдиний результат, з яким вони готові погодитися, — це повна перемога України, в ідеалі супроводжувана зміною режиму в Москві, накладенням репарацій для фінансування відновлення України та судовими процесами щодо військових злочинів Путіна та його поплічників».

У ще одному своєму дописі Стівен М. Волт, порушуючи тему війни у Європі, визначає, що «…Як майже все інше в політиці сьогодні, обговорення війни в Україні часто переростає в неприємні висловлювання. Якщо ви скажете, що ви стривожені ескалацією, не впевнені, що кінцевою метою президента Путіна насправді є відновлення колишньої радянської імперії, і висловлюєте занепокоєння тим, що війна є дорогим і потенційно небезпечним відволіканням від інших пріоритетів зовнішньої політики, тоді вас, напевно, звинуватять у тому, що ви — умиротворювач, апологет Москви чи щось ще гірше. Навпаки, якщо ви віддаєте перевагу безстроковій підтримці України Заходом, відкидаєте можливість ескалації та вважаєте, що війна має тривати доти, доки Росія не зазнає вирішальної поразки й Путіна не буде скинуто, ваші опоненти засудять вас як розпалювача війни, чиє нехтування витратами та ризики можуть призвести до того, що ми всі зникнемо». І далі: «Такі неприємні висловлювання не сприяють серйозному обговоренню альтернативних перспектив і політичних варіантів у той час, коли панує невизначеність і ретельне зважування витрат і вигоди у різних варіантах дій, що досить важливо. Розважливість, співпереживання і увага до логіки та доказів повинні бути керівними принципами світу, але ці риси важко підтримувати, коли вирує війна, люди гинуть і пристрасті розпалюються».

Ця тема дістала продовження у наступній публікації Foreign Policy «У чому Путін був правий?», де Стівен М. Волт (до речі, чинний професор Гарварду), аналізуючи російсько-українську війну, ініціатором якої став нинішній російський президент, намагається дати відповідь на запитання, що винесене у заголовок. У перших рядках статті професор визначає тональність подальших своїх міркувань, ніби застерігаючи читачів, що все не так однозначно, як вони від нього сподіваються дізнатися. Зокрема, що автор має на увазі?

Він вважає, що російський президент Путін багато в чому таки помилився, зважившись на вторгнення до України. Зокрема, «…він гіперболізував військову доблесть своєї армії, недооцінив силу і українського патріотизму, і здатність українських збройних сил захищати рідну землю. Також, скоріш за все, він хибно сприймав єдність Заходу, недооцінював швидкість, з якою НАТО та інші спішитимуть на допомогу Україні, а також готовність і спроможність країн-імпортерів енергоносіїв накласти санкції на Росію та відмовитися від її експорту енергії». Скоріш за все, пише далі автор, Путін переоцінив і налаштованість Китаю підтримати його: Пекін закуповує багато російської нафти та газу, але не надає Москві гучної дипломатичної підтримки чи відчутної військової допомоги. «Якщо зібрати всі ці прорахунки разом, то дістанемо рішення з негативними наслідками для Росії, яке залишатиметься надовго навіть після того, як Путін піде зі сцени. Аби як закінчилася війна».

А далі Стівен М. Волт зізнається, що спонукало його викласти на широкий загал свої міркування: «Та якщо ми чесні перед собою — а бути відверто чесними дуже важливо у воєнний час, — ми повинні визнати, що російський президент не помилився у визначенні деяких аспектів. Жоден із його вчинків не виправдовує його рішення розпочати війну чи те, як Росія її веде; вони (ці вчинки) просто ідентифікують аспекти воєнного конфлікту, щодо яких його судження підтверджувались до цього часу. Ігнорування таких реалій означало б, що Захід припустився б тієї ж помилки, що й Путін: недооцінив опонента й неправильно тлумачив ключові елементи».

Автор статті звертає увагу на своє визначення таких пунктів:

По-перше, Путін зважився на війну, бо був переконаний, що РФ не зашкодять західні санкції. І сьогодні можна казати, що він мав рацію.

По-друге, Байден і його адміністрація сподівалася, що через загрозу запровадження безпрецедентних санкції Путін не наважиться напасти на Україну. У США також очікували, що після запровадження санкцій російська військова машина розвалиться, здійметься хвиля невдоволення серед населення, що змусить Путіна переглянути свої рішення. Але апетит деяких країн отримувати російську сировину, включно з енергоносіями, все ще підігрівається, і ВВП Росії якщо і падає, то дуже і дуже повільно. Якщо через деякий час і з’являться якісь відчутні наслідки, то самі по собі санкції ще досить довго не впливатимуть на рішення про завершення збройного конфлікту.

По-третє, Путін був переконаний, що російський народ змириться зі своїми втратами через війну і не вимагатиме усунути його від керівництва країною.

