Південний Кавказ у геополітичному трикутнику «Туреччина — Росія — Іран»

Роль і вплив великих та регіональних держав

 

Частина 1

 

Олексій Волович
кандидат історичних наук

 

Південний Кавказ або Закавказзя — це південна частина Великого Кавказу, що розкинулася на південь від Головного (Кавказького) водороздільного хребта, де знаходяться три держави — Вірменія, Азербайджан і Грузія — загальною площею 190 тис. кв. км. На півночі Закавказзя межує з Росією, на півдні — з Іраном і Туреччиною.

Зараз пропоную розглянути роль і вплив великих і регіональних держав на південно-кавказький регіон, який виконує роль сполучної ланки між країнами Сходу і Заходу.

Після розвалу Радянського Союзу на території Південного Кавказу мали місце регіональні конфлікти, внаслідок чого, головним чином за участі «миротворчих» зусиль РФ, утворилися невизнані квазідержавні утворення — проголошена 2 вересня 1991 року і до цього часу невизнана навіть Єреваном так звана Нагірно-Карабахська Республіка (НКР — Республіка Арцах) — на території Азербайджану, а також Абхазія і Південна Осетія — на території Грузії. До цих конфліктів слід додати дві російсько-чеченські війни в 90-х роках минулого століття і російсько-грузинську війну в серпні 2008 року. Останнім часом Південний Кавказ опинився в центрі уваги світової спільноти через відновлені масштабні бойові дії в районі Нагірного Карабаху.

 

Причини конфлікту в Нагірному Карабаху і подій навколо нього

Вірменський ексклав Нагірний Карабах на території Азербайджану створився після приєднання Північного Азербайджану до Російської імперії у 1813 році внаслідок переселенської політики царату, який прагнув утвердитися в Закавказзі, опираючись на вірменське християнське населення. Так, за даними російського вченого К. Н. Шаврова, тільки з 1828 по 1830 рр. на Закавказзі, і зокрема на землі Нагірного Карабаху, було переселено 40 тис. перських і 84 тис. османських вірмен. Загалом у XIX столітті з Османської імперії та Персії на Закавказзя переселилося близько 600 тис. вірмен. Таким чином, нинішній конфлікт в Нагірному Карабаху став наслідком вчинених ще 200 років тому російським царатом дій. Головна колізія саме цього конфлікту в тому, що де-юре ця територія належить Азербайджану, а де-факто з початку 90-х років минулого століття вона на 99 % заселена вірменами (150 тис. осіб).

Радянські танки на вулицях Степанакерта, 1988 рік

Карабахський етно-релігійний конфлікт розпочався ще наприкінці 80-х років минулого століття. Після розпаду СРСР він переріс у повномасштабну війну між Азербайджаном і Вірменією, а завершився 5 травня 1994 році, після підписання в Бішкеку за посередництва Росії, Киргизії і Міжпарламентської асамблеї СНД протоколу про припинення вогню. Така домовленість діяла до кінця вересня ц. р., коли 27 вересня збройні сили Азербайджану пішли у наступ на територію НКР нібито у відповідь на обстріл вірменською стороною кількох азербайджанських населених пунктів, що, до слова, в Степанакерті і Єревані категорично спростовують. З того часу бойові дії між збройними силами Азербайджану і військовими формуваннями самооборони НКР тривали до оголошення перемир’я 10 листопада ц. р. НКР підтримала Вірменія, Азербайджану допомагала Туреччина. Росія прагнула грати посередницьку і миротворчу роль, і їй певною мірою це вдалося.

Слід зазначити, що військові формування НКР протягом останніх 26 років контролювали не тільки територію Нагірного Карабаху, а й розташовані навколо нього 7 районів (приблизно 20 % території Азербайджану), з переважно азербайджанським населенням. Це, так званий, пояс безпеки Нагорного Карабаху. Отож територія НКР значно більша, власне, за територію Нагірного Карабаху. Якщо Нагірний Карабах має площу 4,4 тис. кв. км, то територія НКР майже в два з половиною рази більша — 11,5 тис. кв. км (більша за територію Лівану, де, до речі, проживає понад 60 тис. етнічних вірмен ще з 1915 року). Тому Азербайджан вважає Нагірний Карабах і прилеглі до нього райони територією, що окупована Вірменією. Переважна більшість азербайджанського населення Нагірного Карабаху і цих районів (кілька сотень тисяч осіб) вимушено залишила своє житло, що у 1993 році Рада Безпеки ООН кваліфікувала як окупацію частини азербайджанської території вірменськими силами.

