Коли Захід матиме стратегію перемоги України?

Як нашим партнерам стати нашими союзниками

Олексій Волович
кандидат історичних наук

Вже 20-й місяць поспіль український народ веде асиметричну війну, відбиваючи нічим не спровокований агресивний напад з боку рашистської орди, збройні сили якої в десятки разів переважають потенціал ЗСУ, що не може не викликати подиву і захвату з боку цивілізованого світу, а також переляку і ненависті з боку Московії і її союзників. При цьому всі розуміють, що без підтримки і допомоги наших партнерів Україна не змогла б вистояти в цій війні, як без допомоги США у Другій світовій війні не змогли б вистояти перед Вермахтом ані Велика Британія, ані СРСР.

На жаль, поки що ми не маємо союзників, а лише партнерів. Вони допомагають нам на свій розсуд, виходячи зі своїх інтересів, а не на основі угод з Україною про спільну оборону. Зазвичай партнери підставляють плече тим, які здатні щось самі робити. Слабким країнам вони можуть надавати лише благодійну підтримку. Нам наші партнери допомагають, упевнившись в силі опору наших славних Збройних сил рашистській навалі.

Сьогодні про російсько-українську війну хто тільки не пише і не розповідає. Втім, в Україні і на Заході не так вже й багато фахових експертів, яким довіряєш, дописи яких читаєш і виступи яких завжди слухаєш. Особисто довіряю передусім нашим професійним військовим експертам і журналістам, і особливо тим із них, які часто бувають безпосередньо на фронті. Важливою і більш-менш об’єктивною є також інформація від представників неурядових аналітичних структур як українських, так і з країн Заходу. Звісно, всі ми маємо дослухатися до офіційних повідомлень про перебіг бойових дій і порівнювати з інформацією з інших поважних джерел. Президент України і Верховний головнокомандувач В. Зеленський, до якого надходить інформація з різних таких джерел, практично щодня інформує нас про ситуацію на фронті і загалом в Україні, про нашу взаємодію з нашими партнерами, за що маємо бути дуже вдячні.

В нашій країні будь-хто при бажанні може отримати будь-яку аналітичну і фактологічну інформацію з українських чи іноземних ЗМІ стосовно різних аспектів російсько-української конфронтації. Втім, не часто можна знайти публікацію, в якій всі ці аспекти були б поєднані між собою і складали б цілісну мозаїку. В цій своїй статті спробую лише окреслити основні позитивні і негативні для нас тенденції нашої взаємодії з нашими західними партнерами, спрогнозувати її подальший розвиток на шляху до нашої Перемоги так, як я це сприймаю і розумію.

1. Сприйняття України її партнерами до 2022 року

Хоча у нас вже 33-й рік державної незалежності, але тільки зараз, під час екзистенційної національно-визвольної війни проти рашистських загарбників, ми здобуваємо незалежність справжню. Як писала Ліна Костенко, «Я знаю грамоту свободи — її підписують мечі». Лише зараз ми усвідомлюємо, що до лютого 2022 року незалежність України була якщо не ефемерною, то у будь-якому разі доволі хисткою. І це ми сповна розуміємо лише зараз, коли постає питання — бути чи не бути вільній українській нації і насправді незалежній і суверенній Україні? Дві народні революції — Помаранчева і Революція гідності, на жаль, не призвели до кардинальних позитивних змін в процесі демократичного державотворення, активізації економічного розвитку країни, не зміцнили обороноздатність і не покращили життєвий рівень населення.

Протягом усіх років незалежності Україна демонструвала одну з найгірших динамік розвитку економіки серед країн Центральної та Східної Європи. За цей час вона перетворилась на ресурсний придаток світових ринків, оскільки наш експорт і досі на 60 % складається із сировини. За офіційною статистикою, у 2020 році реальний ВВП України становив лише 63,2 % від показника 1990 року…

Як кажуть, все пізнається в порівнянні. Якщо у 1991 році ВВП Польщі і України був майже однаковий — 85,5 млрд доларів США і 77,35 млрд доларів відповідно, то у 2020 році, за даними Всесвітнього банку, ВВП Польщі виріс до 599,44 млрд доларів, а України — лише до 156,62 млрд доларів, тобто майже в 4 рази менше, ніж ВВП Польщі. І це при тому, що польська територія майже вдвічі менша за територію українську і Польща значно поступається Україні за кількістю корисних копалин.

Проте Польща досягла таких показників тому, що не була частиною СРСР. Отож менталітет поляків не постраждав від політики масової люмпенізації, у польських громадян незнищенний національний стрижень. В етнічному плані поляки були і залишаються єдиною нацією, основною конфесією в Польщі є католицизм. Натомість в Україні протягом усього цього часу діяла і продовжує діяти РПЦ МП — філія колишнього КДБ — нинішнього ФСБ РФ. Люстрація і декомунізація розпочалися в Польщі ще у 1989 році. В Україні Верховна Рада лише 19 жовтня 2023 року у першому читанні ухвалила законопроект про заборону релігійних організацій, пов’язаних із РФ, зокрема РПЦ МП, багато так званих священників і прихожан якої стали зрадниками і колаборантами (вірніше, вони завжди були такими).