Зважившись на війну, в Росії сподівалися, що це буде швидка і дешева операція. Але її продовження після перших місяців невдач свідчить про віру Путіна в те, що більшість росіян погодяться з такою ситуацією і що він зможе придушити будь-які виступи протесту. Можливо, мобілізація додаткових військ не була організована за західними стандартами, але Росії вдалося утримувати чималі контингенти на полі бою, навіть попри величезні втрати. І в усьому цьому контексті ніякої загрози владі Путіна не виникло. Ясна річ, що ситуація може змінитися, але поки що ознак цього немає.

По-четверте, Путін розумів, що у такій ситуації деякі держави дбатимуть про власні інтереси, тому його дії не будуть засуджуватися в усьому світі.

І яку картину ми зараз спостерігаємо?

Автор констатує, що Європа, США, деякі інші держави різко та рішуче відреагували на діяння Росії, в той час коли ключові держави глобального Півдня та Азії (наприклад, Саудівська Аравія та Ізраїль) не пристали до країн з такою позицією. Війна не допомогла іміджу Росії — як це було на Генеральній Асамблеї ООН, яка проголосувала за засудження вторгнення росіян, — але більш тверда та конкретна опозиція була обмежена лише деякими країнами.

Є й п’ятий пункт, на погляд автора, — найголовніший: Путін вважає, що майбутнє України важливіше для Росії, аніж для Заходу.

Та в жодному разі, пише Стівен М. Волт, доля України для Росії не є важливішою, ніж для українців, які приносять себе в жертву, захищаючи свою країну. Але перевага Путіна над основними прихильниками України в тому, коли йдеться про те, наскільки вони готові зазнати витрат та зважитися на ризики. Цю перевагу дає не той факт, що серед західних лідерів можуть бути легкодухі чи недбалі. А те, що питання політичної орієнтації великої сусідньої країни завжди мало для Росії більше значення, ніж для людей в країні за океаном, набагато безпечнішій і заможнішій. Цей асиметричний інтерес є причиною того, вважає Стівен М. Волт, чому США, Німеччина та інші країни НАТО ретельно шліфували свою відповідь, і чому Джо Байден не поспішає відправляти війська до України. Для Путіна ставки в Україні надзвичайно високі, щоб відправити на смерть кілька сотень тисяч солдатів, але американцям це не властиво щодо подібних заходів. На думку Вашингтону, Україна заслуговує на мільярди доларів допомоги, для того, щоб відчайдушно захиститися, але ця мета недостатньо важлива для США, щоб наражати на небезпеку власні війська або стати приводом для ядерної війни. Зважаючи на таку непропорційну мотивацію, США намагаються зупинити Росію без прямої участі. І лише залишається дочекатися, щоб побачити, як спрацює така стратегія.

Стівен М. Волт також намагається передбачити, як Україна може вплинути на майбутнє 21-го століття, і якщо може, то як це відбуватиметься. Він вважає, що у всьому такому контексті можна знайти пояснення, чому відверті прихильники України стверджують, що її доля пов’язується з фундаментальними геополітичними викликами. «За цими аргументами доля України видається такою ж важливою для Заходу, як і для росіян. Але історія 21-го століття визначатиметься не тим, які території контролюватимуть Київ чи Москва, а тим, які держави контролюватимуть передові технології, кліматичні зміни та політичні події в усьому світі», — пояснює професор.

Якщо розглядати проблему залежності Заходу від такої війни, то автор пише, що ядерний шантаж ніколи не буде корисним для Росії. Натомість він вважає, що на баланс сил може вплинути інший аспект. Що більше США та НАТО постачатимуть Україні зброї, то більше наслідки війни будуть пов’язуватися з їхньою допомогою. І це одна з причин, чому Київ прагне отримувати все більш досконалу зброю: це якомога тісніше об’єднає Україну із Заходом. Такі дії не слід критикувати — навпаки, — на них би погодилася будь-яка інша держава, якби опинилася б у ситуації України, зазначає автор статті у Foreign Policy і далі пише наступне: «Наслідки для іміджу не такі вже й важливі, але вони ставали причиною для того, щоб війни затягувалися. Прикладом може бути війна у В’єтнамі. Країна не мала стратегічної цінності для США, які не мали там перспектив на перемогу. Але щойно 500 тисяч американців ступили на в’єтнамську землю, ставкою стала довіра до американських обітниць. Так само можна оцінити підтримку, яку сьогодні надають Україні. Але, на жаль, коли обидві воюючі сторони починають розглядати свої життєві інтереси як такі, що вимагають остаточної поразки супротивника, кінець війни передбачити стає важче, а ескалація стає більш імовірною».

Підготував Олег Махно