Мир у Нагірному Карабасі

Причини, наслідки та уроки для України

 

 

Віктор Гвоздь
доктор військових наук

 

Як відомо, в ніч з 9 на 10 листопада ц. р. президент Азербайджану Ільхам Алієв, прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян і президент Росії Володимир Путін поставили свої підписи під тристоронньою заявою про припинення вогню у Нагірному Карабасі, якою передбачається припинення бойових дій на умовах контролю Азербайджаном всіх звільнених ним територій. Крім того, Єреван повертає Баку всі азербайджанські території довкола Нагірного Карабаху, захоплені Вірменією під час війни 1991–1994 років. Вірменії залишаються підконтрольні їй території у самому Нагірному Карабасі, включно з м. Степанакерт. На лінії зіткнення сторін у Нагірному Карабасі розгортаються миротворчі сили Росії.

За більшістю оцінок, такий документ створює умови для відновлення миру в регіоні і фактично закріплює перемогу Азербайджану над Вірменію. На перший погляд, це відповідає дійсності. Так, на відміну від попередніх угод про перемир’я, які укладалися між Вірменією і Азербайджаном 9 жовтня ц. р. за посередництва Росії, 17 жовтня ц. р. у рамках Мінської групи ОБСЄ та 25 жовтня ц. р. за посередництва США, на цей раз сторони конфлікту дійсно припинили активні бойові дії.

У підсумку Азербайджан відновив контроль над більшістю своїх територій, посилив безпеку населення і стратегічно важливих об’єктів (в тому числі нафтопроводу Баку — Тбілісі — Супса) у сусідніх районах з зоною конфлікту. А ось Вірменія не тільки втратила «зону безпеки» довкола Нагірного Карабаху, але й значну частину території самопроголошеної республіки.

…У протистоянні між Вірменією та Азербайджаном насправді перемогла Росія, яка спромоглася реалізувати низку своїх інтересів стратегічного та регіонального характеру…

Разом з тим, наслідки цьогорічної активізації збройного конфлікту довкола Нагірного Карабаху, напевне, мають лише морально-психологічне значення що для Азербайджану, що для Вірменії. Реально Нагірний Карабах, який розкинувся переважно на високогір’ї, не має ані географічної, ані економічної, ані демографічної цінності. На цьому фоні у протистоянні між Вірменією та Азербайджаном насправді перемогла Росія, яка спромоглася реалізувати низку своїх інтересів стратегічного та регіонального характеру. Зокрема, мається на увазі наступне:

  • Росія підтвердила здатність впливати на події у пострадянському просторі, в тому числі в якості «миротворця» з врегулювання конфліктів. Демонстрація такої ролі Росії стала особливо показовою після того, як провалилися зусилля Мінської групи ОБСЄ та США з припинення бойових дій між Вірменією та Азербайджаном;
  • Росія розширила військову присутність на Кавказі, розмістивши свої миротворчі сили у Нагірному Карабасі, а, по суті, — на території Азербайджану. Адже на базі таких миротворчих підрозділів у зонах збройних конфліктів, як правило, розгортаються постійні російські військові бази;
  • Росія не тільки зберегла, але й дістала можливість збільшити свій вплив на Вірменію і Азербайджан. Так, поразка Вірменії у конфлікті викликала масові акції протесту вірменського населення проти прем’єр-міністра Н. Пашиняна, що стало потужним ударом по його владним позиціям. Своєю чергою, це дає змогу привести у Вірменії до влади більш лояльних до Росії політиків. Це особливо важливо для російського керівництва у зв’язку з посиленням прозахідного вектору політики Н. Пашиняна, що суперечить інтересам РФ. Водночас розміщення російських військ у Нагірному Карабасі дасть Росії змогу більше впливати на політику Азербайджану;
  • Росія локалізувала експансійні можливості Туреччини на Кавказі у військовій сфері. Всупереч інтересам Туреччини, тристоронні домовленості між Азербайджаном, Вірменією та Росією не передбачають розміщення турецьких миротворців в зоні конфлікту у Нагірному Карабасі. Розглядаються лише плани створення на азербайджанській території спільного російсько-турецького миротворчого центру з контролю за припиненням вогню у Нагірному Карабасі.