6 вересня 2014 року Верхова Рада України ухвалила закон «Про очищення влади» (про люстрацію), одначе цей закон стосувався лише періоду перебування при владі В. Януковича. Сьогодні, під час війни і після її завершення, потрібен новий закон про люстрацію щодо зрадників і колаборантів, яких виявилося дуже багато на окупованих і звільнених територіях. В Польщі немає мовної проблеми, тому що в ній не було і немає такого масового російського засилля в усіх сферах, як в Україні, що сприяло приєднанню Польщі до НАТО у 1999 році і до ЄС — у 2004 році.

В 90-ті роки минулого століття в Україні внаслідок «прихватизації для своїх» сформувалися бізнес-структури українських олігархів. Згодом вони почали впливати на внутрішню і зовнішню політику та ще й активно співпрацювати з російським бізнесом, російськими можновладцями і російськими спецслужбами. За деякими даними, станом на початок 2005 року російський капітал придбав близько 70 % акцій провідних українських підприємств, посилив позиції в нашій банківській сфері, що сприяло перетворенню України на напівколонію пострадянської російської імперії. Були зроблені безпрецедентні поступки Росії, зокрема в енергетичній та військово-політичній сферах. Інвестиції в економіку України, які робили російські бізнесові структури, не мали нічого спільного з бізнесом і за вказівкою Кремля мали на меті лише нищення українських підприємств і цілих галузей промисловості.

На жаль, протягом всього періоду незалежності український ОПК практично так і не спромігся забезпечити ЗСУ сучасними озброєннями, боєприпасами і військовою технікою, а той величезний військовий арсенал, який залишився на території України після 1991 року, розпродавався чи знищувався на численних складах внаслідок їх зумисного підпалу. За часів президента-зрадника В. Януковича на посаду Міністра оборони України призначалися етнічні росіяни, громадяни РФ (Д. Саламатін та П. Лебедєв), які все робили для того, аби послабити ЗСУ.

5 грудня 1994 року було підписано Будапештський меморандум, згідно з яким Україна «добровільно» відмовилась від ядерної зброї, головної гарантії своєї безпеки, що різко зменшило суб’єктність нашої держави та її міжнародний статус. В політичному плані протягом останніх 30 років Україну заполонила російська агентура, яка наполегливо створювала «п’яту колону» в усіх сферах українського суспільства. Донедавна численні проросійські політичні сили володіли своїми телеканалами і мали вільний доступ до всіх ЗМІ. Втім, тут і досі не все чисто і прозоро, і російські агенти продовжують діяти в медійному просторі навіть тепер, під час кровопролитної війни. Водночас корупція у верхніх ешелонах української влади досягла великих масштабів. Демократичні, економічні, соціальні і судові реформи впроваджувалися надто повільно і не були ефективними. За всім оцим це спостерігали на Заході, небезпідставно вважаючи, що вступ України в НАТО і ЄС — процес досить далекої перспективи.

Спостерігали за цим і в Кремлі, дістаючи інформацію від російської агентури в Україні. І дійшли там до висновку, що «украинский националистический режим развалится как только российские войска войдут в Киев». Але все чомусь пішло у них не згідно з планом, мало хто з наших громадян зустрічав «асвабадителей» з квітами і хлібом та сіллю. Путінська камарилья прорахувалася, все у неї, як кажуть, пішло шкереберть, бо надто багато «націоналістів» виявилося в Україні, яких чомусь не помічала московська агентура.

Для західних країн під час війни Україна теж постала раніше не баченою і нечуваною. Притомні люди в тих країнах зрозуміли, що в Україні є достатньо патріотів, готових вмерти, але не віддати ворогові свою землю і свій народ на поталу. З іншого боку, саме ці люди після перемоги будуть основною силою, яка будуватиме нову європейську Україну.

Після Першої світової війни та утворення СРСР мало хто із лідерів європейських країн і США міг собі уявити Україну у статусі незалежної держави. Такий бекграунд за інерцією тримався аж до розвалу СРСР і в перші десятиліття після нього. Зокрема, увійшов в історію виступ президента США Дж. Буша-старшого 1 серпня 1991 року у Києві з трибуни українського парламенту, коли він закликав українців зберегти СРСР.

Причиною такої позиції американського президента Л. Кравчук назвав «страх, який йому навіяв Горбачов». У ті часи у Вашингтоні сподівалися згодом бачити Росію стратегічним союзником і вважали, що багата на природні ресурси країна, яка має ядерне озброєння і є постійним членом Ради Безпеки ООН, є надто важливою для національних інтересів США.

