Росія: Ненависть до інших та провокування конфліктів

Чим така політика Москви обертається для Російської Федерації

Іван Січень

Головним методом дій режиму Путіна з реалізації рашистської ідеології як різновиду нацизму та расизму, є впровадження серед росіян гострої ненависті до всіх інших націй і народів. Ми це бачимо на прикладі України та українців, яких російська пропаганда зробила непримиримими ворогами для Росії. Втім, як завжди, все те зло, яке Росія робить іншим, повертається до неї самої. Ми вже писали, як путінська війна проти України поширюється на територію Російської Федерації. Наразі те ж саме стосується і наслідків нового масштабного конфлікту на Близькому Сході, який був спровокований Москвою для відвернення уваги світової спільноти від свого нападу на Україну. Такі дії Москви обернулися антисемітськими заворушеннями на Північному Кавказі Російської Федерації. Як завжди відбувається в Росії, вони переростають у сутички між іншими групами населення РФ. Наведені тенденції неминуче призведуть до розпаду Російської Федерації та виникнення громадянської війни на її території.

З початком так званої перебудови у колишньому СРСР на його теренах фактично виникла громадянська війна, яка тривала у різних формах, включно з поширенням міжнаціональних конфліктів. Вони мали як історичні причини, так і були спеціально спровоковані Москвою з метою утримання під контролем радянських республік, а потім і нових незалежних держав. При цьому використовувалась досить проста методика, яка передбачала розпалювання Кремлем сепаратистських настроїв серед визначених груп населення, а також підбурювання їх до силового захоплення влади в районах компактного проживання, що змушувало керівництво республіки чи країни реагувати на ситуацію, в тому числі із застосуванням сили. Після виникнення збройного протистояння Москва втручалася в нього на боці сепаратистів з подальшим закріпленням своєї військової присутності у самопроголошених державних утвореннях у вигляді російських «миротворців» або військових баз.

Саме таким чином у 1989–1992 роках Москвою були створені самопроголошені республіки у Нагірному Карабасі в Азербайджані, Придністров’ї — в Молдові, а також Абхазії та Південній Осетії — в Грузії. З 2014 та 2022 років до них долучились ще Донбас, Крим та південь України. Але ж «вірус» сепаратизму та загострення проблем у відносинах між різними націями та народами, коли вони були запущені, мають тенденцію до розповсюдження. Вони і охопили Південний Кавказ Росії.

Прикладами цього стали осетино-інгушський конфлікт у Північній Осетії в 1992 році та перша і друга чеченські війни у 1994–1996 і 1999–2000 роках. А в 2018 році виник конфлікт між чеченцями та інгушами. У всіх випадках Москва була змушена застосовувати військову силу, але вже з метою протидії сепаратизму. Втім, міжнаціональні проблеми на Північному Кавказі існували завжди. В тому числі — між чеченцями, дагестанцями, інгушами, осетинами та іншими жителями регіону. А після вторгнення Російської імперії на Північний Кавказ — ще й усіх разом проти росіян. Теж саме стосується і Південного Кавказу та Центральної Азії. Там суперечності між різними етнічними групами населення були та залишаються не менш жорсткими.

Окремою проблемою в Росії завжди були також антисемітські настрої, які пронизали її зверху донизу. Можна лише нагадати указ імператриці Катерини ІІ у 1791 році про введення так званої смуги осілості для євреїв/іудеїв, за межами якої їм заборонялося постійно знаходитися. Фактично для них були запроваджені резервації у спеціально визначених районах на території нинішніх України, Білорусі, Польщі, Литви та Латвії.

Обмеження існували до 1917 року. Винятки з них складали лише окремі категорії єврейського населення, зокрема, купці першої гільдії, особи з вищою освітою, демобілізовані солдати, приписані до цехів ремісники. Але їм «поталанило» не набагато більше. Їх дістали єврейські погроми, які організовувались різними російськими організаціями націоналістичного, монархічного та релігійного (в основному, православного) характеру. Вони широко відомі як «чорні сотні».

Антисемітську політику проводило і керівництво СРСР, хоча воно і проголошувало «рівність всіх націй та народів». На державному рівні антисемітизм виник у Радянському Союзі наприкінці 1930-х років та досяг пікового рівня наприкінці 1940-х – на початку 1950-х років. Компанія по боротьбі з «космополітизмом», яка була розпочата в 1946 році, швидко перетворилася в антисемітську — з масовими переслідуваннями, арештами та стратами євреїв. В 1948 році були закриті Єврейський антифашистський комітет та низка інших єврейських національних організацій, а їх члени в більшості своїй страчені. Ще більш масштабні репресії, включно з депортацією євреїв до таборів, планувались у 1950-х роках. Приводом для цього мала стати «справа лікарів», яку було відкрито в 1953 році. На щастя для єврейського населення, після смерті Сталіна її закрили.

Втім, євреї і надалі обмежувались у правах аж до самого розпаду Радянського Союзу. Їм створювали перешкоди в отриманні вищої освіти, прийомі у правлячу на той час комуністичну партію, призначенні на посади пов’язані з державними і військовими секретами, а також у виїзді за кордон. Під фактичною забороною була робота синагог та виконання євреями своїх релігійних обрядів.