 

…Розміщення російських військ у Нагірному Карабасі позбавляє Азербайджан можливостей остаточно відновити свою територіальну цілісність…

Зважаючи на такі обставини, досить неоднозначно сприймається і перемога Азербайджану. Адже:

  • відчутна за потенціалом перевага над Вірменією дозволяла Азербайджану повністю звільнити окуповані території. Та попри це, наступ азербайджанських військ зупинився на ближніх підступах до адміністративного центру Нагірного Карабаху — м. Степанакерт, а Баку погодився підписати мирні домовленості з Єреваном;
  • розміщення російських військ у Нагірному Карабасі позбавляє Азербайджан можливостей остаточно відновити свою територіальну цілісність. Відтепер конфлікт у Нагірному Карабасі стає за характером «замороженим», на кшталт Придністров’я;
  • військова присутність Росії у Нагірному Карабасі дає їй змогу в будь-який час розпочати збройну агресію проти Азербайджану під приводом захисту в регіоні російських військовослужбовців і «співвітчизників». Саме під таким приводом в серпні 2008 року Росія напала на Грузію, в результаті чого російські війська окупували Південну Осетію і Абхазію. Саме у такий спосіб Росія окупувала і анексувала український Крим в лютому–березні 2014 року.

 

Словом, так підтверджується причетність Росії до конфлікту у Нагірному Карабасі, яка цілеспрямовано ним і управляє. Наприклад, всім відомо про надання Росією озброєнь як Вірменії, так і Азербайджану, а також про провокування росіянами збройного протистояння між ними. Ознаки подібних дій спостерігаються і у нинішній ситуації довкола Нагірного Карабаху. Зокрема, цілком можливо, що Росія приховано наполягала на відмові Азербайджану від подальшого наступу у Нагірному Карабасі на російських умовах, які певним чином задовольнять поточні інтереси Баку.

Так, ще наприкінці жовтня ц. р. Росія погодилася з тим, щоб Азербайджану повернули його окуповані райони довкола Нагірного Карабаху. Для Азербайджану це було принципово.

В той же час через Державну думу РФ та прокремлівські ЗМІ почалися поширюватися погрози щодо можливості надання Росією безпосередньої військової допомоги Вірменії у її протистоянні з Азербайджаном.

…У всіх провокованих у радянських республіках та країнах колишнього СРСР конфліктах Москва завжди поспішала на допомогу сепаратистам…

Згідно з історичним досвідом, подібні погрози були згодом реалізовані. Адже у всіх провокованих Москвою у радянських республіках та країнах колишнього СРСР конфліктах, розпочинаючи з 1988 року, росіяни завжди поспішали на допомогу сепаратистам. Окрім Нагірного Карабаху, такі військові втручання траплялися у Придністров’ї, Абхазії та Південній Осетії. Такою ж була і збройна агресія Росії проти України.

Досить красномовним був й інцидент, пов’язаний з катастрофою російського військового вертольоту на кордоні між Вірменією та Нагірним Карабахом увечері 9 листопада ц. р. Москва і Єреван повідомили, що вертоліт збили азербайджанські сили ППО, що, по суті, створило привід для російської агресії проти Азербайджану. Зважаючи на весь комплекс проблем довкола Нагірного Карабаху, не виключено, що саме цей інцидент і змусив Азербайджан піти на поступки Росії.

В зв’язку цим привертає увагу ще один факт. Так, введення російських військ до Нагірного Карабаху розпочалося вже о шостій годині ранку 10 листопада ц. р., що ще раз підтверджує завчасну підготовку Росії саме до такого розвитку подій.

…Нав’язуючи свій варіант «врегулювання» конфлікту на Донбасі, Росія намагається зберегти свій вплив на Україну, як вона це вже зробила щодо Вірменії і Азербайджану…

Точно до такої ж політики і з такою ж метою Росія вдається і щодо України. Нав’язуючи свій варіант «врегулювання» конфлікту на Донбасі, РФ намагається зберегти свій вплив на Україну, як вона це вже зробила щодо Вірменії і Азербайджану через їх конфлікт довкола Нагірного Карабаху. Чи не слід це брати до уваги під час роботи над варіантами «врегулювання» донбаської та кримської проблем?

 

Схожі публікації