Через 17 років, на саміті НАТО в Бухаресті на початку квітня 2008 року, президент США Дж. Буш-молодший в присутності нашого президента В. Ющенка вислуховував теревені Путіна про те що, Україна не є «справжньою національною державою», яка була створена в радянські часи за рахунок земель Росії, Польщі, Угорщини та Румунії і на території якої мешкає третина етнічних росіян, про долю яких Росія має дбати. При цьому він натякнув, що у випадку вступу України до НАТО, Росія може розпочати відторгнення Криму та Східної України. І після цього Путін відвідав Україну з офіційними візитами двічі в липні 2012 року і в липні 2013 року, будучи переконаним, що «в Украине все схвачено».

Напередодні цього саміту НАТО Дж. Буш-молодший був налаштований цілком позитивно щодо членства України в НАТО (ПДЧ), тоді як Німеччина та Франція зробили все можливе, аби цього не відбулося. Влітку 2022 року, у розпал російсько-української війни, екс-канцлерка ФРН А. Меркель пояснила свою позицію так: «Ми не могли тоді відкрити двері Україні до НАТО, оскільки тоді Україна не була тією країною, якою ми знаємо її зараз. Це була дуже розколота Україна, розбіжності були навіть між реформістськими силами — Тимошенко та Ющенком. Україна не була тоді об’єднаною всередині країною зі зміцнілою демократією».

Водночас вона зізналася, що також побоювалася реакції Путіна: «Я була цілком упевнена, що Путін не дозволить так просто цьому відбутися. З його точки зору це було б оголошенням війни».

На мою думку, є певна логіка в цих словах А. Меркель. А головне, це свідчить, що лідери європейських країн надто боялися Путіна і лише сьогодні героїчний опір українців агресії орків дещо зменшив їх страх. Але не зовсім, про що свідчать підсумки саміту НАТО у Вільнюсі 11–12 липня 2023 року, де генеральний секретар НАТО Є. Столтенберг сповістив президенту України В. Зеленському, що НАТО прийме Україну «коли для цього будуть умови»…

На той час ЗСУ вже протягом півтора року чинили опір і громили другу армію світу, показуючи себе найбільш потужними збройними силами в Європі. Але виявляється, що цього було недостатньо аби заявити, що після перемоги над рашистським Мордором Україну відразу запросять приєднатися до НАТО. Практично саміт НАТО у Вільнюсі 2023 року за своїми підсумками мало чим відрізнявся від саміту у Бухаресті 2008 року. В черговий раз наші партнери не виявили великого бажання ставати нашими союзниками. Втім, маємо згадати і деякі позитивні наслідки саміту Північноатлантичного Альянсу у Вільнюсі, оскільки було знято вимогу запровадження ПДЧ, ухвалено програму повної оперативної сумісності ЗСУ з силами Альянсу, а також було створено Раду НАТО-Україна, яка замінила створену у 1997 році Комісію Україна-НАТО.

2. Перелом у сприйнятті України на Заході у 2022 році

Після нападу рашистської орди на Україну європейські воєнні експерти прогнозували скільки днів протримаються ЗСУ і коли будуть захоплені Київ, Харків і Одеса. Ці експерти дискутували навколо питання постачання країнами Заходу різновидів стрілецького озброєння залишкам ЗСУ, тероборонцям і добровольцям для ведення партизанської війни переважно в українських Карпатах. Але що казати про західних воєнних експертів, коли саме керівництво України в перші тижні війни не могло бути впевненим, що ЗСУ та інші силові структури зможуть зупинити рашистську орду.

Як відомо, на «мирних» переговорах на початку березня 2022 року в Білорусі та 29–30 березня в Стамбулі, за посередництва президента Туреччини Р. Т. Ердогана, українська делегація на чолі з Д. Арахамією передала росіянам проєкт угоди про гарантії безпеки України за умови згоди Києва забути про вступ до НАТО. В проєкті зокрема зазначалося, що міжнародні гарантії безпеки не діятимуть на окупованих територіях Донецької та Луганської областей, а також в Криму. Найбільш дивовижною була пропозиція української сторони проводити двосторонні переговори щодо статусу Криму і Севастополя протягом наступних 15 років за умови зобов’язання сторін не вдаватися до силових дій для вирішення «кримського питання»(?!). Інакше кажучи, Україна погоджувалася відкласти питання звільнення окупованих територій на невизначений термін, практично назавжди. При цьому, як не дивно, Росія згадувалася серед країн-гарантів безпеки України(?!). Але героїчний спротив українського народу не дав реалізувати таку угоду, нагадуючи, що в найбільш драматичні і трагічні часи доля України вирішується її народом, а не чиновниками. Та не виключено, що українська сторона вела переговори, сподіваючись виграти час. Але ж рашисти й під час переговорів не припиняли ні на годину процесу нищення української інфраструктури.

Перелом у сприйнятті України як повноцінного європейського суб’єкта стався завдяки героїзму українського народу і його славних Збройних сил, які вже в перші місяці війни змогли вигнати загарбників з північно-східних областей України. Тільки після перших двох місяців повномасштабної війни, коли стало очевидно, що ЗСУ здатні стримувати і нищити ворога, в Україну почало надходити переважно оборонне і частково наступальне озброєння, але, на жаль, в обмеженій кількості і з великою затримкою у часі.