Карта зони конфлікту

До травня 1992 року сили самооборони НКР зуміли «пробити» коридор і прокласти «дорогу життя» в районі селища Лачін і з’єднавши території НКР і Вірменії. На погляд деяких спостерігачів, з цього моменту НКР де-факто стала частиною Вірменії. Принаймні, з військового кута зору Вірменія і НКР фактично становили одне ціле. За час конфлікту протягом 30 років в регіоні загинули понад 30 тис. осіб з обох сторін. До нинішнього загострення конфлікту останнє масштабне військове, назване «чотириденною війною», зіткнення між НКР і Вірменією — з одного боку, і Азербайджаном — з іншого, сталося у квітні 2016 року. Експерти вважають, що бої наприкінці липня ц. р. на вірменсько-азербайджанському кордоні в Товузському районі були пробною кулею, після чого Азербайджан переконався, що реакція Росії «не так рішуча, як хотілося б Вірменії».

Через кілька місяців після «оксамитової революції» у Вірменії, внаслідок якої 8 травня 2018 року прозахідний опозиціонер Нікол Пашинян стає прем’єр-міністром, у російських і вірменських ЗМІ з’явилися публікації про можливий прогрес у врегулюванні карабахського конфлікту. Тоді у Баку і Єревані почали говорити про взаєморозуміння та конструктивний діалог. 15 лютого 2020 року на «полях» Мюнхенської конференції з безпеки Ільхам Алієв і Нікол Пашинян провели публічну дискусію, яка, на жаль, закінчилася взаємними звинуваченнями, а не пошуком конструктиву у вирішенні проблем у відносинах. Н. Пашинян закликав повернути за стіл переговорів невизнану НКР, а І. Алієв запропонував залучити до Мінської групи Туреччину. Однак сторонам не вдалося знайти компроміс з цих питань.

Ільхам Алієв і Нікол Пашинян

 

Безсилля Мінської групи ОБСЄ

Для врегулювання карабаського конфлікту у 1992 році було створено Мінську групу ОБСЄ, в рамках якої протягом вже 28 років безуспішно триває переговорний процес.

У цій групі співголовами виступають РФ, США і Франція, а у ролі її постійних членів — Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Італія, Німеччина, Туреччина, Фінляндія і Швеція. У 2007 році для врегулювання ситуації в Нагірному Карабаху Мінська група запропонувала «Мадридські принципи». Ці принципи передбачали наступне: Азербайджан отримує п’ять із семи районів «поясу безпеки», в НКР входять миротворці, повертаються біженці і через деякий час там відбувається референдум з самовизначення. Офіційно сторони конфлікту підтримали цей план врегулювання, але до його реалізації справа не дійшла. Баку вважає неприйнятною ідею з відмови навіть від частини окупованих територій, а Єреван відмовився втрачати «пояс безпеки».

Протягом жовтня ц. р. за сприяння Мінської групи ОБСЄ в зоні конфлікту тричі оголошувалося припинення вогню для обміну військовополоненими і тілами загиблих, але щоразу сторони звинувачували одна одну в порушенні перемир’я і бойові дії знову відновлювалися.

Президент Туреччини
Реджеп Ердоган

Президент Туреччини Реджеп Ердоган 1 жовтня ц. р. піддав різкій критиці «бездіяльність і неефективність» Мінської групи, оскільки вважає, що вона не спроможна врегулювати ситуацію в Нагірному Карабаху. За його словами, співголови Мінської групи в особі Росії, США і Франції протягом майже 30 років ігнорують врегулювання вірменсько-азербайджанського конфлікту. При цьому Р. Ердоган заявив про підтримку Азербайджану в його конфлікті з Вірменією, яка «є найбільшою загрозою миру і спокою в регіоні».

Нам, українцям, важко не погодитися з такою оцінкою турецького президента, оскільки вже майже 7 років спостерігаємо за безсилістю ОБСЄ у врегулюванні російсько-українського конфлікту на Донбасі.

 

Ескалація військової конфронтації

Відновлення бойових дій в Нагірному Карабаху і прилеглих до нього територіях аж ніяк не стало несподіванкою для професійних військових експертів, оскільки безпосередньо перед початком збройного конфлікту на території Вірменії та Азербайджану відбулася серія військових навчань. Так, у липні ц. р. Вірменія і РФ провели спільні навчання об’єднаної системи ППО.

