Місце і роль України в процесі трансформації світопорядку

Сприятливі чинники, ризики та загрози побудови нової моделі регіональної безпеки

Юрій Романюк
Володимир Паливода

У наш час ведуться активні політичні дискусії та реалізуються комплексні міжнародні заходи щодо отримання гарантій безпеки України. Переважно всі такі заходи ґрунтуються на консолідації міжнародного співтовариства та примушення в той чи інший спосіб керівництва Росії припинити війну й звільнити окуповані території України. Залишається відкритим питання: якщо Путін та його оточення (за різними оцінками, це — майже 100 осіб, причетних до прийняття злочинних рішень, та у такий спосіб «пов’язаних кров’ю» [1]) будуть категорично відкидати такі умови, що тоді? Чи видається можливим змусити будь-якого нападника припинити війну, якщо він того не бажає, більше того, відчуває в собі додаткові сили, ресурсні можливості та має підтримку інших?

Якщо вдатися до алегорій, стає очевидним: в такому кривавому та виснажливому поєдинку заходи з консолідації глядачів на трибунах для колективного засудження агресора, примушення його з боку рефері дотримуватись правил або зупинитися у нападі не дадуть бажаного ефекту. Очевидно, в таких ситуаціях нападника слід знесилити, послабити, нокаутувати та унеможливити його удари.

Дозована допомога Україні з боку Заходу, що супроводжується всім відомою риторикою на кшталт «крайнього занепокоєння», «рішучого засудження» дій Росії, нагадує саме таку емоційну спортивно-бойову історію. І результати липневого 2024 року саміту НАТО є тому підтвердженням. Власне прояв «крайньої обережності» у відносинах Альянсу з Росією почався з Бухарестського саміту НАТО. Тоді, у 2008 році, Україна так і не отримала очікуваного Плану дій щодо членства (ПДЧ), причиною чому стали неприховані погрози Путіна на адресу керівництва США: він пообіцяв у відповідь на просування військово-політичного блоку на схід відторгнути Крим та східні регіони України. Нерішучість Заходу призвела до того, що йому вдалось реалізувати свої плани через 6 років. Україна так і не отримала ПДЧ в НАТО, навіть через 16 років. На 75-му Вашингтонському саміті Альянс знову визнав побоювання через наслідки запрошення України в Організацію.

Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг 10 липня 2024 року заявив, що надання підтримки довгостроковому розвитку ЗСУ «не робитиме НАТО частиною конфлікту, але допоможе Україні реалізувати право на самооборону». Подібні «політичні дриблінги» говорять про одне: Альянс не стане пліч-о-пліч на захист України, він не бачить можливості усунення російської загрози, тобто знищення авторитарно-терористичного режиму Путіна у військовий спосіб. За таких обставин зароджується сумнів чи «насмілиться» НАТО застосувати статтю 5 Договору при нападі російської військової машини, посиленому до того ж добре відпрацьованими гібридними технологіями (скажімо, на країни Балтії, Фінляндію чи Польщу).

Є відомий вислів, що нерішучість однієї сторони сприймається противником як слабкість протилежної сторони та породжує сміливість та навіть зухвалість подальших дій. Росія разом з Китаєм та іншими партнерами так званої «вісі зла» набирають сили. Коли лідери НАТО відзначали 75-ту річницю Альянсу, збройні сили КНР разом із підрозділами білоруської армії проводили спільні «антитерористичні» навчання за 2,8 км від кордону з Польщею, а Росія пригрозила вжити військових заходів для «контрстримування» розширення арсеналу НАТО в Європі [2].

Внаслідок цих процесів у так званому «Українському договорі» є багато потрібного, але немає головного: готовності відновити разом нашу територіальну цілісність, стати в один стрій з українськими захисниками. Красномовним є третій пункт документа: в разі нового нападу Росії на Україну (тобто така можливість не виключається — прим. авт.), члени НАТО невідкладно зберуться і прийматимуть рішення (?!) [3].

Чим обмежується підтримка України? Переважно декількома основними застереженнями: можливою російською помстою державам, рішення яких перетинають умовні «червоні лінії», окреслені Путіним, страхом використання Кремлем ядерної зброї, невизначеністю перспектив війни, можливістю розпаду Російської Федерації на декілька малоконтрольованих та непрогнозованих у своїх діях державних суб’єктів.