Певний поштовх у розумінні західними лідерами сутності російсько-української війни здійснив прем’єр-міністр Великої Британії Б. Джонсон в ході своїх кількох візитів до Києва в перші місяці російської агресії, твердо заявивши про свою підтримку справедливої визвольної боротьби українського народу. Б. Джонсон перший серед європейських лідерів застеріг Путіна адекватною відповіддю на її ядерний шантаж. Велика Британія з перших тижнів війни почала постачати нам озброєння, показавши приклад іншим європейським країнам. Прем’єр-міністр Великої Британії Р. Сунак продовжує активно допомагати Україні.

На початку повномасштабного вторгнення Росії в нашу країну демократичні країни світу виявили активну солідарність з Україною і почали надавати їй всіляку підтримку і допомогу — фінансову і військову. Однак починаючи з другого року війни дедалі більше серед країн Заходу почав проявлятися надмірний острах спровокувати Путіна на «посилення ескалації» і застосування тактичної ядерної зброї. Напередодні кожного нового рішення про військову допомогу Україні в західних столицях ведуться багатоденні дебати, що призводить до затримки поставок наступальної зброї і, відповідно, до уповільнення наступу ЗСУ, до збільшення кількості жертв війни в Україні.

Наприкінці другого року війни, схоже, наші партнери починають нарешті усвідомлювати, що сьогодні настає нова турбулентна ера в Європі в результаті глобального зіткнення сил добра і зла, демократії та авторитаризму, і що повернутися до спокійного і безтурботного життя вже не вдасться. Лише сьогодні наші партнери починають усвідомлювати, що у світі утворюється вісь диктаторських імперій зла Росія — Китай — Іран, які прагнуть перевернути існуючий світоустрій, заснований на силі права, і повернутися до світоустрою на основі права сили. Схоже, наші партнери починають осмислювати, що в центрі Європи сьогодні точиться не локальна війна за Україну, а битва за майбутнє усієї людської цивілізації.

З одного боку, нечуваний героїзм українців багатьох на Заході захоплює, а з іншого боку — страшить, оскільки їх спротив може бути тривалим, що змусить країни Заходу й надалі допомагати Україні фінансами та озброєннями, переводячи свою економіку на воєнні рейки, що більшості європейських бюргерів, звиклих до спокійного і ситого життя, це не до вподоби. Все частіше в європейському експертному середовищі поширюються постулати про те, що війна Путіна не має впливати на добре ставлення європейців до пересічних росіян, які, мовляв, самі стали жертвами путінського режиму. Але це зовсім не так: згідно з багатьма соціальними досліженнями, 80 % населення РФ підтримують Путіна і готові терпіти падіння рівня життя і затягнути паски стільки, скільки буде потрібно «для победы над нацистами на Украине»…

3. Проблемна провідна роль США

Вочевидь США є лідером вільного світу і найбільш потужним членом НАТО, від яких значною мірою залежать обсяги економічної та військової допомоги Україні, оскільки європейські союзники практично завжди орієнтувалися на Вашингтон, хоча й інколи демонстрували свою «незалежність» від американських адміністрацій. Проте з американською допомогою було і залишається не все так просто, а саме щодо оперативності і обсягів постачання Україні різноманітних наступальних озброєнь, особливо щодо далекобійних ракет ATACMS, винищувачів F-16, ЗРК Patriot, танків M1 Abrams.

Схоже, що напередодні широкомасштабного вторгнення Росії в Україну і в перші місяці після його початку у Вашингтоні не розраховували, що спротив українців рашистській агресії буде настільки потужним і тривалим. В цей період в адміністрації Дж. Байдена ще сподівалися, що з Путіним можна якось домовитися і зупинити його агресію. Взагалі протягом 23 років перебування Путіна при владі в РФ у Вашингтоні вже звикли до того, що з ним краще домовлятися, йти на якісь компроміси, ніж конфліктувати, що для двох ядерних гігантів та і всього світу було б надто небезпечним. І в цьому є своя логіка і існують вагомі підстави.

Намагаючись уникати прямої конфронтації з Росією в різних регіонах світу, американські адміністрації Б. Обами, Д. Трампа і нині Дж. Байдена намагалися врегулювати всі спірні питання, розбіжності і проблеми з Москвою в ході переговорів, головним чином неофіційних, тобто закулісних на рівні експертів і чиновників обох країн, до чого схилялися і в Кремлі, оскільки це відповідало світосприйняттю кагебіста Путіна «всё порешать», не вдаючись до виснажливого і довготривалого перетягування дипломатичного канату.

Колишній директор у справах Росії в Раді національної безпеки США Томас Грем

У 2014 році за ініціативою ФСБ РФ було запропоновано активізувати так званий формат Track II для проведення закулісних неофіційних переговорів між Москвою і Вашингтоном на рівні колишніх американських і російських чиновників та експертів. З російського боку делегацію на цих переговорах очолив екс-дипломат та екс-керівник Служби зовнішньої розвідки РФ В. Трубніков, а з американських експертів очолив колишній директор у справах Росії в Раді національної безпеки США Т. Грем.