За даними американської розвідки, 16 липня заступник міністра оборони Азербайджану і високопоставлені військові відвідали Туреччину для ухвалення остаточного рішення про планування та проведення військових операцій азербайджанських збройних сил на території Нагірного Карабаху і навколо нього. У першій декаді серпня ц. р. на території Азербайджану проведені спільні азербайджансько-турецькі льотно-тактичні навчання «Живий вогонь», до яких були залучені сухопутні і повітряні сили обох країн. За даними азербайджанських ЗМІ, для участі в навчаннях до Азербайджану прибуло близько 11 тис. військовослужбовців турецьких збройних сил. Після навчань на азербайджанському аеродромі «Гянджа» біля самого кордону з Вірменією залишилися турецькі літаки F-16 в якості «стримуючого засобу» проти Вірменії. 3 жовтня ц. р. The New York Times опублікувала супутникові знімки турецьких F-16 на авіабазі «Гянджа». За деякими даними, Туреччина залишила в Азербайджані також частину свого військового персоналу, який надає технічну підтримку азербайджанським збройним силам, в тому числі під час експлуатації турецьких безпілотників.

Таким чином, відновлення бойових дій в Нагірному Карабаху аж ніяк не випадкове. Баку майже тридцять років цілеспрямовано і послідовно готувався до реваншу і звільнення окупованих Вірменією територій. При цьому Туреччина надала таку допомогу Азербайджану, що стала вирішальною в реформуванні та модернізації азербайджанських збройних сил.

21–26 вересня ц. р. відбулася активна фаза стратегічного командно-штабних навчань ЗС РФ «Кавказ-2020», до участі в яких запрошувалися представники шести іноземних держав (до 1 тис. військовослужбовців шести зарубіжних країн — Білорусії, Вірменії, Ірану, Китаю, М’янми та Пакистану). Азербайджан брати участь в цих навчаннях відмовився.

Там були задіяні 80 тис. російських військовослужбовців, 250 танків, 450 БМП і БТР, 200 артилерійських систем і РСЗВ. В море виводилося до 40 % від основного бойового складу ЧФ РФ (20 кораблів і катерів), проводилися стрільби наземних протикорабельних ракетних комплексів «Бал» і «Бастион», крилатих ракет «Калибр», також на Таманському півострові з моря десантували морську піхоту.

Напередодні навчань «Кавказ-2020», 17–21 липня ц. р., відбулася раптова перевірка сил Південного військового округу, частково Західного військового округу, а також ПДВ і ВМФ ЗС РФ. За офіційними даними в цій перевірці були задіяні до 150 тис. військовослужбовців, 400 літальних апаратів, 26 тис. різних видів озброєнь, військової та спеціальної техніки, 100 військових кораблів і суден забезпечення.

 

Політика Туреччини на Південному Кавказі

Свого часу засновник і перший президент Турецької Республіки Мустафа Кемаль Ататюрк відзначав, що «СРСР рано чи пізно розпадеться і ми повинні бути до цього готові». Відомо також й інший його вислів щодо характеру турецько-азербайджанських відносин: «Радість Азербайджану — наша радість, його горе — наше горе». І дійсно, розпад СРСР сприйняли в Анкарі як історичний шанс поширити свій вплив серед тюркських народів Центральної Азії і в Азербайджані, який посів особливе місце «братської держави», беручи до уваги мовну і релігійну близькість, хоча більшість азербайджанців — шиїти, а більшість турків — суніти. Слід також відзначити наявність у Туреччині численної азербайджанської діаспори, що становить близько 3 млн осіб. Все це свідчить про дуже близькі відносини між двома народами.

Турецька Республіка стала першою країною, що визнала 9 листопада 1991 року проголошення незалежності Азербайджанської Республіки (30 серпня 1991 року). Дипломатичні відносини між Туреччиною і Азербайджаном встановлені 14 січня 1992 року. З метою подальшого зміцнення двосторонніх відносин у 2010 році Туреччина і Азербайджан створили Раду стратегічного співробітництва високого рівня, під очільництвом їх президентів. Відокремлений територією Вірменії азербайджанський ексклав Нахічевань утворює єдиний сухопутний зв’язок між Туреччиною і Азербайджаном.

Незважаючи на асиметричність двох держав за розміром території, кількістю населення і ВВП, їх економічне співробітництво досить масштабне. У 2019 році турецький експорт до Азербайджану становив близько 1,63 млрд дол., а імпорт — 2,55 млрд дол. Таким чином, товарообіг між двома країнами у 2019 році склав 4,18 млрд дол. (Для порівняння: товарообіг між Азербайджаном і Росією у 2019 році склав близько 3 млрд дол., між Азербайджаном і Україною — 808 млн дол.). Головними позиціями азербайджанського експорту є сира нафта і продукти нафтопереробки, а імпорту з Туреччини — в основному верстати, різне обладнання і автомобілі. Обсяг турецьких інвестицій в Азербайджані за період з 2002 по 2019 рік становить близько 11 млрд дол. Азербайджанські інвестиції в Туреччині в той же самий період склали близько 20 млрд дол.

Основною галуззю економічного співробітництва між Туреччиною і Азербайджаном є енергетика. Вже досить давно функціонують нафтопровід Баку — Тбілісі — Джейхан (з 2006 року) і газопровід Баку — Тбілісі — Ерзерум (з 2007 року). У листопаді 2019 року завершено другий етап Трансанатолійського газопроводу (TANAP).

Нафто- і газопроводи на Південному Кавказі

Туреччина є пайовиком у великих азербайджанських енергетичних проектах. Так, в проекті TANAP турецька трубопровідна компанія BOTAŞ має частку в 30 %. В азербайджанському родовищі Şah Deniz турецька нафтова корпорація ТРАО має частку в 20 %. Метою Туреччини є доставка енергоносіїв Центральної Азії до Європи через свою територію. У квітні ц. р. Туреччина і Азербайджан уклали угоду про співпрацю у сфері енергетики, що включає використання вуглеводневих ресурсів, виробництво і торгівлю нафтохімічною продукцією, будівництво терміналів скрапленого природного газу (СПГ), розвиток торгівлі електроенергією, розвідку корисних копалин, поновлювані джерела енергії та енергоефективність.

У жовтні 2017 році введена в дію залізниця Баку — Тбілісі — Карс завдовжки 830 км, по якій також постачається продукція нафтопереробки з Азербайджану до Туреччини. Очікується, що у 2034 році по цій залізничній лінії перевозитиметься близько 7 млн пасажирів і 20 млн тонн вантажів. Передбачається також, що ця залізниця стане частиною китайського «Нового шовкового шляху» за маршрутом Китай — Азербайджан — Грузія — Туреччина — Європа.

Правовою основою розвитку військово-технічного співробітництва між двома країнами є відповідний турецько-азербайджанський протокол, підписаний у 2016 році. Протягом наступних чотирьох років Туреччина і Азербайджан підписали кілька угод про військове співробітництво. Президент І. Алієв заявив, що Азербайджан перетворюватиме свої збройні сили відповідно до структури турецької армії.

З початку нинішньої гарячої фази конфлікту в Карабаху Туреччина надає Азербайджану допомогу, постачаючи військову техніку і доправляючи своїх військових радників. За деякими даними, протягом перших дев’яти місяців 2020 року військовий експорт Туреччини в Азербайджан виріс вшестеро, до 123 млн дол. У червні ц. р. Азербайджан вирішив придбати партію сучасних турецьких ударних БПЛА Bayraktar TB2 і TAI Anka. За словами президента І. Алієва, турецькі військові безпілотники доправлялися в Азербайджан в період з серпня по вересень ц. р. До цього часу, незважаючи на явне своє бажання, Туреччина поки що не має військових баз на території Азербайджану. Втім, нинішня напруженість у Нагірному Карабаху створює умови для будівництва повноцінних турецьких військових баз на території Азербайджану, тим більше, що Туреччина вже має військові бази в Сирії, на півночі Іраку, в Лівії, Сомалі та Катарі. Турки давно готові укласти з Азербайджаном договір про колективну безпеку і створення спільного військового контингенту.

За деякими даними, за сприяння Туреччини до 25 вересня ц. р. в район майбутнього збройного конфлікту в Азербайджані були переміщені щонайменше 1500 бійців Сирійської національної армії, і в тому числі близько 200 етнічних сирійських туркоманів. Факт переміщення сотень сирійських найманців підтвердили США і Франція. На боці НКР також зафіксована участь етнічних вірмен з Лівану, Сирії та країн Латинської Америки. Щоправда, як Баку, так і Єреван заперечують таке використання іноземних найманців.

У відносинах з Азербайджаном Туреччина дотримується принципу «дві держави — один народ». Хоча в Баку і не проти такого статусу «братнього народу», проте, навряд чи можна погодитися, що азербайджанці є «молодшими братами». Річ у тому, що майже 180-річне перебування Азербайджану у складі Російської імперії та СРСР досить істотно позначилося на менталітеті азербайджанського народу, який протягом багатьох десятиліть радянська влада намагалася перетворити в так званий homo sovetikus.

Будучи протягом століть об’єктом впливу з боку Росії, Персії і Туреччини, де живуть великі азербайджанські діаспори, Азербайджан змушений зважати на вплив цих країн в регіоні Південного Кавказу і дотримуватись позиції рівновіддаленості від них. Проте, виходячи з принципу «дві держави — один народ», Анкара все ж сподівається, що Баку певним чином підтримуватиме її на міжнародній арені. Наприклад, у визнанні Турецької Республіки Північного Кіпру (ТРПК), в підтримці Туреччини в суперечці за виключні економічні зони з Грецією і з Кіпром у Східному Середземномор’ї, в участі азербайджанської компанії SOCAR в турецьких проектах геологорозвідки, в зниженні Азербайджаном тарифів на постачання до Туреччини енергоносіїв до рівня внутрішніх цін в Азербайджані, в подальшому поглибленні економічної та політичної інтеграції двох країн в рамках Ради співробітництва тюркомовних держав.

 

Зіткнення інтересів Росії та Туреччини на Південному Кавказі

Основним змістом стратегії Росії на Південному Кавказі є збереження однаково дружніх відносин з Вірменією і Азербайджаном. Членство Вірменії в ЄАЕС і ОДКБ Росія намагається урівноважити за допомогою динамічного економічного і військово-технічного співробітництва з Азербайджаном. Росія просто не може собі дозволити встати на бік одного з учасників конфлікту, оскільки це може в цілому послабити її позиції на Південному Кавказі, зважаючи на багаторічні досить напружені відносини з Грузією.

Н. Пашинян вже неодноразово звертався до Росії із закликом ввести в дію положення Договору про колективну безпеку і розмістити російських миротворців на території Карабаху. Проте, на думку кремлівських стратегів, посилення проєвропейських тенденцій у зовнішній політиці Вірменії входить в протиріччя з її членством в ЄАЕС і ОДКБ. На думку деяких спостерігачів, своєю нинішньою демонстративною пасивністю Росія хоче «покарати» Вірменію за посилення прозахідного тренду в її зовнішній політиці. У якості виправдання своєї пасивності щодо карабахського конфлікту і нібито неможливості задіяти механізми ОДКБ для захисту Вірменії, в Москві неодноразово наголошували, що Нагірний Карабах не є територією Вірменії, і ні Азербайджан, ні Туреччина поки не зробили агресивних дій безпосередньо проти Вірменії. При цьому звертається увага, що введення миротворчих сил ОДКБ на територію конфлікту можливе лише за наявності обопільного запиту як з боку Вірменії, так і з боку Азербайджану. До того ж зараз Росія занадто зайнята Сирією, Лівією, Білорусією, Україною, Венесуелою і долею своїх енергетичних проектів в Європі, щоб занурюватися ще у збройний конфлікт, що виник навколо Нагірного Карабаху.

З огляду на загальний прозахідний тренд в Закавказзі з боку Грузії, Вірменії та Азербайджану, а також на посилення впливу в регіоні позицій Туреччини та Ірану, Росія останнім часом знаходиться в досить складному становищі щодо Південного Кавказу. Хоча турецьку експансію в цьому регіоні Москва однозначно сприймає як посягання на зону традиційних російських інтересів, все ж вона не в змозі зупинити посилення в ньому позицій Туреччини, оскільки вже має досить «напружену взаємодію» з Анкарою в Сирії та Лівії, практично на межі прямого воєнного конфлікту. Тепер же протистояння між Анкарою і Москвою з близькосхідного і північноафриканського регіонів переноситься на пострадянський простір, що загрожує ослабленням позицій росіян в цьому просторі.

Російське керівництво вже неодноразово намагалося просувати миротворчі ініціативи з метою припинити бойові дії і встановити перемир’я в Нагірному Карабаху і прилеглих до нього окупованих Вірменією територіях. Так, 9 жовтня ц. р. глава МЗС РФ С. Лавров по черзі зустрівся в Москві з керівниками зовнішньополітичних відомств Вірменії і Азербайджану, однак оголошене тоді перемир’я не протрималося і доби. Якщо Єреван готовий піти на перемир’я і на переговори з метою збереження статус-кво, то Баку аж ніяк не бажає знову загрузнути у виснажливих переговорах на чергові кілька років. Бо прагне остаточно розв’язати конфлікт силоміць, маючи перевагу на полях битв завдяки допомозі Туреччини.

 

Азербайджанська і вірменська діаспори в Росії

Вивчаючи нинішню політику Москви на Південному Кавказі, слід мати на увазі фактор наявності великих азербайджанської та вірменської діаспор в Російській Федерації та їх вплив на російське керівництво. Азербайджанська діаспора в РФ є однією з найчисленніших. У самій лише Москві азербайджанці посідають друге місце за чисельністю після росіян. Чисельність росіян серед 11 мільйонів багатонаціонального населення Москви не перевищує 30 %, тоді як азербайджанців — майже 15 %. На третьому місці татари, башкири і чуваші — 12 %. Загалом в Росії етнічних азербайджанців живе більше, ніж в Баку — близько 3 млн.

За даними журналу Forbes за 2016 рік, у Росії налічується кілька мільярдерів азербайджанського походження. Лідирує уродженець Баку, глава компанії «Лукойл» Вагіт Алекперов зі статком у 8,9 млрд дол., хоча через падіння цін на нафту він втратив близько 3,3 млрд дол. і перемістився з 6 на 9 позицію найбагатших людей Росії.

Ільхам Алієв і Вагіт Алекперов

Друге і третє місця в списку найбагатших азербайджанців поділяють бізнес-партнери Зарах Ілієв і Год Нісанов. У тому ж 2016 році активи З. Ілієва і Г. Нісанова зменшилися на 1,1 млрд дол., склавши 6,4 млрд дол. на двох. Мер Москви С. Собянін є негласним бенефіціаром агрокластеру «Фуд-Сити», яким володіє Г. Нісанов. Колишній бакинець Фархад Ахмедов посів у списку найбагатших азербайджанців 4 місце зі статком в 1,4 млрд дол. П’ятірку найбагатших людей Росії азербайджанського походження замикає Араз Агаларов зі статками в 1,2 млрд дол.

За оцінкою «Союзу вірмен Росії», в РФ проживає близько 2 млн етнічних вірмен, третина з яких є громадянами Вірменії. Вірмени серед жителів Москви складають 5 %. Близько половини російських вірмен проживають в Краснодарському і Ставропольському краях, в Ростовській області і на Кубані. 5 жовтня ц. р. один з найбагатших людей Росії Рубен Варданян звернувся до президента РФ із закликом надати допомогу Вірменії. Через два дні Р. Варданяну відповів російський мільярдер Ф. Ахмедов, порадивши йому «не втягувати Москву в авантюру».

Серед «хороших знайомих» прем’єр-міністра М. Мішустіна, мати якого є вірменкою, чимало багатих людей з вірменської діаспори: Левон Амділян, Віталій Кіракосянц, Самвел Карапетян, Камо Авагумян та інші. З багатими представниками азербайджанської діаспори у сім’ї М. Мішустіна також хороші відносини. Серед них А. Агаларов, син якого Еммін — колишній зять президента Азербайджану І. Алієва. Розквіт бізнес-імперії А. Агаларова припав на період президентства Д. Медведєва, з яким підприємець був у «хороших стосунках».

Михайло Мішустін і Нікол Пашинян

Як відомо, Москва використовує діаспори з пострадянських республік для того, щоб створювати важелі тиску на країни їх походження. Для цього вживаються різні методи: політика в сфері надання віз, дозволів на роботу, документів на тимчасове проживання і російського громадянства. Але найголовніше полягає в тому, що Москва, залучаючи мігрантів з пострадянських республік, прагне компенсувати зменшення корінного населення Росії, яке протягом останніх 20–25 років постійно скорочується щороку в середньому на 0,7–1 млн осіб. Офіційна чисельність населення РФ в 142 млн осіб вже давно не відповідає дійсності. За словами голови наглядової ради Інституту демографії, міграції та регіонального розвитку РФ Юрія Крупнова, якщо російська влада найближчим часом не змінять демографічну політику, то до середини ХХI століття населення Росії може скласти близько 80 млн, як сьогодні в Туреччині, територія якої менше території РФ майже в 22 рази.

Частина 2

 

Схожі публікації