Ці застереження постійно артикулюють лідери деяких країн-членів Альянсу. Так, у кулуарах саміту НАТО у Вашингтоні прем’єр-міністр Словаччини Роберт Фіцо заявив: «Я розумію бажання України, це — суверенна країна, але членство України в НАТО — це тільки гарантія Третьої світової війни» [4]. Аналогічної думки дотримується глава угорського уряду Віктор Орбан. Він вважає, що Україна має бути буфером між Росією та НАТО [5]. Потрібно розуміти: такі настрої, хоча їх офіційно й не озвучують, можуть поділяти не лише лідери Словаччини й Угорщини. Беллумофобія* паралізує політичну волю багатьох західних політиків, зокрема адміністрацію президента США Джо Байдена та німецького канцлера Олафа Шольца.

Страх розпаду Росії походить насамперед від занепокоєння долею ядерного потенціалу країни, можливого приходу до влади в новоутворених державах ісламістських та інших радикальних сил, високою імовірністю виникнення між новоствореними державами нових етнічних та/або територіальних конфліктів. Ці побоювання постійно підігріваються Кремлем та антипутінськими «московсько-петербурзькими» опозиційними групами на кшталт «Росія майбутнього», «Форум вільної Росії», «Відкрита Росія» та «Вільна Росія», тези постійно ескалуються до рівня погроз та неприхованих ультиматумів Заходу.

Політика країн західної демократії щодо Росії переважно є реактивною та виявляється у реагуванні на дії Москви. Яскравим прикладом виглядають санкційні заходи, які називали у Вашингтоні «руйнівними», «нищівними», а за фактом вони виявились лише драйвером для пошуку нових шляхів розвитку військово-промислового комплексу країни-агресора та укріпили його економічну співпрацю з іншими авторитарними державами так званої «вісі зла». Подібна політика західної демократії, як бачимо, ґрунтується на утриманні від дій, які Кремль міг би розцінити як прямий напад і, відповідно, як привід для військового конфлікту із Заходом, або як екзистенційну загрозу для Росії, якою Кремль маніпулюватиме для виправдання використання ядерної зброї. Хоча на сьогодні ядерна зброя вже є не єдиним чинником стримування (з’явилися далекобійні високоточні та високошвидкісні види озброєнь, нові технології, зокрема космічні, які відкривають шлях до застосування некінетичних засобів ведення війни), все ж наявність ядерного потенціалу є важливим чинником впливу та стримування.

Наступальна політика (і так було впродовж усієї історії), дає Москві певну стратегічну перевагу, яку вона щоразу демонструє, використовуючи риторику військового шантажу. В цих умовах ефективним рішенням для демократичного світу може стати не симетрична дія, а заміна нинішньої політики обережної підтримки територіальної цілісності РФ доктриною демократизації та деколонізації Росії, яка може дати ефективний результат вже у середньостроковій перспективі. Наявні в Росії передумови дозволяють ствердно говорити про реалістичність здійснення на цих теренах сценарію, який розгортався в світі після Другої світової війни: більше ста народів Африки, Азії, Океанії, Південної Америки створили незалежні держави, але цей процес наразі не торкнувся останньої в світі імперії — Росії.