Та обставина, що Т. Грем довгий час був очільником міжнародної геополітичної консалтингової фірми в Нью-Йорку Kissinger Associates, заснованої Г. Кіссінджером у 1982 році, однозначно свідчить, що в своїй діяльності він керувався постулатами свого шефа. Як відомо, ще у 2008 році Г. Кіссінджер виступав проти прийняття України в НАТО і наполягав на тому, що Україна має залишатися у сфері впливу Росії. Починаючи з 2014 року, він виступав проти санкцій щодо Росії і виправдовував анексію Криму. 26 травня 2022 року на економічному форумі в Давосі Г. Кіссінджер порадив Україні віддати окуповані території Росії, чим викликав хвилю критики на свою адресу з боку президента В. Зеленського. 13 серпня 2022 року Г. Кіссінджер визнав, що помилився, коли не підтримав євроатлантичні прагнення Києва, і додав, що до України слід ставитись як до країни НАТО. Про це він також сказав В. Зеленському, зустрічаючись з ним в Нью-Йорку 24 вересня 2023 року. Сьогодні Г. Кіссінджер є одним з лобістів України щодо її вступу в НАТО і засуджує намагання Росії зруйнувати світовий порядок та порушувати міжнародне право. Ось так Україна не тільки змінює геополітичну ситуацію у світі, а й погляди та світосприйняття світових державних лідерів і політиків.

Але повернемося до групи переговорників Track II. Одна з їхніх перших зустрічей відбулася в червні 2014 року на фінському острові Бойсто, під час якої за деякими даними було розроблено концепцію Мінських угод, які Вашингтон і Москва спільно нав’язали Україні. 24 квітня 2023 року Т. Грем і його колеги зустрілися в Нью-Йорку з С. Лавровим. За даними NBC, ця зустріч відбулася з відома Білого дому. Тоді про підсумки цієї зустрічі Т. Грем проінформував радника президента США з питань національної безпеки Дж. Саллівана, який ніколи офіційно не згадував про існування групи Track II. 27 липня The Moscow Times опублікувала розгорнуте інтерв’ю з Т. Гремом, де він, зокрема, зазначив, що «США готові конструктивно співпрацювати щодо питань національної безпеки Росії». В цьому інтерв’ю Т. Грем також зауважив, що «США зараз потрібна досить сильна Росія, щоб Сполучені Штати могли забезпечити стабільність на своїй периферії»… Т. Грем також пообіцяв росіянам, що Вашингтон нібито запропонує допомогу у проведенні «чесних» референдумів на окупованих Росією територіях Донецької, Луганської, Херсонської та Запорізької областей. Серед заяв Т. Грема в цьому інтерв’ю була навіть така: «Російська влада — це не обов’язково погано»(?!). На нашу думку, згадані заяви Т. Грема зовсім не відповідають офіційному курсу адміністрації Дж. Байдена щодо міжнародної ізоляції Росії з метою ускладнити їй продовження війни проти України. Хоча Дж. Салліван і заперечив категорично будь-яку свою причетність до неофіційної місії Т. Грема, втім цілком очевидно, що опубліковані заяви Т. Грема значною мірою відповідають концепції затяжної і безрезультатної війни для України, яку Дж. Салліван і директор ЦРУ В. Бернс намагаються відстоювати в адміністрації США.

Джейк Салліван	Вільям Бернс

16 червня 2021 року в Женеві президенти Байден і Путін провели переговори, які назвали «конструктивними». Але вже у жовтні того ж року керівники розвідувальних служб США знову надали американському президенту інформацію, яка однозначно свідчила про плани Путіна щодо повномасштабного вторгнення в Україну. При цьому розвідники наголосили, що Путін фактично сам розкрив свої плани в опублікованій у липні своїй статті «Про історичну єдність між росіянами та українцями», де він стверджує, що «справжній суверенітет України можливий лише в партнерстві з Росією». Коли Байден вислухав доповідь розвідслужб, то заявив, що Путіна потрібно або стримати, або протистояти йому разом із союзниками по НАТО, щоб захистити Україну і загалом Європу.

З0 жовтня 2021 року під час саміту G20 у Римі Дж. Байден поділився деякими новими розвідданими щодо можливого нападу РФ на Україну з найближчими союзниками Америки Е. Макроном та А. Меркель, які тоді досить скептично поставилися щодо можливості широкомасштабного вторгнення Росії в Україну. Проте Б. Джонсон сприйняв цю новину досить серйозно, тим більше, що британські розвідувальні служби надавали йому схожу інформацію.

2 листопада 2021 року директор ЦРУ В. Бернс зустрівся у Кремлі з радником Путіна Ю. Ушаковим. Їм було про що поговорити і що згадати, оскільки свого часу В. Бернс був послом США у Москві, а Ю. Ушаков — послом РФ у Вашингтоні. В цей час Путін відпочивав у Сочі і Бернс поговорив з ним по телефону, а на завершення нібито сказав йому: «Якщо ви вторгнетеся в Україну, то заплатите за це величезну ціну». За словами Бернса, Путін не заперечував, що він готує російське вторгнення в Україну. В. Бернс також зустрівся секретарем Ради безпеки РФ, колишнім керівником ФСБ кремлівським яструбом М. Патрушевим.

