Описание

Черговий номер журналу геополітичної аналітики «БІНТЕЛ»

Черговий, третій, цьогорічний номер журналу «Бінтел. Журнал геополітичної аналітики» пропонує своїм читачам матеріали, зміст яких так чи інакше пов’язаний з поточними подіями в Україні.

Цього разу журнал відкриває стаття члена редакційної ради часопису професора Мирослава Дністрянського  «Характерні риси та суперечності глобального постмодерного геополітичного аналізу».  Автор робить стислий огляд деяких робіт таких відомих аналітиків, як Ф. Фукуяма, Д. Муазі, Р. Хааса, висновки яких, на його погляд, зроблені під впливом змін, що сталися наприкінці ХХ століття. Цей період, пише автор, розпочався і поширився насамперед у розвинутих західних державах, а потім охопив вестернізовані країни і дістав назву «постмодерн».

А далі стверджує, що «постмодерністська філософія не є концептуально цілісною, не проникає в глибину всього життя і не охоплює всього сучасного світу, включно з дуже різними підходами, які, проте, об’єднує прагнення заперечити ціннісні орієнтири індустріального суспільства, скептицизм щодо перспектив суспільного прогресу і наукового пізнання загалом, суб’єктивізм, і навіть певний цинізм у морально-культурній сфері. Так само й геополітичні підходи цього періоду не є якимось чином систематизовані чи впорядковані і цілковито відмінні від попередніх, можна лише ставити питання про певний вплив постмодерної філософії на геополітичну свідомість і геополітичне мислення зокрема. Ці впливи помітні насамперед у практичній геополітиці, проявляючись у нагнітанні конфронтації у міжнародних відносинах, еклектиці політичної та геополітичної ідеології, прагненнях до суб’єктивного розв’язання міжнародних проблем в обхід міжнародно-правових інститутів, у цілеспрямованому створенні та розхитуванні напружених політичних ситуацій, здійсненні кібер- та гібридних війн».

Думаю, що цього абзацу достатньо, щоб привернути увагу до викладених М. Дністрянським думок, тим більше, що їх можна підтвердити побаченими крізь наші вікна подіями… Важко втриматися, щоб не привести для підтвердження ще один абзац його статті. Наприклад, що «на велику різноманітність усіляких геополітичних викликів початку ХХІ ст., які призводять до кризи системи міжнародних відносин і світового геополітичного порядку, вказує й відомий американський геостратег Р. Хаас. Але в його баченні перспектив трансформації системи міжнародних відносин також помітними є емоційні тривожні реакції, побоювання того, що світ може стати цілковито «безполярним» і зануритися в геополітичний хаос через кризу міжнародно-політичних інститутів, неправильні політичні рішення на рівні великих держав, тероризм, кліматичні зміни тощо».

Під рубрикою «Міжнародна політика» пропонуємо статтю ще однієї нашої активної авторки — кандидатки політичних наук Катерини Вакарчук. Вона регулярно розміщувала на сайті «Борисфен Інтела» свої роботи, присвячені політиці Південноамериканського континенту, де відзначала його роль на світовій арені, передбачала напрям розвитку тамтешніх країн, які, до речі, мають безпосереднє відношення до нашої держави. Навіть тому, що там проживає наша діаспора, яка не пориває свої зв’язки з Україною, тим більше зараз, коли у розпалі російсько-українська війна. І якщо зокрема діаспора російська там перебрала на себе всі так зв. «стосункові» повноваження, що залишилися після розвалу СРСР, то нашим землякам нині випало налагоджувати такі стосунки «з нуля» для того, щоб якщо не популяризувати нашу культуру та історію, то хоча б довести місцевому населенню справжню причину розв’язаної Москвою проти нас війни. Як це роблять українці у Південній Америці, авторка детально розповідає у своїй статті  «Російсько-українська війна у сприйнятті Латинської Америки». 

Досить лише навести підзаголовки статті, щоб читач зрозумів, про що саме йдеться. Наприклад, «Латиноамериканські країни, які підтримали Україну» (у російсько-українській війні), «Ігнорування анексії Криму», «Країни, які зберігають нейтралітет щодо агресії Росії», «Країни-прихильниці Росії», «Взаємодія України з країнами Латинської Америки». А закінчується стаття К. Вакарчук реченням, що окреслює одну з нагальних проблем: «Зазначу, що Україні доведеться докласти надзвичайних зусиль у справі формування і досягнення своєї мети в регіоні ЛАКБ. Для цього потрібна чітка та зрозуміла політика, яка враховуватиме як визначення інформаційних загроз, так і способи їх нейтралізації. Одним із дієвих інструментів є співпраця інформаційних агенцій України та держав ЛАКБ».