Глобальна війна, яка поза сумнівом вже триває, і може чітко називатися Третьою світовою, далека від завершення, але вже тепер вона спричинила геополітичні зміни тектонічного масштабу. На наших очах світ трансформується і вже зрозуміло, що він не буде таким, як раніше. Нова архітектура колективної безпеки в Європі стала залежною від глибоких зовнішніх та внутрішніх перетворень. На порядок денний постало важливе питання: як поводитись з новими державами-терористами, які загарбують чужі території, ламають світоустрій та правила міжнародної безпеки, шантажують війною, актами тероризму весь демократичний світ. Зробимо обережне припущення: у світових аналітичних центрах (think-thank) напевно усвідомлюють все вищенаведене і розробляють сценарії змін імперських сутностей та нівелювання амбіцій не лише Росії. Сподіваємось, йдеться про зміну імперської суті країн авторитарного блоку, зокрема Росії, яка продовжує політику прирощування своєї території шляхом анексії сусідніх держав, повернення країн свого інтересу під повний контроль і вплив, нав’язування антидемократичної моделі розвитку, втягування до власної зони впливу держав Заходу. Окремі країни західного демократичного блоку поки не стали відкритими воєнними мішенями Кремля, але щодо них вже застосовується широкий інструментарій гібридної війни, який включає підтримку політичних сил, що зневажають ліберальні цінності та є відверто ворожими до світогляду відкритого суспільства, фінансування радикальних рухів лівого та правого спрямувань, використання корумпованих урядовців, криміналітету, здійснення впливів через медіа, мережу агентури тощо.

Спробуємо спрогнозувати що відбуватиметься у ближчому майбутньому в такій системі координат.

США продовжать позиціонувати себе як глобальна країна, центр сили, де вирішуються стратегічні питання поточного та майбутнього світоустрою. Посилення Китаю та реваншизм Росії створюватимуть серйозні геополітичні виклики у світі гострої стратегічної конкуренції, в якому Сполучені Штати не володітимуть беззаперечною першістю.

Вашингтон усуватиме російську загрозу з геополітичного горизонту, а з Китаєм змагатиметься у конкурентній боротьбі в майбутньому двополярному світі. В ньому відбуватимуться процеси політико-економічної та військово-безпекової регіоналізації, але всі тренди з побудови нового світоустрою «обертатимуться» тією чи іншою мірою навколо вказаних центрів сили. Такі «центри тяжіння» формуватимуть навколо себе коаліції і майбутнє у горизонті 20–30 років виглядатиме як протистояння військово-політичних, економічних і потужних фінансово-промислових блоків.

У глобальному протистоянні із Заходом Москва зробила свій вибір — ставку на Китай, вбачаючи в Пекіні альтернативний центр сили зі схожими інтересами та цінностями. Водночас КНР розглядається Росією як джерело дефіцитних товарів для економіки та особливо ВПК в умовах санкцій Заходу, а також валютних надходжень від зовнішньої торгівлі із найбільшою державою-сусідом. Обидві країни поєднує не лише спільний кордон, але й геополітичне стратегічне партнерство проти США та колективного Заходу, постійне членство у Раді безпеки ООН, військове, технологічне, енергетичне та торговельне партнерство. У війні Росії проти України Китай підтримує показовий проросійський «нейтралітет», хоча забезпечує економічну, військову та дипломатичну підтримку, виступає на міжнародному рівні з проросійськими наративами, прикриваючись роллю «глобального миротворця».

Водночас Пекін не готовий розірвати всі зв’язки із західним капіталом, технологіями та ринками, щоб виправдати очікування Москви. Піднебесна робить перспективну ставку на Росію, ситуативно використовуючи її потенціал для реалізації внутрішньої та зовнішньої політики, зменшення загроз національній безпеці. У середньостроковій перспективі Росія розглядається як інструмент забезпечення стабільності у Центральній Азії для безперебійних потоків енергоресурсів до Китаю, а також для транспортування китайських товарів до Європи. Новий шовковий шлях використовується для залучення держав Глобального Півдня до орбіти Китаю та розширення його впливу в ООН [6]. Наразі вважається сумнівним, щоби КНР сприймала американські умови моделювання майбутнього, країна позиціонує себе як окремий центр сили, вона відкрито декларує це у своїх стратегічних документах. Китаю також не потрібна Росія як конкурент, швидше країна використає РФ як послабленого війною союзника в антиамериканській коаліції з метою формування двополюсного світу у власній системі координат. В осяжній перспективі КНР залишатиметься єдиним суперником США, який має намір змінити міжнародний порядок і має для цього економічну, дипломатичну, військову та технологічну силу. І навіть високоймовірна зміна господаря в Білому домі у листопаді 2024 року не зможе вплинути на цей чинник.

З цих позицій Китай, а також Індія, підтримуючи вигідне торговельно-економічне партнерство з Росією та використовуючи країну як сировинну базу, джерело дешевих енергоресурсів, обережно ставитимуться до політичного зближення з РФ з огляду на високу ймовірність негативного реагування Заходу та підвищений ризик потрапляння під політичний пресинг та економічні санкції.

Велика Британія позиціонує себе як держава, що має відновите своє лідерство, взяти зобов’язання створити та очолити нові безпекові альянси. Така позиція стала логічним результатом усвідомлення того, що ера «дивідендів від миру» закінчилася, оптимізм стосовно змін у відносинах між Сходом і Заходом змінився на жорсткий реалізм, а 2024 рік буде переламною точкою у визначенні нового світоустрою. Для Лондона «вікно можливостей» є очевидним, його слід використати для вирішення у власних національних інтересах не лише низки геополітичних завдань, але й майбутньої долі національних оборонних спроможностей. Саме оборона має стати для Британії наріжним каменем відносин зі світом [7].

Безпекова ситуація в Європейському регіоні характеризуватиметься ускладненням, спричиненим посиленням конфронтації між Росією та країнами Євросоюзу. У найближчій перспективі Росія намагатиметься посилювати тиск на країни ЄС для зменшення безпекової допомоги Україні, вноситиме розкол у європейську єдність, а також у партнерство між США та їхніми євросоюзниками. Об’єднана Європа вже усвідомила та сприйняла російську загрозу як екзистенційну, вона активно перебудовує безпекову політику, диверсифікує ресурсні можливості, позбавляється від російських впливів, тому у середньо- і довгостроковій перспективі спроможності Росії проводити деструктивні заходи в Європі зменшуватимуться.

На пострадянському просторі, насамперед у Вірменії, Казахстані, Таджикистані, Киргизстані та й у Білорусі Росії не вдасться тривалий час зберігати політико-дипломатичні та фінансово-економічні можливості впливу на внутрішні процеси.

Союзництво з Білоруссю утримуватиметься в часових рамках, пов’язаних з періодом правління Лукашенка. У середньостроковій перспективі Москва втрачатиме спроможності утримувати під контролем СНД, ОДКБ, ЄАЕС, а також використовувати заморожені конфлікти у Молдові, Грузії для тиску на керівництво цих країн.

Розв’язана Путіним війна проти України та всього демократичного світу змінила траєкторію світового розвитку. Набув незворотного характеру процес політичного дистанціювання між Росією і демократичним світом. Виснажується російська військова економіка, яка продовжує функціонувати переважно на доходах від продажу нафтогазових ресурсів, у владній вертикалі посилюється підкилимна боротьба, формуються умови для складних відцентрових руйнівних процесів.

У разі затягування війни в Україні, Путін змушений нарощувати оборонне виробництво, імпортувати з КНР критично важливі компоненти, купляти в Ірані та Північній Кореї зброю та боєприпаси, експортувати технології та виробництва у ці країни для налагодження там випуску важливої військової продукції. У такий спосіб відбувається вимушене та поступове розвертання Москви в бік вказаних країн, а в цілому — держав Глобального Півдня. Росія, попри всі зусилля щодо утримання балансу можливостей, впевнено перетворюється на залежного гравця другого ешелону та економічного васала Китаю.

Війна на Близькому Сході, розв’язана 7 жовтня 2023 року, поставила складні завдання не лише перед Ізраїлем, але й перед США та їхніми партнерами. Диверсифікація Росією та її сателітами (квазідержавами, терористичними та екстремістськими угрупованнями) загрози, її розмивання по різних точках планети створили нову безпекову реальність, яка потребує відповідного реагування, зусиль, ресурсів, часу. За оцінками директора ЦРУ В. Бернса, відтепер Сполученим Штатам слід керуватись «обережністю та дисципліною, уникати перенапруження і мудро використовувати свій вплив» [8].

Демократії та автократії, держави з розвиненою економікою та країни, що розвиваються, все більше прагнуть диверсифікувати відносини, щоб зменшити ризики та максимізувати вигоди. Більшість країн стають прихильниками дуалістичної політики: «відкритих» геополітичних відносин зі Сполученими Штатами і одночасно з Китаєм.

Очевидним є той факт, що в сучасному світі, який характеризується множинністю викликів та багаторівневістю асиметричних загроз, Захід з наявними чисельними безпековими інституціями виявився не готовим до ефективного та швидкого реагування. Зокрема щодо протидії путінській загрозі — вжиті кроки не стали рішучими та не призвели до обвалення російської економіки, ускладнення логістики та банківської системи, суттєвого обмеження військового потенціалу країни, зупинки каналів зовнішнього постачання зброї. Демократичний світ до сьогодні також не вжив дієвих заходів проти Ірану, Північної Кореї, Китаю.

Причинами такої ситуації є не стільки забюрорократизованість процедур та складність механізмів прийняття рішень щодо реагування на виклики, але, насамперед, побоювання непрогнозованих наслідків розвитку ситуації, зокрема некерованого розпаду Росії, можливого утворення на її теренах мережі держав внаслідок хаотичних відцентрових процесів, неконтрольованої децентралізації ядерного потенціалу. Логіка мислення полягає в тому, що для Заходу легше протистояти одній терористичній державі, аніж декільком ворогуючим між собою країнам, що тероризують світ. Іншою причиною розглядається ймовірність штучного підштовхування Росії до вимушеного утворення антизахідної коаліції в партнерстві з Пекіном, Пхеньяном, Нью-Делі, Тегераном.

Нові геополітичні реалії лише актуалізують проблему колективного усунення російської загрози, яка спричинила тектонічні перетворення у світі. Це завдання видається актуальним, важливим та, водночас, широкоаспектним, складним. Слід виходити з того, що комплексність завдання зумовлює багатошарову та консолідовану форму його вирішення. Такою формою може стати міжнародне партнерство, сформоване навколо об’єднавчих цілей та практичних дій. Очевидно, що так чи інакше навколо протистояння російській загрозі природно об’єднані Україна, США, Велика Британія, Польща, країни Балтії, Німеччина, Франція та інші держави–члени НАТО. Зрозуміло також, що усунення цієї загрози відповідає національним інтересам цих країн. Однак щодо практичних дій — кожна держава виходить та завжди виходитиме із власних пріоритетів та бачення розвитку світових процесів.

Із цих причин ініціативи України в цьому напрямі мають вписуватися у ландшафт колективних західних зусиль. Тут виокремлюється комплексне і складне завдання для політиків, дипломатії, розвідувальних органів, спецслужб: знайти серединну лінію, баланс між національними та колективним інтересами основних гравців.

Попри всю неоднозначність політико-безпекової ситуації, строкатість інтересів основних гравців та учасників геополітичної гри «другого ешелону», невизначеність перспектив розвитку обстановки у ближній та більш віддаленій перспективах, успішність реалізації проєкту трансформації Росії залежатиме від винайдення правильної аргументації та побудови конструктивного діалогу з Вашингтоном та Лондоном. Незалежно від політичних лідерів, які очолюватимуть ці партнерські країни, Україна має сформувати власні відповіді на щораз більші загрози національній безпеці як у ближньому, так і більш віддаленому контурі, сформувати цілі та завдання, оцінити свої можливості, запропонувати чіткий план дій. Такий план має передбачати механізми контролю за розвитком ситуації, щоби фрагментація Російської Федерації не закінчилася катастрофою з непрогнозованими та небезпечними для всього світу наслідками.

Саме контрольованість основними гравцями процесів трансформації Росії має стати запобіжником від будь-яких сумнівів Заходу щодо успішності реалізації проєкту. Військова складова тут є важливою, але не вирішальною. Історія знає не один приклад того, як потужні та підготовлені армії програвали меншим згуртованим націям, що взяли на озброєння асиметричні форми та методи боротьби. Такий підхід пропонується взяти на озброєння як доповнення до традиційної військової компоненти. Запорукою успішної реалізації сценарію є його підтримка Україною і всім демократичним світом, яка передбачає створення міжнародної коаліції з трансформації Росії та відповідної координаційної платформи. Передумовою та інформаційним базисом підтримки процесу трансформації Росії має стати забезпечення його регульованості і безкровності для недопущення хаотизації, можливості приходу до влади ще більш антидемократичних сил.

Національний інтерес України в реалізації такої політики полягає у здобутті перемоги над ворогом та створення навколо себе безпечного, стабільного та прогнозованого середовища.

Повоєнна розбудова нашої держави має вирішити низку головних завдань серед яких:

• створення безпечних умов для існування України в новій системі координат як суверенної та незалежної європейської країни, інтегрованої у спільноту західної демократії;
• убезпечення себе від агресії та будь-яких загроз з боку Росії;
• перетворення України на впливового суб’єкта регіональної політики, конструктора нової архітектури регіональної європейської безпеки;
• виконання функції драйвера нових безпекових світових альянсів в існуючих та новостворених форматах, які функціонуватимуть в рамках НАТО та поза/частково членства в Альянсі.

Україна має реалізовувати свій національний інтерес максимально самостійно (це закріпить її суб’єктність), а в більш віддаленому контурі — у взаємодії з різними (відповідно до їхніх інтересів та можливостей) іноземними партнерами, що зафіксує безпекові альянси і виведе нас на вищий рівень гарантій. Заходи мають бути синхронізовані, ґрунтуватись на єдності стратегічних цілей, які будуть чітко сформовані та закріплені у спільному плані дій. Варіантом вирішення проблеми може стати стратегія win-win-win, від якої виграють всі сторони окрім тоталітарного путінського режиму. Проєкт трансформації Росії має стати мотивуючою, об’єднуючою справою, спільне виконання якої призведе до усунення російської загрози на геополітичному рівні.

Геополітичні обставини та глобальні виклики лише актуалізують проблему колективного усунення російської загрози, яка спричинила тектонічні перетворення у світі. Об’єктивна реальність свідчить, що Російська Федерація втрачає можливості для самовідновлення як континентальна імперія: країна вступає в епоху криз та хаосу, спричинених війною, відтак увійшла в незворотний процес розпаду. В таких обставинах доцільно не заважати природному розвитку процесів а в окремих випадках — сприяти їм.

Україні й світові потрібна активна участь у творенні нової реальності, в якій доля Росії та всього світу перебуватиме в руках конструкторів такої реальності.

Список використаних джерел:

1. Mikhail Zygar. All the autocrat’s men: The court politics of Putin’s inner circle. Retrieved July 15, 2024, from https://www.atlanticcouncil.org/content-series/russia-tomorrow/all-the-autocrats-men-the-court-politics-of-putins-inner-circle/ [in English].
2. Russia vows response if U.S. puts longer-range missiles in Germany. Retrieved July 15, 2024, from https://www.washingtonpost.com/world/ 2024/07/11/russia-nato-response-weapons-germany/ [in English].
3. Ukraine Compact. Retrieved July 15, 2024, from https://neighbourhood-enlargement.ec.europa.eu/news/ukraine-compact-2024-07-12_en [in English].
4. Kyiv’s NATO membership would ‘guarantee WW3,’ Slovak PM says. Retrieved July 15, 2024, from https://www.politico.eu/article/ukraine-nato-membership-war-slovakian-prime-minister-robert-fico-nato-summit-washington-dc/ [in English].
5. Orbán im Gespräch mit Schüssel: „Die dominante Rolle des Westens ist vorbei“. Retrieved July 15, 2024, from https://www.diepresse.com/18086834/orban-im-gespraech-mit-schuessel-die-dominante-rolle-des-westens-ist-vorbei (дата звернення: 15.07.2024). [in German].
6. Junhua Zhang. The burgeoning China-Russia axis. Retrieved July 15, 2024, from https://www.gisreportsonline.com/r/china-russia-alignment-cooperation-ukraine-war-military-supplies-putin-xi-jinpin/ [in English].
7. Defending Britain from a more dangerous world. Defence Secretary, Grant Shapps, delivered a speech at Lancaster House in London. Retrieved July 15, 2024, from https://www.gov.uk/government/speeches/defending-britain-from-a-more-dangerous-world [in English].
8. William J. Burns. Spycraft and Statecraft. Transforming the CIA for an Age of Competition. Retrieved July 15, 2024, from https://www.foreignaffairs.com/united-states/cia-spycraft-and-statecraft-william-burns [in English].