Водночас СРСР проводив відкриту антиізраїльську політику на міжнародній арені. Ба більше, Москва всіляко сприяла нападам на Ізраїль різного роду ісламістських екстремістів, організацій, чи мусульманських країн. Їм надавалася фінансова допомога, постачалася зброя та відправлялися військові радники. Єгипетських та сирійських офіцерів навчали у радянських військових академіях, а бойовиків та терористів тренували у спеціальних таборах і центрах підготовки.

В 1973 році Москва нацькувала на Ізраїль Єгипет та Сирію, спровокувавши так звану війну Судного дня. Формальною метою Каїра та Дамаска було повернення їх територій, втрачених під час попередньої війни з Ізраїлем у 1967 році. Насправді ж вони фактично виконували замовлення Москви на знищення Ізраїлю як держави. Саме для цього СРСР і виступив з вимогою стосовно виводу миротворчих сил ООН із зони арабо-ізраїльського конфлікту, що й дозволило Єгипту та Сирії атакувати Ізраїль.

Після розпаду Радянського Союзу Москва змінила свою політику стосовно Ізраїлю та встановила з ним конструктивні відносини. Однак з приходом В. Путіна до влади в Росії все, по суті, повернулося назад. Хоча зв’язки між Москвою і рухом ХАМАС та іншими ісламістськими організаціями ніколи так і не припинялися. Їм постачалися зброя та боєприпаси, які використовувались для нападів на Ізраїльську державу.

А в жовтні 2023 року Росія відкрито стала на бік ісламістів та в черговий раз підштовхнула їх до нападу на Ізраїль. Як і навіщо це було зроблено — детально описано у статті «Війна між Ізраїлем та рухом ХАМАС. Що це значить для України». Тому нагадаю лише, що за допомогою такої провокації Москва намагалася відвернути увагу світової спільноти від своєї війни проти України, а також знизити можливості Заходу з надання нам фінансової та військово-технічної допомоги.

Певним чином Росії вдалося досягти своєї мети. Так, за словами Високого представника ЄС із закордонних справ та безпекової політики Ж. Борреля, ситуація на Близькому Сході вже впливає на міжнародну підтримку України, яка бореться зі вторгненням Росії. Це реальна проблема і Європа має докласти зусиль для того, щоб виправити ситуацію.

Втім, як завжди, дії Росії із завдання шкоди іншим країнам обертаються проти неї самої. Як відомо, 29 жовтня 2023 року декілька тисяч осіб прорвалися до аеропорту м. Махачкала у Дагестані. Частина з них проникла прямо на льотне поле та навіть до пасажирського літака, який прибув із Ізраїлю. Учасники безладів перевіряли паспорти у всіх, хто потрапляв їм на очі, та шукали серед них ізраїльських громадян. При цьому скандувались гасла на підтримку руху ХАМАС та Палестинської автономії, а також були розгорнуті плакати аналогічного змісту. Подібні події відбулись і у самій Махачкалі.

Безлади у Дагестані стали реакцією радикально налаштованих мусульман на початок Ізраїлем військової операції на території Сектору Газа у відповідь на напад з боку руху ХАМАС. Причому частина дагестанських поліцейських відмовилась виконувати накази щодо розгону акцій протестів, але були серед них і такі, хто приєднався до протестуючих. З огляду на це, Москва була змушена замінити їх на чеченські підрозділи спеціального призначення «Ахмат», що прибули до Махачкали. В результаті антиізраїльські виступи дагестанців переросли у їх сутички з чеченськими спецпризначенцями, що призвело до втрат у їх складі.

Врешті-решт заворушення в Дагестані було придушено, однак воно показало існування значних проблем в Росії як історичного характеру, так і спровокованих політикою режиму Путіна. Зокрема, в контексті даної статті можливо відзначити наступні аспекти:

• по-перше, незважаючи на всі зусилля царського, радянського та нинішнього російського режимів асимілювати населення Російській Федерації в рамках єдиної нації, в країні зберігається значна кількість різних націй, у яких непримиримі міжусобні суперечності;
• по-друге, дії Кремля з формування ненависті росіян до народів інших країн призводять до посилення міжнаціональних конфліктів у Російській Федерації, які подекуди переходять у відкрите протистояння;
• по-третє, у мусульманських районах Російській Федерації, насамперед, на Північному Кавказі, не тільки зберігається, але і поширюється радикальний ісламізм, що є витоком нестабільності у всій країні;
• по-четверте, Москва продовжує дотримуватися антиізраїльського курсу та провокувати арабо-ізраїльські конфлікти (війни) у своїх політичних інтересах. Це обумовлює посилення антисемітських настроїв в Росії, що постає ще одним джерелом міжнаціональної напруженості в країні;
• по-п’яте, безлади у Дагестані підтвердили тенденцію поступової втрати режимом Путіна контролю над ситуацією в Російській Федерації. А тому матимуть місце нові заворушення і бунти більшої жорстокості та масштабів.

Наразі всі такі процеси вже набули незворотних форм та є ще одним із чинників, які визначають неминучість розпаду Російської Федерації разом із виникненням громадянської війни на її території. І ніякий тоталітарний режим на чолі з В. Путіним чи іншим подібним диктатором не врятує Росію від цього. А війна з Україною лише прискорюватиме її дезінтеграцію.