У схожому стилі і з нагальної тематики подаємо у журналі статтю ще однієї нашої постійної авторки — Ольги Рудюк. Цього разу вона порушує питання, що не може не зацікавити наш загал, а стаття вже своїм заголовком визначає напрям її досліджень  «Битва без переможців: китайський чинник російсько-української війни».  На початку статті авторка пише, що «згідно з обраною вичікувальною стратегією офіційний Пекін і надалі демонструє свій «нейтралітет». При цьому він уважно стежить за перебігом українсько-російських відносин, глибоко їх вивчаючи, зокрема в контексті розв’язання проблеми Тайваню. У КНР усвідомлюють, що за зміни офіційного статусу «Л/ДНР» на міжнародному рівні з’являються нові можливості, аби порушити тайванську проблему. Водночас потрібно розуміти разючу відмінність поглядів російської та китайської геополітичної школи на способи усунення конфліктів. Остання, спираючись на постулати китайської філософії, не покладається винятково на грубу фізичну силу: «справжнім мистецтвом війни є не сто переможних боїв, а знищення ворога без бою»… А ось Росія продовжує історичну політику грубого експансіонізму… Застосовуючи збройну інтервенцію проти сусідів, росіяни завжди пояснювали своє фізичне насильство щодо іншого народу як «його визволення» від… себе самого. Іншим прийомом російської воєнної пропаганди для виправдання нападів на сусідні держави є нав’язування аудиторії тези про «вимушений превентивний удар» вічно «миролюбної» Росії…» І вже далі авторка підтверджує це влучними і беззаперечними фактами, посилається на відповідні документи, звертається до історичних подій, повідомляє про свої враження від того, як про російсько-українську війну пишуть китайські ЗМІ.

Ще один автор із таким самим прізвищем — Сергій Рудюк — під рубрикою «Геополітика і нацбезпека» пропонує цікаву статтю, заголовком якої взяв слова українського гетьмана Б. Хмельницького  «Стіна з стіною зудариться. Одна впаде — друга зостанеться!»  Як автор часто робить, за основу своїх робіт він бере пропаганду росіян, а точніше — їх спецпропаганду, що нині вирує по внутрішніх ЗМІ, вперто перебираючись на зовнішні. Зокрема, у його статті йдеться про російські міфи стосовно Другої світової війни, російську «идеологию Победы», що стала неофіційною ідеологією сучасної РФ. Якщо скинути з неї кольорову обгортку спецпропаганди, пише С. Рудюк, то «цукерка» має такий вигляд: «Русский народ победил фашизм. Русский народ освободил от фашизма Европу. Народы Европы у нас в вечном долгу. Поэтому должны терпеть все наши прихоти и даже насилие!» Але ж «монополізація» Росією перемоги над фашизмом у роки Другої світової війни не витримує не лише моральної, а й наукової критики, вважає автор і наводить достеменні факти, якими підкріплює свої підходи.

Так, у Другій світовій тільки у лавах радянського війська загинуло понад три мільйони наших, українських, співвітчизників. Та навіть цю цифру не можна вважати остаточною, бо вона не враховує втрат народного ополчення, партизанів і підпільників. «Військові ж втрати України становлять майже половину військових втрат усіх західних держав гітлерівського альянсу (Німеччина — 6 923 700 осіб, Угорщина — 863 700, Італія — 93 900, Румунія — 680 800, Фінляндія — 86 400, австрійці, судетські німці, уродженці Ельзасу й Лотарингії, люксембуржці, котрі воювали у складі Вермахту — 462 000 осіб), узятих разом». Такий внесок «кров’ю» в перемогу над фашизмом зробив український народ, безпідставно оголошений нинішніми кремлівськими верховодами народом-фашистом для виправдання здійснюваного росіянами геноциду українців». Також автор у своїй роботі наводить з такого приводу кілька тез, що стосуються «вирішального внеску російського народу в перемогу над фашизмом». Вони звабливі не лише своєю примітивністю, але й тим, що досі служать зразками для виправдання кремлівською пропагандою воєнних невдач збройних сил Російської Федерації, зокрема в Україні.

І далі, щоб запобігти негативній реакції так зв. опонентів, звертається до інформації істориків-росіян, в тому числі до журналу «Военная мысль», де ще у 1991 році полковник у відставці Г. М. Іваніцький у статті «Об экономической подготовке Германии к нападению на СССР» повідомляв важливі факти стосовно підготовки Німеччини і СРСР до війни. Згадується у цьому матеріалі ціла низка відомих політиків і військових, зокрема Леонід Григорович Івашов, генерал-полковник у відставці, президент Академії геополітичних проблем, полковник у відставці В. Квачков (19 травня 2022 року змінив Леоніда Івашова на посаді голови Всеросійських офіцерських зборів), а також білогвардійський генерал-емігрант Б. Коновалов. Останній у своїй статті, опублікованій у 1933 році провідним виданням Головного штабу російських фашистів газетою «Фашист», викладав наступне: «Финляндия, Латвия, Эстония, Польша, Литва, Галиция и даже Румыния и Болгария в Европе, Персия, Афганистан и Монголия в Азии присоединятся к России. Россия по своему географическому положению, по природной способности ее племен к большому приросту населения должна стать господствующей державой и в Европе, и в Азии».

