Голос України у Франції
100 років боротьби за підтримку української незалежності
(Із розсекречених документів розвідки)
Матеріал публікується за ініціативою віце-президента Незалежного центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел» Олександра Бєлова.
В умовах російської агресії підтримка Францією України є надзвичайно важливою. За таку підтримку боролися різні покоління українців. Про те, як це відбувалося, свідчить низка розсекречених справ із архіву Служби зовнішньої розвідки України. Починаючи з 1920-х років радянські спецслужби цілеспрямовано вели стеження за визначними діячами українського національно-визвольного руху, які емігрували до Франції і не припинили боротьбу за відновлення незалежності України, викривали злочини сталінського режиму, доносили світові правду про геноцид проти українського народу в період Голодомору і масових репресій. Така діяльність не була марною. І така позиція є дуже важливою й нині. Подвижницька робота небайдужих українських патріотів варта того, щоб про неї не забували і щоб їхній приклад наслідували в нових умовах у будь-яких формах.
Одним із тих, хто з моменту проголошення Української Народної Республіки і упродовж усіх міжвоєнних років чи не найбільше зробив для визнання України як незалежної держави, формування української зовнішньої політики, відстоювання українських інтересів у світі і розвитку міжнародного співробітництва, був Олександр Шульгин. Його ще можна назвати одним із лідерів української еміграції, який створював чимало проблем для радянських спецслужб. На нього була заведена справа оперативної розробки «Дипломат». Причому справу завели у центральному апараті НКВС у Москві, а не в Києві, і це ще більше свідчить про вагомість цієї особи.
Ось як ця активна політична і громадська діяльність відображена у довідці за матеріалами справи, датованій вереснем 1948 року. У ній зазначається: «З моменту втечі до Франції після розгрому Петлюри і до нинішнього часу веде активну антирадянську роботу як один із лідерів української націоналістичної організації в Європі. Має зв’язки в реакційних урядових колах багатьох країн…
У 1931 р. в Празі вів переговори з японським послом про створення на Далекому Сході української буферної держави і пропонував своє співробітництво у вигляді націоналістичних військових формувань для захоплення «Зеленого Клину» в районі Амура.
1930-ті рр.
Як офіційний представник УНР при секретаріаті Ліги Націй Шульгин у 1933–34 рр. виступав із меморандумами і зверненнями, спрямованими проти прийняття СРСР в Лігу Націй…
У період роботи Паризької мирної конференції був одним із ініціаторів вручення міністрам закордонних справ США, Англії і Франції меморандуму з різким антирадянським змістом…
Був на прийомі у генерала де Голля з питань ставлення української еміграції до Москви…».
Зазначені відомості дають змогу зрозуміти, чому О. Шульгин становив таку небезпеку для радянської влади. Але ця інформація усе ж буде неповною без хоча б фрагментарного відображення життєвого шляху українського дипломата на підставі вітчизняних та закордонних наукових джерел, оскільки у справі біографічних відомостей про нього не дуже багато.
Олександр Якович Шульгин народився 30 липня 1889 року в селі Софино Хорольского повіту Полтавскої губернії в сім’ї інтелігентів, яка вирізнялася національно-патріотичною позицією. Мати, педагог за освітою, викладала українську мову. Батько був істориком. За участь в українському русі висланий на 4 роки до Красноярська.
Олександр навчався у Петербурзькому університеті – спочатку на природничому факультеті, а потім на історико-філологічному. Після закінчення навчання займався викладацькою діяльністю.
Наприкінці березня 1917 року 28-річний Олександр Шульгин повернувся до Києва і невдовзі був обраний до Української Центральної Ради. Згодом став генеральним секретарем міжнаціональних (міжнародних) справ, потім міністром закордонних справ Української Народної Республіки. На переговорах у Брест-Литовську з підписання мирного договору входив до складу української делегації. За часів Гетьманату виконував обов’язки посла Української Держави у Болгарії. Впродовж 1919–1921 років неодноразово представляв УНР на міжнародній арені: був членом делегації на Паризькій мирній конференції, головою делегації на 1-й Асамблеї Ліги Націй у Женеві, головою української дипломатичної місії в Парижі.
В еміграції займався викладацькою та науковою діяльністю як професор Українського вільного університету та Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі. У 1926 році був призначений міністром закордонних справ УНР в екзилі й керував її зовнішньою політикою у 1926–1936, 1939–1940 (тоді ж очолював екзильний уряд УНР) і у 1945–1946 роках. Із 1927 року мешкав у Парижі.
У різні періоди був головою Головної Еміграційної Ради, співредактором тижневика «Тризуб», засновником і довголітнім головою Українського Академічного Товариства у Парижі (1946–1960), співзасновником і віце-президентом Міжнародної Вільної Академії Наук у Парижі (1952–1960).
Частково ця інформацію була відома органам ДПУ–НКВС, але чекістів більше цікавили плани О. Шульгина і його участь у конкретних антирадянських заходах, як постійно зазначається в документах.
Український дипломат більше дбав не стільки про те, як насолити радянській владі, скільки про національні інтереси і долю України. Зокрема, багато уваги він приділяв об’єднанню різних емігрантських організацій, рухів, гуртків, течій.
О. Шульгин багато зробив як керівник української делегації на першій асамблеї Ліги Націй, а в подальшому – як повноважний представник Українського товариства прихильників Ліги Націй. Упродовж майже двадцяти років він репрезентував Україну в різних організаціях цього найавторитетнішого міжнародного органу, використовуючи його численні трибуни для обговорення українського питання, захисту національних прав українців, розділених і гноблених різними державами.
У 1930-х роках основним полем міжнародної діяльності О. Шульгина був Форум Міжнародної Унії для Ліги Націй. А упродовж 1933–1938 років він був постійним головою Унії. Користуючись цим, він постійно привертав увагу на міжнародних форумах до українського питання.
гайдамаччина? Збірник статей.
Париж: Меч, 1931
У одному з документів наводиться його відкритий лист, опублікований у пресі, під назвою «СРСР не сміє засідати в Лізі Націй». У ньому зазначається:
«Ми, українці, не можемо байдуже поставитися до прийняття СРСР до Ліги Націй. Наш Державний Центр доручив мені подати свого часу відповідний протест від його імені. Але і все суспільство наше, не лише емігранти, а й представники Галичини і Волині, Буковини і Підкарпаття, так само як і громадяни Канади чи Сполучених Штатів Америки повинні надіслати з цього приводу відповідні протести генеральному секретарю Ліги Націй.
Ми не хочемо мовчки пройти повз те, щоб Москва, яка тримає Україну під тяжкою окупацією, була прийнята до Ліги Націй і щоб цим самим був санкціонований здійснений стосовно нас злочин».
Як свідчать архівні документи, О. Шульгин використовував будь-який привід, щоб привернути увагу міжнародної громадськості до українського питання. Є згадування про його виступ у серпні 1931 року у Парижі на конгресі антропологів «на захист української справи», у липні 1932 року – в Сорбонні з доповіддю на тему «Каторжна праця в СРСР», про подання у серпні 1931 року голові Європейської комісії ноти протесту «з приводу пакту про економічний ненапад між СРСР і Францією». Завдяки такій наполегливості вдалося досягти певних успіхів, зокрема у Франції було створено Міжнародний комітет допомоги Україні.
Життя і діяльність О. Шульгина під час Другої світової війни у матеріалах справи практично не відображені. Є лише фрагментарна інформація про те, що його разом із сином Ростиславом гітлерівці заарештували одразу після окупації Франції. Дослідники зазначають, що це сталося через відкриту позицію професора, який не приховував своїх симпатій до країн антигітлерівської коаліції. Відтак батькові з сином довелося майже 7 місяців (з вересня 1940 по квітень 1941 року) провести у в’язниці.
