Стратегія зовнішньополітичної діяльності України. Як нам досягти визначених цілей

Юрій Михайленко

Наприкінці липня поточного року Рада національної безпеки та оборони України ухвалила Стратегію зовнішньополітичної діяльності країни. Вона повністю відповідає національним інтересам нашої держави та, безумовно, повинна втілюватися в життя. Саме таким шляхом свого часу рухалися країни Центрально-Східної Європи та Балтії, що дало їм змогу інтегруватися в Європу, гарантувати собі безпеку, а також дістати можливість стабільно економічно розвиватися. Разом з тим у нинішній ситуації з Україною практична реалізація Стратегії пов’язана з низкою суттєвих проблем, які слід брати до уваги в процесі досягнення визначених цілей. 

За заявою міністра закордонних справ України Д. Кулеби, головною метою Стратегії зовнішньополітичної діяльності є вихід нашої держави на рівень «активного учасника міжнародної політики, який формує безпекову архітектуру для себе, регіону та світу». Крім того, набути нових економічних можливостей внаслідок розвитку співробітництва з країнами-партнерами. Досягти таких цілей передбачається за рахунок:

• забезпечення суверенітету та територіальної цілісності України;
• дипломатичного захисту України від російської агресії;
• деокупації українських територій;
• притягнення Росії до відповідальності за вчинені нею злочини;
• подальшої європейської та євроатлантичної інтеграції України з кінцевою метою її вступу до Європейського Союзу і НАТО;
• просування українського експорту на світові ринки та залучення інвестицій;
• захисту прав українців за кордоном;
• посилення позитивного іміджу України у світі.

Як відзначив Д. Кулеба, документ «поставив остаточну крапку у всіх спекуляціях відносно зовнішньополітичного курсу України». І це дійсно так, що має важливе значення, коли деякі поважні українські політики на достатньо високому рівні публічно допускають можливість переорієнтації України із Заходу на Росію.

Загалом такі напрямки зовнішньої політики України підтримують наші західні партнери. І навіть більше, на погляд керівництва США і НАТО, стабільність та зміцнення України є однією із головних умов забезпечення європейської безпеки. Тому західні країни та міжнародні організації і надалі послідовно допомагають Україні розвивати національну економіку та посилювати оборону.

Щоправда, не все так просто у такій справі, як здається на перший погляд. Успішна реалізація Стратегії зовнішньополітичної діяльності України ускладнюється низкою серйозних зовнішніх та внутрішніх проблем. Погляньмо на них більш уважно.

По-перше, США і провідні країни НАТО і ЄС дійсно допомагають Україні. Разом з тим вони, насамперед, зважають на власні інтереси. Як приклад — досягнення згоди між США та ФРН щодо реалізації Росією проекту «Північний потік-2». І США, і ФРН, обіцяють компенсацію за втрати України. Однак досі гарантій такої компенсації немає.

По-друге, Україна, по суті, стала заручницею у протистоянні США та Росії. При цьому обидві сторони фактично зацікавлені, щоб збройний конфлікт на Донбасі не припинявся. Так, для США це є приводом для продовження санкцій стосовно Росії, що її, як геополітичного супротивника Америки, послаблює. Своєю чергою, Росія використовує конфлікт як інструмент для підриву стабільності України та реалізації своїх планів щодо її дезінтеграції під виглядом федералізації. Те ж стосується Китаю, який також має свою вигоду від анексії Росією Криму та окупації частини українського Донбасу. Як вже відзначалося в наших попередніх публікаціях, запроваджені Заходом санкції проти Росії спонукають її зближуватися з Китаєм, що розширює його доступ до російських природних ресурсів.

По-третє, незважаючи на нову холодну війну між Заходом та Росією, США і Європа намагаються уникнути надмірної з нею конфронтації, а тим паче — збройного конфлікту сторін. Зважаючи на це, у найближчій перспективі Україну не тільки не приймуть до складу НАТО, але і не нададуть статусу учасника програми «План дій щодо членства» в Альянсі. Скоріш за все, США/НАТО не нададуть також і прямої військової допомоги Україні у тому випадку, коли Росія розпочне щодо неї масштабні наступальні дії. Втім, США/НАТО не припинять нарощування військового та військово-технічного співробітництва з Україною, що залишатиметься потужним чинником стримування агресивної російської політики.

По-четверте, як і у двотисячні роки, спроби США разом з провідними європейськими країнами налагодити діалог з Росією щодо усунення проблем у відносинах сприймаються нею як «слабкість» Заходу та його «готовність» іти на поступки, в тому числі з українського питання. А деякі російські політики (зокрема, колишній радник В. Путіна — А. Ілларіонов) вже навіть кажуть, що США і Європи не проти того, щоб Україна повернулася до сфери російського впливу. Саме цим і можна пояснити активність російської пропаганди та теми «історичної єдності» російського та українського народів.

По-п’яте, Європа дійсно певним чином «втомилася» від подій, пов’язаних з Україною. Насамперед це стосується великого європейського бізнесу, який має свої інтереси в Росії і не може реалізувати їх через згадані західні санкції. Саме власники основних енергетичних компаній ФРН, які мають своє лобі у керівництві країни, і змусили його погодитись з російським проектом «Північний потік-2». А зараз це саме лобі змушує Україну погодитись з так званою формулою Штайнмайєра, яка, по суті, передбачає визнання «ДНР» і «ЛНР» та відкриває шлях до федералізації, а, фактично, — знищення нашої держави.