Що й дивуватися, пише С. Рудюк далі, коли капітан першого рангу у відставці Костянтин Сівков, перший віце-президент російської Академії геополітичних проблем, через тиждень після початку так зв. «спецоперації» гордо заявив, що вона «…будет предметом изучения во многих академиях мира, всей планеты. Это совершенно точно!» А директор Інституту вивчення національних криз Микола Сорокін зловтішався: «Войска расширяют плацдарм на правом берегу Буга и продолжают отрезать Одесскую и Николаевскую агломерации от остальной территории бывшей Украины»…

На «Дискусійній панелі» журналу читач може ознайомитися зі ще однією статтею нашого постійного автора, доктора фізико-математичних наук Валерія Швеця.  «Найбіліший народ білої раси, або Ентропія крові»  — заголовок статті. Її зміст настільки незвичний і оригінальний, що одним-двома реченнями його не передати. Хіба що останній абзац, прочитавши який найбільш наполегливі не полінуються дізнатися: а що ж там пишеться автором до цього? Ось цей абзац: «Як могло так статися, щоб настільки несхожі народи — українці і росіяни — існували в межах однієї імперії три сотні років? Причина тут не лише у безпрецедентній агресивності і підступності росіян, а й у нашій надмірній довірливості та покірності. Зараз є історична можливість перегорнути цю трагічну сторінку української історії. Ми не маємо права втратити цей шанс. Триває наша національно-визвольна війна. Віримо у Збройні сили України і нашу перемогу над історичним ворогом».

Також пропонуємо ще один допис за авторства двох знайомих читацькому середовищу авторів — доктора філософії Володимира Шевченка і юриста Андрія Саварця. Перший відомий ще й як експомічник секретаря Ради національної безпеки та оборони України, а його молодший колега сьогодні керує Центром розвитку цифрової економіки. Вони вже виставляли статтю такої тематики на сайті «Борисфен Інтела», а зараз є можливість з нею ознайомитися у розширеному варіанті не лише вітчизняному читачеві, а й іноземному, оскільки, як відомо, журнальні матеріали подаються ще й англійською мовою. Заголовок статті не змінився —  «Таємниця кривавого беZумства»,  а йдеться про наслідки російської війни майже на її двохсотий день. Зрозуміло, що війна триває, вона приносить все нові і нові жертви, але скільки б не було відомо про те, що відбувається на українській території, все одно щодня світ дізнається про нові й нові наші втрати і цинізм кремлівського керівництва, що «спотворено сприймає власні військові можливості». Так, автори аналізують такі складові так званої спеціальної військової операції, як військова, військово-економічна, економічна, культурна, наукова, зовнішньополітична і міжнародно-правова.

Автори повідомляють читацькій аудиторії, що під час аналізу поточних, пов’язаних з війною подій в Україні, вони зробили висновок, що існує щонайменше три версії, які хоч якось більш-менш логічно пояснюють те, що відбувається навколо. Це і колективне безумство вищого воєнно-політичного керівництва РФ, і тотально «прогнила» структура управління РФ, що не витримує стрес-тесту, і теорія змови, що здається абсолютно неймовірною, але лише на перший погляд. Автори вважають, що є низка надзвичайно важливих фактів, які не пояснюються ані першою, ані другою версією, а лише третьою.

Щодо таких фактів, то їх також є декілька, серед яких такі, як спрямованість управлінської волі на поразку, свідома маргіналізація зовнішньої політики, «самосанкції» і втрата статусу надійного торгового партнера, «національне питання» як міна під РФ, управлінський хаос у збройних силах і ВПК, руйнація «зовнішнього контуру» імперії, ірраціональність Путіна. Кожен з таких фактів розглядається авторами окремо, з наведенням прикладів, що підтверджують викладені думки.

У другій і третій частині статті йдеться про третю версію, де, як вони вказують, війна в Україні — це сукупність злочинних способів, методів і процедур впливу на маси людей в РФ з метою надання їхній політичній поведінці характеру, сприятливого для досягнення конкретною групою осіб всередині РФ певних політичних або управлінських цілей. Насправді ми маємо справу, на переконання авторів, не просто з росіянами — моральними виродками і деградантами, а з продуманим стратегічним проєктом, що ховається за нібито абсурдними діями. Одне слово, зі змістом варто ознайомитися, особливо тим з нас, хто намагається по-справжньому оцінити логіку вчинків російського керівництва.

І насамкінець — про публікацію доктора історичних наук Ігоря Дацківа під рубрикою «Історія української геополітики». Цього разу автор пропонує першу частину статті, що стосується наукового дослідження, під заголовком  «Становлення українсько-турецьких двосторонніх відносин у добу української революції 1917–1920 рр.».  Саме становлення за новітніх часів розпочалося задовго до відновлення Україною своєї державності на початку ХХ ст., але сьогодні можна переконатися, що все це відбувається не спонтанно, доводячи, що співіснування з сусідами має бути корисним і взаємовигідним (якщо сусіди при здоровому глузді і відповідальні перед історією людства).

Олег Махно

 

 

 

 

 

Журнал видається українською та англійською мовами, матеріали не дублюються на сайті Незалежного аналітичного центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел».