Звичайно, зараз ми маємо чудову змогу спостерігати за розвитком такого наступу, одночасно порівнюючи з висновками і застереженнями польського військового фахівця. Зрештою, набутий нашими військовиками досвід стане в нагоді і зараз, і в майбутньому, коли ЗСУ стануть тією структурою, яка надійно відстоюватиме державність України.

…На початку статті автор звертається до історії, коли Польщі у ХІІІ столітті випало рятувати Західний світ від монгольської навали, і у 1920 році зупиняти під Варшавою вторгнення радянської армії. І вважає за належне перекинути місток між історичними подіями та тими, що зараз починають ставати такою історією. Польський генерал пише, що пафос і логіка давнішнього вторгнення не відрізнялися від форми, змісту закликів і наказів комуністичних лідерів більшовицької армії 1920 року, а сьогодні — від імперського маніфесту Путіна липня 2021 року та від його сформульованих минулорічних вимог в листі на ім’я президента США та Генерального секретаря НАТО відмовитися від будь-якої військової діяльності західних країн в Україні та Східній Європі та зобов’язати НАТО не розширюватися в подальшому.

Такі вимоги ніщо інше, як спроба Путіна узурпувати право вирішувати долю Європи та відновити сферу свого впливу в межах колишнього Радянського Союзу. У разі незгоди Заходу з такою вимогою Путін вважатиме це підставою для військових дій Росії, тобто, для останнього етапу війни, яка розпочалася проти України в 2014 році з метою її підкорити силоміць. «Сьогодні в Україні — на Дніпрі, як у 1241 році під Легніцею, а потім у 1920 році на Віслі — під Варшавою, повторюється історичне зіткнення різних цінностей двох світів, а також двох сьогоднішніх систем — авторитарної та ліберальної — демократичної…

І сьогодні, як і в 1920 році, переважна більшість західноєвропейських країн цього не розуміє. І якби не стійкий опір України, який є наслідком героїчної позиції українського народу, що є основою системи оборони Української держави та її керівництва та армії у боротьбі з російським агресором, то не було б стратегічних кроків Джо Байдена. Він не став би виступати в ролі лідера Заходу, а США не надавали б Україні величезної фінансової допомоги і озброєння, не заохочували б до цього країн Західної та Центрально-Східної Європи. Україна без такої підтримки та допомоги з боку США не змогла б вести цю війну за свою свободу та суверенітет і за майбутнє Європи та Західного світу».

Адже втрата України, переконаний поляк, також було б великою втратою для США, НАТО, Польщі та інших країн Центральної та Східної Європи, і це було б великим здобутком для Росії, Китаю та Ірану — блоку авторитарних держав. Над Польщею та країнами Балтії нависла б смертельна загроза! Відповідаючи на такі питання, автор статті спочатку радить усвідомити суть оборони таких держав, як Україна і Польща, а також зміст опору, до якого повинна готуватися і чинити кожна суверенна держава, що межує з імперською Росією. «Основною умовою ефективної оборони країни, яка перебуває в такому становищі й за розміром Польщі та України, має бути її завчасна підготовка (у мирний час) і необхідність урахування загрози у разі військового нападу. З боку Росії така агресія, вважає Л. Коморницький, завжди буде повномасштабною і широкомасштабною!

Зміст і характер захисту держави від такої агресії визначається Стратегією оборони держави, де враховуються власні можливості згідно з умов і потреб та відповідно до визначених цілей і завдань. Також необхідно брати до уваги історичні, географічні та соціальні умови, що залежать від геостратегічного положення країни. А головною метою оборонної стратегії будь-якої держави, що знаходиться біля Росії, має стати запобігання як кризовим ситуаціям, які можуть завдати шкоди власній безпеці, так і війні на власній території. Тому змістом такої стратегії має бути стратегічний наратив, що підготовка держави до оборони важливіша за саму її оборону! На думку польського генерала, кожна держава, незалежно від її членства в НАТО та стратегічних альянсах, повинна розбудовувати власний національний оборонний потенціал. І у разі можливої агресії цей потенціал повинен бути готовий зупинити наступ Росії, а в разі виснажливої ​​і тривалої війни — захистити територію країни.

Але щоб вже на першому стратегічному етапі оборони країни не допустити агресора на свою територію під час широкомасштабної війни, збройні сили в мирний час мають утримуватися у найвищому ступені бойової готовності та бути спроможними проводити масовану вогневу контратаку з метою знешкодити агресора, його ракетні війська та артилерію, командні пункти, склади з боєприпасами і паливні бази та аеропорти, на відстані від державного кордону на території агресора до 300 км і більше.