Після закінчення Другої світової війни О. Шульгина знову призначили міністром закордонних справ УНР в екзилі. На цій посаді він працював до 1946 року, після чого вже продовжував роботу у громадських, міжнародних організаціях і наукових закладах. Водночас залишався таким самим активним і принциповим у всьому, що стосувалося української справи.
Так, у архівних фондах є документ від 8 січня 1947 року під назвою «Про вручення меморандуму АБН (Антибільшовицький блок народів – прим.) міністрам закордонних справ США, Англії і Франції». У ньому йдеться про те, що перед скликанням Паризької мирної конференції О. Шульгин організував акцію «із вручення меморандуму гострого антирадянського змісту». «Говорячи про враження, яке справив на зазначених міністрів меморандум АБН, – зазначається в документі, – президент АБН Стецько заявив: «Особливо трьом міністрам сподобалися пункти, де гостро ставиться питання про СРСР (вигнання радянської делегації, віддання радянської делегації під суд та ін.)».
О. Шульгин намагався зустрічатися з першими особами держав і міжнародних організації, бо розумів, що саме від них залежить прийняття важливих рішень. Так, у документах ОДПУ СРСР, датованих ще 1930-ми роками, згадується про його плани зустрітися з міністром закордонних справ Італії і Папою Римським, з японським послом у Празі, з керівництвом Фінляндії та іншими діячами. У документі від 14 листопада 1947 року йдеться про його зустріч із президентом Франції Шарлем де Голлем: «З діяльністю «уряду» УНР знайомився також генерал де Голль, який прийняв Олександра Шульгина, який є «міністром» закордонних справ цього «уряду», і цікавився історією українського питання, ставленням української еміграції до Москви і позицією, яку займе українська еміграція у разі виникнення нової війни з СРСР».
(1950-і роки)
Документи післявоєнного періоду відображають здебільшого участь О. Шульгина у роботі Українського Академічного Товариства у Франції, засновником і незмінним головою якого він був, Міжнародної Вільної Академії Наук у Парижі, яка об’єднала понад 300 екзильних вчених, у прометеївському русі поневолених більшовиками народів Росії, у французькій секції Міжнародної організації біженців, де він був технічним радником із українських питань, займався матеріальною підтримкою українського студентства у Франції, чим продовжував служити Україні та її нації.
Зусилля О. Шульгина не були даремними. Узяти хоча б його зустріч із президентом Франції Шарлем де Голлем, під час якої український дипломат намагався максимально скористатися можливістю, щоб привернути увагу до історії України й українського питання. А це важливо було робити саме через історичний екскурс, бо інакше могло бути незрозумілим значення українського народу як окремого етносу, що бореться за свою свободу і незалежність.
Не виключено, що саме те спілкування і та інформація про Україну, яку доніс Шарлю де Голлю Олександр Шульгин, спонукали французького президента під час відвідання Києва у 1966 році за сніданком у Маріїнському палаці промовити такі слова: «Ось уже давно, можна сказати цілі віки, ми знаємо у Франції, що таке Україна. Ми дуже уважно ставимось і по духу, і по серцю до України. Ми знаємо, якою була роль, особливо Києва, і всієї України в поступовому створенні великої Русі… Що ж до наших відносин і зв’язків, то повинен сказати, що між Францією і Україною ці зв’язки дуже давні, дуже старовинні».
Діяльність О. Шульгина є яскравим свідченням того, що Франція для України завжди була тією країною, підтримка якої багато значила і за підтримку якої фахові українські дипломати воліли боротися усіма можливими засобами. Знання цих історичних реалій дає змогу і в нинішніх умовах вибудовувати необхідні взаємовигідні стосунки на європейському континенті.
Олександр Скрипник,
дослідник історії спецслужб
У матеріалу використані зображення з сайтів Служби зовнішньої розвідки України (https://www.szru.gov.ua/) та Національної академії наук України / Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського (http://archeos.org.ua/).