Коли Бернс розмовляв з Путіним, в цей самий день президент України В. Зеленський зустрівся на полях міжнародного саміту з питань зміни клімату у Глазго з президентом США Дж. Байденом і провів переговори з держсекретарем Е. Блінкеном, який виклав йому загальну розвідувальну інформацію про можливе широкомасштабне російське вторгнення в Україну. За словами Блінкена, Зеленський подякував за інформацію і попросив озброєнь, зокрема літаків і ЗРК, якомога більше і якомога швидше, на що Блінкен відповів йому: «Але ж Україна не член НАТО!»…

7 грудня 2021 року президенти Байден і Путін поспілкувалися он-лайн. Путін стверджував, що розширення НАТО на схід Європи було основною причиною його рішення направити війська до кордонів України. За його словами «Росія просто захищає власні інтереси й територіальну цілісність»(?!). Дж. Байден відповів, що Україна навряд чи найближчим часом приєднається до НАТО і що США та Росія могли б дійти згоди з приводу занепокоєнь Росії щодо розміщення систем озброєнь США в Європі. Але порозуміння і компромісу досягти не вдалося. Після цього Пентагон посилив свою військову присутність в Польщі, країнах Балтії, Румунії, Угорщині та Болгарії.

12 січня 2022 року В. Бернс зустрівся в Києві із В. Зеленським і надав йому додаткову розвідувальну інформацію, згідно з якою Путін планував завдати блискавичного удару по Києву і нейтралізувати центральну українську владу. На прес-конференції 19 січня президент США припустив, що Росія вторгнеться, оскільки «Путін зайшов надто далеко, щоб відступити». При цьому Байден підкреслив, що якщо Путін надасть наказ про вторгнення, для Росії це стане «катастрофою».

14 листопада 2022 року В. Бернс зустрівся в Анкарі з головою Служби зовнішньої розвідки РФ С. Наришкіним. Це була перша зустріч представників влади США і РФ з початку війни в Україні. Як повідомлялося, метою зустрічі було обговорення небезпеки ядерних загроз з боку Москви щодо України. В. Бернс також вимагав звільнити американських в’язнів, які незаконно утримувалися Росією. Офіційно повідомлялося, що на переговорах про закінчення війни в Україні буцімто не йшлося. Але, думаю, не могло бути, щоб на цій зустрічі не йшлося про «червоні лінії», які сторони накреслили одна одній. Наприклад, Вашингтон зобов’язувався не дозволяти українцям використання американської зброї на території Росії, а Москва зобов’язувалася не застосовувати тактичне ядерне озброєння.

4. Історичне звернення Дж. Байдена до американської нації

20 жовтня 2023 року президент США Дж. Байден звернувся до американського народу і Конгресу з промовою, закликаючи підтримати Україну та Ізраїль «в переломний момент історії» і надати цим двом країнам спільний пакет військової допомоги.

За його словами, «українці борються сьогодні за те, за що ми боролися 250 років тому — свободу, незалежність, самовизначення». Зокрема Дж. Байден підкреслив, що США не можуть допустити «перемоги таких терористів, як ХАМАС, і таких тиранів, як Путін». Він також закликав демократичну і республіканську фракції в Палаті представників Конгресу «не дозволити, щоб дріб’язкові партійні сварки завадили нам втілити нашу відповідальність як великої нації». При цьому Дж. Байден застеріг американців, що «якщо не зупинити Путіна, то він не обмежиться Україною».

20 жовтня президент Сполучених Штатів подав до Конгресу запит на понад 105 млрд доларів оборонної допомоги, більша частина — 61,4 млрд доларів з яких призначена для України та поповнення запасів новітньої американської зброї на складах, 14 млрд доларів для Ізраїлю, 10 млрд на гуманітарну допомогу, 7 млрд для Тайваню та 14 млрд доларів на охорону кордону США з Мексикою.

Протягом 20 місяців російсько-української війни США надали Україні понад 75 млрд доларів військової, гуманітарної та фінансової допомоги. У Білому домі сподіваються, що об’єднання різних пакетів допомоги дасть змогу заручитися підтримкою Конгресу фінансування України, проти чого виступають деякі республіканці в Палаті представників Конгресу США.

За даними загальноєвропейського видання Politico, значна частина республіканців, як в Конгресі, так і за його межами, вважають, що Дж. Байден у своєму зверненні до американської нації не обґрунтував належним чином доцільність поєднання фінансової допомоги Україні та Ізраїлю і головне — не виклав стратегію США щодо України та своє бачення завершення російсько-української війни. Але є й інші оцінки звернення Дж. Байдена до нації. Так, екс-посол США в Україні Дж. Гербст зазначив, що «своєю чіткістю, стратегічною спрямованістю та яскравим закликом до американських цінностей і лідерства він нагадував Рональда Рейгана в його найкращі часи. Це добре для Байдена і ще краще для нас». І таких оцінок досить багато не лише в США, а й в усьому світі.

Це звернення Дж. Байдена до американської нації увійде в історію. Сподіваюся, що воно стане переломним у ставленні Заходу до російсько-української війни і буде підкріплено реальними справами — швидким постачанням Україні новітніх наступальних озброєнь в необхідній для ЗСУ кількості.

Очікується, що американський Сенат ухвалить проєкт закону про надання допомоги Україні та Ізраїлю, втім Палата представників досі не проголосувала цей закон через тривалу «спікеріаду». Вважається, що посада спікера Палати представників є третьою після віце-президента за важливістю державною посадою в США.

Спікер Палати представників Конгресу США Майк Джонсон

25 жовтня 2023 року Палата представників нарешті обрала республіканця М. Джонсона із Луїзіани 56-м спікером, завершивши хаос, який паралізував роботу нижньої палати. Його називають одним із найближчих соратників Трампа. У 2020 році Джонсон допомагав Трампу у спробах скасувати підсумки президентських виборів. Та після початку російського вторгнення Джонсон був прихильником надання допомоги Україні і закликав до «виснажливих санкцій проти російських інтересів», виключення Росії з глобальної торгівлі та міжнародних організацій. Але згодом під тиском своїх однопартійців він почав виступати й голосувати проти надання Україні військової і фінансової допомоги. За останніми даними, Джонсон не відмовляється надати допомоги Україні, але за умови ухвалення цієї допомоги окремим від Ізраїлю пакетом та посилення контролю за її використанням в США і в Україні. Отже, на разі не відомо, чи підтримає Палата представників запит Байдена надати допомогу Україні та Ізраїлю, чи ні. Але будь-яка ініціатива Палати представників не буде ухвалена в цілому, якщо вона не матиме підтримки більшості у Сенаті.

Згідно з соціологічними опитуваннями американського Університету Квінніпіак (Quinnipiac University), опублікованими 17 жовтня, 65 % опитаних американських громадян вважають, що підтримка США України відповідає національним інтересам країни, 28 % з цим не погоджуються. Республіканці, зокрема прибічники Д. Трампа, мають замислитися над цим і припинити свою антиукраїнську істерію, інакше на них чекає катастрофічний провал на наступних президентських виборах. Особисто я ніколи не думав, що в Конгресі США будуть вестися дебати навколо того, надавати чи не надавати Україні допомогу. Вважаю, що боротьба українського народу за свою свободу і незалежність — це свята справа, вона заслуговує на беззастережну підтримку з боку великої американської нації і не може бути об’єктом міжпартійної боротьби. Але ж, на жаль, маємо те, що маємо…

5. Коли Захід впорається зі своєю нерішучістю?

Протягом 32 років нашої незалежності ми сприймали західну демократію як еталон, до якого ми маємо прагнути. Вступ до НАТО і ЄС протягом багатьох років було і все ще залишається нашою мрією. На початку повномасштабного вторгнення Росії в нашу країну демократичні країни світу виявили активну солідарність з нами і почали надавати всіляку підтримку і допомогу — фінансову і військову. Проте, починаючи з другого року війни, дедалі більше серед країн Заходу почав проявлятися надмірний страх спровокувати Путіна на посилення ескалації і застосування тактичної ядерної зброї. З часом, напередодні кожного нового рішення про військову допомогу Україні, в західних столицях ведуться нескінченні дебати, що призводить до затримки поставок наступальної зброї, до уповільнення наступу ЗСУ і до збільшення кількості жертв війни в Україні.

Намагаючись зберегти звичний статус-кво в Європі, наші партнери вважали і ще вважають, що поразка Росії і перемога України однаково небезпечні для Заходу. Тому буде краще «не дати Росії виграти, а Україні — програти», тобто заморозити конфлікт для того, щоб пізніше він вибухнув з новою силою. Можливо, цей варіант прийнятний для деяких країн Заходу, але він абсолютно не прийнятний для українців, оскільки у нас є лише один вихід із війни — це Перемога. Іншої альтернативи немає і бути не може. Ми не можемо залишати у спадок продовження війни з Московією нашим дітям, онукам і правнукам.

На думку деяких наших партнерів, якщо Росія зазнає поразки, то це може призвести до розпаду російської імперії, до повалення звичного режиму Путіна і можливого приходу до влади ще страшніших від Путіна ультрашовіністичних фашистських сил. Вони можуть розв’язати третю світову війну із застосуванням ядерної зброї. З іншого боку, на думку деяких наших партнерів, внаслідок поразки режиму Путіна може статися розпад Росії і створення на її території кількох незалежних держав з ядерною зброєю. Варіант перемоги України над Росією мало хто із наших партнерів може собі уявити, оскільки вони вважають, що ядерна держава, у якої другий у світі військовий потенціал, не може програти неядерній державі, при цьому військовий потенціал якої в десятки разів менший, аніж у Росії. В їх розумінні не дати програти Україні — не дати Путіну захопити всю Україну і досягти перемир’я між Києвом і Москвою, прийнявши «існуючі реалії» і залишивши Путіну вже окуповані ним українські території, таким чином перетворивши надовго всю українську державу на «сіру зону» між Росією і країнами НАТО.