Зміст оборонного потенціалу держави повинен стати основою фундаментальної і узгодженої діяльності. Щодо основи, то автор подає перелік її складової: Оборонна стратегія; Внутрішня та зовнішня політика держави; Економічний, науково-дослідний потенціал, у тому числі потенціал ОПК; Збройні сили, що мають стримуючий характер і спроможні запобігти раптовому збройному нападу потенційного агресора, з належним кількісним і якісним потенціалом, адекватно розгорнутим на території країни і що мають дві складові — оперативні війська і війська територіальної оборони; Національна цивільна оборона; Підготовлена для оборони​ ​територія держави (її автомобільно-мостова, залізнична, телекомунікаційна, портова та інша інфраструктура, яка має повністю відповідати потребам і вимогам збройних сил і бути у їх підпорядкуванні); НАТО та стратегічні альянси.

 Обороноздатність держави та її збройних сил має бути заздалегідь (у мирний час) всебічно підготовлена ​​до реалізації цілей і завдань на окремих етапах всеохоплюючої оборони країни!

На першому стратегічному етапі оборони території держави слід намагатися мінімізувати збитки від кібернетичних, радіоелектронних та вогневих ударів; протистояти ракетно-повітряним, кібернетичним, радіоелектронним і вогневим ударам; утримати важливі ділянки, напрямки та об’єкти; зберегти спроможність управління обороною держави та військом, а також бути напоготові вести різнопросторову вогневу контратаку та не допустити основних угруповань агресора на територію країни. Необхідно для цього відбити ракетно-повітряні, радіоелектронні, кібернетичні і наземні удари агресора по всій території країни, що обороняється, та створити умови для застосування багаторівневої масової вогневої контратаки, від кордону з агресором на всю глибину його стратегічного угруповання на його території метою виведення з ладу його ракетно-повітряних і наземних ударних угруповань.

Другий стратегічний етап оборони території слідує за першим, коли не вдалося досягти цілей і виконати завдання першого етапу стратегічної оборони держави, а агресор вторгся на її територію і продовжує наступальні дії, досягаючи успіху на кількох оперативних напрямках.

Мета цього етапу — не допустити знешкодження ударними угрупованнями агресора стратегічних рубежів оборони держави та проникнення на територію та захоплення столиці; знекровити нападника в розрізнених боях (в оперативно-тактичній зоні), що ведуться силами територіальної оборони за підтримки оперативних військ; примусити його вичерпати свої резерви та інші оперативно-стратегічні запаси; ослабити (паралізувати) і остаточно зупинити ударні угруповання агресора; позбавити його можливості вести наступальні дії; перехопити стратегічну ініціативу та створити оперативно-стратегічні умови для контрнаступу на двох операційних напрямках.

Це досягається у спосіб:

— протиракетного та протиповітряного захисту об’єктів критичної інфраструктури, а також центрів державного управління та ОПК з метою забезпечення безперервності постачання збройних сил зброєю, технікою та боєприпасами;

— евакуації цивільного населення (жінок, дітей, громадян похилого віку та хворих) з оперативно-тактичної зони (80-150 км від державного кордону) вглиб країни;

— гарантування безпеки і захисту цивільного населення;

— забезпечення безперервності управління обороною держави та управління збройними силами на основі необхідних і достовірних даних розвідки;

— виконання масових нерегулярних заходів і спеціальних дій всередині частин агресора і в його тилу;

— наполегливої постійної оборони населеного пункту та окремих оперативних напрямків та активної розподіленої (мережевої) мобільної протитанкової, протиповітряної, протиракетної оборони захоплених районів (об’єктів) і напрямків;

— тактичних контратак, знищення командних пунктів, складів палива, боєприпасів та інших бойових засобів, знекровлення живої сили та знищення засобів постачання, матеріально-технічного забезпечення та бойової техніки агресора;

— знешкодження початкових тактичного і оперативного наступів нападника в оперативно-тактичній зоні і тим самим примушення його до другого стратегічного наступу в цій зоні і для остаточного послаблення і припинення наступу.

Збройні Сили на цьому етапі стратегічної оборони держави не можуть виконувати стратегічного наступу для оборони в оперативно-тактичній зоні. Українським військовим не вдалося остаточно зупинити наступ росіян, які зосереджували свої зусилля на тому, щоб взяти під контроль весь Донбас. За такого стану справ українська армія, щоб остаточно послабити і зупинити наступ російської армії, повинна сформувати другий стратегічний рубіж за чисельністю не менше двох дивізій, щоб мати можливість остаточно знищити зупинену і ослаблену російську армію.

Третій стратегічний етап оборони території держави настає після другого стратегічного і має виконуватися без зайвих зволікань у момент остаточного ослаблення та зупинки агресора. Таким чином, підготовка до виконання цього стратегічного етапу повинна тривати безперервно від другого стратегічного етапу, щоб після його завершення забезпечити негайний перехід стратегічних ударних угруповань до контрнаступу!

Автор статті вказує, що на цьому вирішальному етапі стратегічної оборони держави остаточно перехоплюється стратегічна ініціатива і не менше як двома угрупованнями з глибини завдаються вирішальні удари на двох операційних напрямках, щоб остаточно розбити зупинену і ослаблену армію агресора і звільнити (повернути) території, втрачені внаслідок його агресії. Також автор перелічує спосіб виконання завдань на такому етапі, вказуючи зокрема, що має бути забезпечена не менше як триразова кількісна та якісна перевага ударних угруповань над військами агресора на оперативних напрямках контрнаступу та забезпечення переваги в повітрі на цих напрямках.

