Микола Юрлов
У 2014 році – молодший науковий співробітник НДС Інституту підготовки юридичних кадрів для СБ України Юридичної академії імені Ярослава Мудрого.
Матеріал публікується за ініціативою віце-президента Незалежного центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел» Олександра Бєлова
Національний інститут стратегічних досліджень
Офіс зв’язку НАТО в Україні
Центр інформації та документації НАТО в Україні
Служба безпеки України
(Тези виступу на міжнародній науково-практичній конференції «Асиметрична війна Росії проти України», Київ, 26 листопада 2014 року)
Наприкінці лютого 2014 року збройні сили Російської Федерації вступили на територію Автономної республіки Крим. Слід зазначити, що і до цього військові підрозділи Чорноморського флоту РФ перебували на території України, відповідно до Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України. Однак ст. 4 зазначеного договору зазначає, що «[з]агальна чисельність особового складу, кількість кораблів, суден, озброєнь та військової техніки Чорноморського флоту Російської Федерації, що знаходяться на території України, не будуть перевищувати рівнів, визначених в Угоді між Україною і Російською Федерацією про параметри поділу Чорноморського флоту від 28 травня 1997 року».
Подальші події також навряд чи відповідають укладеним між Україною та РФ міжнародним угодам та іншим нормам міжнародного права. 27 лютого 2014 року невідомі озброєні особи без розпізнавальних знаків, так звані «зелені чоловічки» (як пізніше визнав президент РФ В. Путін — підрозділи Збройних сил РФ) захопили приміщення Верховної Ради та Ради Міністрів АРК, та почали блокувати підрозділи Збройних сил України, розташовані на півострові, українські порти, в яких були дислоковані Військово-морські сили України. Також є інформація щодо можливої причетності до «операції в Криму» приватних військових компаній, зокрема «РСБ-групп» (Российские системы безопасности http://rsb-group.ru/), неурядових воєнізованих організацій (молодіжних, козацьких та ін.), які діяли негласно на замовлення уряду РФ.
Ст. 3 Резолюції 3314 (ХХІХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» встановлює, що як акт агресії кваліфікуватиметься будь-яка з таких дій:
- будь-яка воєнна окупація, хоч би який тимчасовий характер вона мала, що є результатом вторгнення чи нападу, або будь-яка анексія території іншої держави чи її частини із застосуванням сили (п. «а»);
- блокада портів або узбережжя держави збройними силами іншої держави (п. «с»);
- застосування збройних сил однієї держави, які перебувають на території іншої держави відповідно до угоди з останньою, на порушення умов, передбачених в угоді, або будь-яке продовження їх перебування на цій території після припинення чинності такої угоди (п. «е»);
- засилання державою або від імені держави озброєних банд, груп, іррегулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, які по серйозності можна зіставити вище переліченим актам, або її значна участь в них (п. «g»).
Таким чином, відповідно до положень вищезазначеної резолюції, дії Російської Федерації на території Автономної республіки Крим в лютому — березні 2014 року підпадають під ознаки, визначені пунктами «а», «с», «е» та «g» ст. 3 і мають кваліфікуватись як акти збройної агресії. Безсумнівно, резолюції ГА ООН не мають обов’язкової юридичної сили, а мають лише рекомендаційний характер. Однак широке використання норм, передбачених цією резолюцією в міжнародній практиці свідчить про те, що зазначені норми набули звичаєвий характер, тобто відповідно до ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН є джерелом міжнародного права. Про це, зокрема, свідчить посилання Міжнародного суду ООН на Резолюцію 3314 у своєму рішенні у справі про дії військового й напіввійськового характеру в Нікарагуа й проти цієї країни (Нікарагуа проти США, 1986).
16 березня 2014 року під контролем збройних сил Російської Федерації був проведений «референдум» щодо входження півострова до РФ. 17 березня Верховною Радою АРК Крим було проголошено незалежною державою, а 18 березня від імені «незалежної держави Крим» був підписаний договір із РФ про вступ Криму до складу РФ. Існування права на самовизначення у «народу Криму» вже було неодноразово спростовано, як вченими-міжнародниками, так і міжнародними організаціями. Так, Генеральна Асамблея ООН 27 березня 2014 року прийняла резолюцію під назвою «Територіальна цілісність України», (100 — «за», 11 — «проти»). Не використовуючи термін «агресія» чи «анексія», найбільший та найбільш репрезентативний з головних органів ООН, серед іншого, підтвердив суверенітет, політичну незалежність, єдність та територіальну цілісність України у межах її міжнародно визнаних кордонів, закликав усі держави утримуватися від дій, що спрямовані проти територіальної цілісності України, підкреслив юридичну нікчемність «референдуму», що відбувся 16 березня 2014 року в Автономній Республіці Крим та місті Севастополь, наголосивши, що він не може бути підставою для будь-якої зміни статусу цих адміністративно-територіальних одиниць України, та закликав усі держави, міжнародні організації та спеціалізовані установи не визнавати будь-якої зміни статусу Автономної Республіки Крим та міста Севастополь на підставі вищезгаданого «референдуму» та утримуватися від будь-яких дій, що можуть тлумачитися як визнання такого зміненого статусу.
Також варто зазначити, що відповідно до Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, прийнятою 25-ю сесією ООН у 1970-му році, «[т]ериторія держави не може бути об’єктом військової окупації, що є результатом застосування сили в порушення положень Статуту. Територія держави не повинна бути об’єктом придбання іншою державою у результаті погрози силою або її застосування. Жодні територіальні придбання, що є результатом загрози силою або її застосування, не повинні визнаватися законними».
Набуття державної території шляхом анексії частини території іноземної держави суперечить імперативним нормам загального міжнародного права (jus cogens) та не створює інших правових наслідків, крім відповідальності агресора (адже за сучасним міжнародним правом анексія — це один з різновидів агресії).
Таким чином, можна стверджувати, що, відповідно до норм міжнародного права, у ситуації з окупацією АР Крим існує міжнародний збройний конфлікт, сторонами якого є РФ та Україна, згідно зі спільною статтею 2 (пункт 2) чотирьох Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року («випадки часткової або повної окупації території Високої Договірної Сторони, навіть якщо цій окупації не чиниться жодний збройний опір»). Для початку збройного конфлікту не є необхідним початок бойових дій. Той факт, що держава, яка зазнала агресії, не чинить збройний опір агресору, не може свідчити про відсутність збройного конфлікту. Даний збройний конфлікт можна навіть умовно назвати «холодним» (до початку подій в Донбасі).
Саме така кваліфікація (початок міжнародного збройного конфлікту з лютого 2014 року) є дуже важливою для правильного застосування норм національного та міжнародного гуманітарного права, з’ясування статусу учасників збройного конфлікту, забезпечення прав населення, яке постраждало від бойових дій та вирішення багатьох інших питань. Тому необхідним є чітке розуміння цього статусу, роз’яснення його в засобах масової інформації та вжиття невідкладних заходів з метою найскорішого вирішення цього конфлікту та примирення його учасників.