З самого початку широкомасштабного вторгнення ЗС РФ в Україну в західних столицях лунали заклики до сумнівних перемовин між Україною і РФ на кшталт «земля в обмін на мир», що є абсолютно неприйнятним для українців. 16 серпня 2023 року в етері телеканалу «Еспресо» екс-міністр закордонних справ України В. Огризко наголосив, що на Заході є окремі політичні еліти, які намагаються не допустити поразки Росії у війні проти України. На його думку, «це цинізм у найвищому прояві». При цьому він зазначив, що в адміністрації президента США Дж. Байдена «є люди, які цим цинізмом займаються, це пан Джейк Салліван та його колега директор ЦРУ Вільям Бернс».

6. Русоцентризм Заходу слабшає

Після 1991 року українці постійно прагнули повернутися в Європу і стати її невід’ємною частиною. Коли кажу «українці», маю на увазі ті 70 % української нації, яких можна назвати справжніми патріотами, які сьогодні боронять Україну від нападу лютого ворога, що намагається знищити і Україну, і тисячолітню українську націю. Ми неодноразово стукалися в двері Євросоюзу і НАТО. У відповідь нам постійно вказували, що ми не готові, що нам треба виконати ще багато реформ, обмежити вплив олігархів, проросійських політичних сили і російської агентури, подолати корупцію. Але основна причина, на мій погляд, полягає в тому, що країни Європи і Заходу в цілому протягом останніх більш як 30 років були русоцентричними і сприймали Росію як наступницю СРСР. Донедавна Україна сприймалася як сіра зона на межі двох цивілізацій — європейської і євроазійської, так приблизно як Туреччина — на межі християнського і мусульманського світу. І тільки останнім часом, коли Україна майже протягом двох років стримує агресію рашистської орди, в експертних, політичних і урядових колах країн Заходу почали замислюватися над тим, що після цієї нічим невиправданої агресії проти України Росія вже ніколи не зможе бути для Заходу такою, якою її раніше сприймали і з якою намагалися підтримувати політичний діалог і взаємовигідну економічну співпрацю. На Заході нарешті зрозуміли, що путінська Росія з її союзниками становлять загрозу не тільки для України, а й для всієї Європи, для всього світового порядку. Повномасштабне вторгнення рашистської орди в Україну нарешті призвело до початку переоцінки русоцентричного ставлення Заходу до Росії.

До повномасштабної війни пересічні люди на Заході майже нічого не знали про Україну з багатьох причин, основною з яких є та, що Україна значно поступається потужній російській пропаганді в країнах Європи і в усьому світі. Якщо російська пропаганда розповсюджується телеканалом RT 40 мовами у 160 країнах світу, то в Україні сьогодні лише телеканал 1+1 International частково і періодично веде свої передачі англійською мовою в YouTube. У жовтні минулого року секретар РНБОУ О. Данілов повідомив, що телеканал FREEДОМ вестиме мовлення англійською, а згодом французькою, іспанською та арабською мовами, але ці плани все ще не реалізовані.

Пересічний американець, француз чи німець навряд чи знають, що Україна є найбільшою країною Європи за територією і що географічний центр європейського континенту знаходиться в Україні поблизу міста Рахова. Мало хто в Європі знає, що за останні 500 років Україна мала понад 20 війн і збройних зіткнень з Московією і Росією, а 405 років тому військо гетьмана Петра Конашевича — Сагайдачного разом з польськими військами в жовтні 1618 року взяли в облогу Москву, яка тривала до грудня цього ж року. Те, що про Україну мало що знають і не дуже бажають обтяжувати себе такими знаннями пересічні громадяни в країнах Заходу, великого здивування не викликає. Але те, що про Україну мало знають і не хочуть знати деякі сумнівні лідери західних країн, як наприклад Д. Трамп або В. Орбан чи Р. Фіцо, викликає у нас занепокоєння. Навіть більше, такі «лідери» через своє невігластво перекручують все, що діється в Україні і навколо неї. Раніше маловідома у світі Україна, на жаль, сьогодні асоціюється винятково з війною. Мало кому у світі відома тисячолітня історія України-Русі, її культура. Боріс Джонсон один із небагатьох європейських лідерів, який 1 лютого 2022 року відвідав храм Софії Київської, збудований у 1018 році за часів правління князя Ярослава Мудрого (за 130 років до заснування Москви у 1147 році). Мало хто на Заході знає, що майже всі діти Я. Мудрого, шість синів і троє дочок, стали предками багатьох європейських королівських династій. І тільки сьогодні, коли українці привернули увагу до себе героїчним спротивом рашистській навалі, у цивілізованому світі зростає інтерес до України, яка у разі перемоги над російським фашизмом, зможе відкрити нову сторінку в історії не лише Європи, а й всього людства.

Частина ІІ