Він вважає, що на цьому етапі українській армії не вдалося досягти основної мети такого етапу стратегічної оборони. В основному через те, що не була оголошена загальна мобілізація одразу після початку російської агресії, а також відбувалося значне просування російської армії. Серед інших причин називається недостатній потенціал сухопутних військ, відсутність ракетних комплексів великої дальності, достатньої кількості артилерії та артилерійських боєприпасів. Були й інші об’єктивні і суб’єктивні причини, що не завадили проникненню на українську територію ударних груп російської армії.

 До того ж перед початком бойових дій з оперативно-тактичної зони (від державного кордону на 80-100 км вглиб країни) не були евакуйовані діти, жінки, люди похилого віку та хворі. Російські солдати, вриваючись у міста цієї зони, чинили військові злочини проти українських мирних жителів (вбивства, зґвалтування та грабіж).

Підсумовуючи події перших днів війни, розв’язаної проти України, автор пише, що російська армія зазнала вчетверо більших втрат у живій силі та бойовій техніці, ніж українська армія, що поступилася майже 21 відсотком своєї території. Щоб закрити основні та ймовірні напрямки наступальних ударів російської армії, ЗСУ були змушені вже на першому етапі стратегічної оборони держави вичерпати свої резерви, включно з тими, які необхідні для другого оперативного і стратегічного наступу. Таким чином, пише автор, українська армія 28 лютого ц.р. перейшла до виконання другого стратегічного етапу оборонної операції країни, яку проводить і понині, без необхідних у такому разі резервів і інших оперативних дій і поки що без будь-якого стратегічного наступу. Отримавши артилерійські системи великої дальності та досягнувши нових бойових можливостей, ЗСУ здійснює вогневі маневри та завдає вогневих ударів з далекої відстані, знищуючи командні пункти, склади з боєприпасами, паливні та ракетні системи військ агресора, що порушує безперервність і послаблює його потенціал.

З іншого боку, оперативні маневри відбуваються у вигляді контратак, оточення і посиленні оборони силами інших тактичних груп (батальйонів і бригад), які формувалися на базі бойової техніки, що надходила з країн Центральної і Східної Європи. Ці дії відбуваються на напрямках (районах) перебування основних угруповань російської армії і в районах зосередження основних сил оборони. Їхнє завдання — обороняти кордони і райони в окупованих з 2014 року у Луганській і Донецькій областях, щоб не допустити остаточного захоплення Донбасу і відокремлення України від ресурсів і від Чорного моря.

Нещодавній активний наступ ЗСУ на Херсонському напрямку автор не вважає контрнаступом. На його погляд, це було продовженням наступальних дій, що розпочалися у липні, і вони тактичні за характером. Їх здійснюють підрозділи та частини української армії, що перебувають у безпосередньому контакті з російською армією, яка там обороняється. Мета — створити оперативну дилему для російського Східного фронту і вести наступальні дії на Донбасі з тим, щоб остаточно розбити бойові засоби росіян, відрізати їх угруповання на західному березі Дніпра від постачання; звільнити Херсон і вирівняти лінію фронту оборони по Дніпру від Запоріжжя до Херсона і, таким чином, створити оперативні умови для контрнаступу на Дніпро-Маріуполь і Крим. У такому разі українській армії, переходячи в контрнаступ, доведеться вщент розбивати зупинену і ослаблену російську армію, проривати посилену оборону російської армії на обраних напрямках. Зрозуміло, що для такого наступу українцям необхідна бойова техніки та боєприпаси від зовнішніх постачальників, освоєння її особовим складом своїх підрозділів тощо.

Від такої допомоги залежатиме стійкість, дух і воля українського народу (фундаменту, на якому будується система оборони України), його готовність до самопожертви задля захисту батьківщини. Від цього стану все більше залежатиме надійність системи оборони України та її основ, серед яких найважливішу роль відіграють збройні сили. З іншого боку, подальша підтримка США у справі підготовки і навчання українських військовослужбовців, надання їх командуванню розвідувальної інформації також зіграє свою відчутну роль у підвищенні боєздатності української армії.

А вона, українська армія, зараз відчуває потребу (і потребуватиме надалі) все більш скоординованого, оперативного завчасного постачання систем оборонного озброєння і, насамперед, наступального, особливо класичної артилерії та наземних ракетних систем, а також протиповітряних систем малої дальності разом із точними боєприпасами та ракетами, кількість та якість яких повинні не лише замістити втрачені, але й дати можливість перейти до другого стратегічного етапу та гарантувати відчутну кількісну та якісну перевагу над російською армією. Таким чином буде можливість перехопити стратегічну ініціативу та перейти у контрнаступ.