І це вже не кажучи, що Росія жодним чином не збирається виконувати свої зобов’язання в рамках Мінських домовленостей щодо виведення російських військ з окупованих районів Донбасу та повернення Україні контролю над її східним кордоном. Замість цього Москва примушує жителів цих територій отримувати російські паспорти, а також масово їх обробляє інформаційно в дусі «любові» до Росії та ненависті до України.

По-шосте, знову ж таки, на жаль, не всі громадяни України усвідомлюють справжню сутність російської політики. Незважаючи на тривалу збройну агресію РФ проти України, значна частина українських громадян позитивно ставляться до Росії, вважаючи її «дружньою країною» і не вірять у її причетність до подій на Донбасі. А дехто навіть і схвалює російську анексію Криму. Саме на це та і розраховує при реалізації своїх планів щодо України.

На цьому фоні Росія продовжує активну військову діяльність довкола України, в тому числі у рамках завершального етапу підготовки стратегічного командно-штабного навчання «Захід-2021». Причому російські політики та ЗМІ знову заговорили про «підготовку України до силового вирішення донбаської та кримської проблем». Так у Росії з’являються підстави для накопичення сили та створення приводів для нового нападу на Україну, що несе пряму загрозу для нашої держави.

В цілому наведені факти вимагають доповнення або супроводження кроків з реалізації Стратегії зовнішньополітичної діяльності України низкою інших заходів військового, політичного та економічного характеру.

В першу чергу, це стосується необхідності подальшого посилення обороноздатності України, причому, в основному з опорою на сласні сили. Яку б допомогу не надавали нам наші західні партнери, в разі повторного нападу Росії на Україну головну роль у протидії агресору відіграватимуть українські Збройні Сили.

Водночас ситуація, що складається довкола України, потребує розширення кола партнерів нашої держави. З огляду на елементи «подвійності» у політиці США та ФРН (на кажучи вже про Францію і більшість інших європейських країн) стосовно України і Росії, таке питання стає особливим. Зокрема, найбільш перспективним є розширення зв’язків з Великобританією, яка є традиційним супротивником Росії та дотримується найбільш твердих позицій у двосторонніх з нею стосунках. При цьому, на відміну від інших країн, Великобританія не зупиняється навіть перед загрозою збройних конфліктів з Росією. Саме це і підтверджує демонстрація Лондоном військової міці у безпосередній близькості до Криму в червні поточного року за участю британського есмінця HMS Defender. До речі, ще на Уельському саміті НАТО восени 2014 року Великобританію визначили головним відповідальним за стримування Росії в Чорноморському регіоні.

Поряд із вищезазначеним, пріоритетним для України є вирішення проблеми повної ліквідації її залежності від російського газу. Завершення будівництва газогону «Північний потік-2» остаточно «розв’яже руки» Москви у використанні енергетичного чинника в якості інструмента тиску на Україну за всіма критичними для неї напрямами. Насамперед Москва вимагатиме, щоб Україна:

• погодилася з російським варіантом «врегулювання» конфлікту на Донбасі;
• визнала «російську приналежність» Криму;
• відмовилася від курсу України на вступ до НАТО і ЄС.

Для України реальність такої загрози вимагає зосередженості всіх можливих зусиль для повноцінної інтеграції у європейську газотранспортну і газорозподільчу систему. Так, як це вже зробила, зокрема, Молдова за сприяння Румунії. Певні кроки у згаданому питанні Україна вже почала робити, розпочинаючи з 2014 року. Однак, вони здебільшого організаційні, а не технічні за характером, внаслідок чого Росія може їх блокувати після введення в дію газогону «Північний потік-2» та припинення транспортування газу до Європи через Україну.

Крім того, інтеграція України до європейської енергетичної системи стане потужним підґрунтям також і для зміцнення політичних зв’язків між нашою державою та Європейським Союзом. Тим паче, що Україна вже є помітним економічним партнером ЄС, а саме — входить до п’ятірки найбільших постачальників продовольства до Європи.

І, нарешті, головною передумовою виживання України, як незалежної держави, є зміна громадянського настрою. Я жодним чином не намагаюся розпалювати ворожнечу між українським та російським народами. Ворогом для нас є зовсім не російський народ, а режим Путіна, який намагається знищити Україну на догоду своїм політичним амбіціям, пов’язаним з відродженням Російської імперії.

Таким чином, реалізація Стратегії зовнішньополітичної діяльності України не тільки слушна, але і цілком можлива. Разом з тим одних політичних декларацій для цього не достатньо. Необхідна кропітка та наполеглива робота всіх міністерств та відомств України, включно з тими, що не мають прямого стосунку до її зовнішньої політики.

А ще — є потреба у створенні потужної системи інформаційного забезпечення своїх зовнішніх інтересів, як це вже зробили всі провідні держави світу. Інформаційній війні Росії проти України слід протиставити свою інформаційну війну і за спрямованістю не тільки оборонну, але і обов’язково наступальну.