Російсько-українська війна перетворилася на лакмусовий папір, що допомагає визначати хто є хто у Європі

Стаття під заголовком «Чому Польща може найбільше виграти від поразки Росії в Україні» за авторством Ганни Громади (соціолог і співзасновник варшавського аналітичного центру Kalecki Foundation) і Кшиштофа Зенюка (польський економіст) з’явилася на сторінках газети Тhe Guardian кілька днів тому, і змістом її можна вважати доволі актуальною, як такою, що досить правдиво висвічує стан справ у Європі, що багато в чому почав залежати від російсько-української війни. А війна перетворилася на лакмусовий папір, що допомагає, як вважають автори, визначати хто є хто у Європі, а надто — що станеться після закінчення бойових дій, коли країни «пожинатимуть плоди» своїх політичних і економічних вчинків, викликаних і пов’язаних саме з тими бойовими діями. Сам допис можна було б подати у викладі, акцентуючи увагу на вигідних для України аспектах. Та це не дасть змоги читачеві зосереджуватися на важливих думках авторів, тим більше — на їхніх висновках. Отож вважаю за краще подавати зміст статті практично у перекладі, доповнюючи деякими коментарями у тому разі, якщо вони будуть необхідні. Зважте вже на перше речення, з якого розпочинається допис: «Західні демократії хочуть перемоги України — але чи всі вони раді, що центр тяжіння Європи мігрує на схід?» І ось далі йде авторське роз’яснення здавалось би цілком зрозумілої теми.

Якщо б підсумок війни можна було визначити підкиданням монети, то прагнення таборів були б зрозумілі: демократії хочуть, щоб Україна перемогла, автократії хотіли б, щоб вона програла. Але політичні наслідки насправді не такі подвійні. Зазвичай вони знаходяться в діапазоні між знищенням і повною перемогою. Це розділяє демократії принаймні на три табори: англомовні, західноєвропейські та східноєвропейські без Угорщини. Тобто, усі, кого Путін називає «колективним Заходом», який хоче, щоб перемогла Україна.

Далі автори статті не поспішають поставити знак оклику у такому висновку, про що свідчить одне з наступних речень: «бо не обов’язково в такому ж обсязі», знову ж маючи при цьому на увазі Угорщину. Потім зосереджуються, зрозуміло, на своїй батьківщині, Польщі, ставлення до війни якої чітко визначене і оприлюднене не лише гучними гаслами. Для Польщі та країн Балтії справа проста. Вони хочуть, щоб перемога України була однозначною. Здобутки цих країн будуть як матеріальні, так і психологічні.

Щодо самої Польщі, то перемога України заспокоїла б багатовікову тугу, вважають автори, пояснюючи, що для поляків Росія означала завоювання, розділення, геноцид, колоніалізм і комунізм. Одержимість обопільна. І тут автори нагадують про нещодавнє путінське есе 2021 року, в якому стверджується, що Україна та Росія історично були одним народом. Також у есе Путін понад 30 разів згадував про Польщу, бо за його переконаннями, українська національна ідентичність була вигадана саме польською елітою. Як і те, що за останні 600 років Росія і Польща мали не один десяток війн. Між ними двома мало любові. А тепер же перемога України надаватиме регіонові історичний шанс не лише змінити свій статус периферії, але і стати противагою великим західним державам-членам ЄС.

Перемога України, ймовірно, посприяла б зміні режиму в Білорусі — другій відсутній частині історичного проєкту Міжмор’я або буфера союзних країн, що простягається від Балтійського до Чорного моря аби протистояти могутності Росії. Вживаючи сленг, автори влучно зауважують, що для Польщі такий сценарій був би подвійним джекпотом. Бо «вперше принаймні з 17-го століття ми подолали б проблему «сусідства» — зручності, яку більшість західних європейців сприймали як належне після закінчення Другої світової війни. Об’єднаний регіон Східної Європи з людським та економічним потенціалом понад 100 мільйонів громадян міг би компенсувати домінування старої Рейнської області в ЄС».

Автори вважають, що такого можна досягти, оскільки Кремль завжди недооцінює потенціал регіону. За кремлівською риторикою Україну можна вважати нічим іншим, як коморою для слов’янського селянського фольклору, супердержавою лише в ремеслах і виробництві. «Насправді Україна, батьківщина Сергія Прокоф’єва та Сергія Корольова, батька радянського дослідження космосу, має величезні масиви невикористаних природних ресурсів, потенціал для електроенергії без викидів, одні з найродючіших ґрунтів континенту, космічну та авіаційну промисловість, яка побудувала найбільший у світі літак і має політичних лідерів, які викликають повагу в усій Європі». Оскільки такий потенціал привертає до себе увагу всього світу, то цілком вірогідно, що його використання може бути ефективним, з заснуванням прозорих установ і відчутними капіталовкладеннями. Дещо з такого масштабу можна отримати внаслідок регіональної інтеграції з її союзниками. «Приборкання корупції та влади олігархів уже стояло на порядку денному адміністрації Зеленського. З перемогою інвестиційні кошти потечуть».

Українські біженці з польським прапором у Гданську, Польща, 6 листопада 2022 р.
Фото: Agnieszka Pazdykiewicz/Sopa Images/Rex/Shutterstock

Автори намагаються бути об’єктивними, не малювати захмарних картин про «світле майбутнє». Тому далі пишуть, що Польща разом з Україною нині набагато бідніші за Францію чи Німеччину. Як їм стати інакшою силою в майбутньому ЄС? Подібно до багатьох післявоєнних економічних чудес, таких як Південна Корея, Японія та Західна Німеччина, це також, імовірно, буде спонсоровано супердержавою, яка багато виграє від зміненого політичного порядку. Тобто, вони натякають на США, які вважатимуть вигідним спонсорувати розбудову Польщі і України. США вже перекидають гроші, технології та аналітичні центри до Східної Європи. Зрештою, не скидають з рахунків можливий вплив та чітку позицію щодо Китаю. Автори вказують, що «це ціна, яка здається занадто високою для Заходу Європи, але не для її Сходу. Литва була готова ризикнути торговельними відносинами з Китаєм, щоб догодити США, а Україна з Чехією повернулися до постачання ядерного палива зі США. Нещодавно Польща уклала контракт з американською компанією на будівництво своєї першої атомної електростанції».

А далі Г. Громада і К. Зенюк прогнозують, якою може бути позиція західних європейців під час такої післявоєнної перебудови: вони (європейці) можуть бути не готові до переміщення геополітичного центру тяжіння на схід — не кажучи вже про наслідки посилення впливу США на європейському континенті. «Після холодної війни Західна Європа неохоче стала союзником США та головним бенефіціаром тріангуляції після Берлінської стіни: російські енергоносії, китайські ринки та американська безпека. Тепер першої опори немає, а друга може бути ціною, яку доведеться заплатити за третю». Зокрема, автори мають на увазі такі європейські країни, як ті самі Франція з Німеччиною. Зараз обидві підтримують політику «стратегічної автономії» для Європи, ідею оборони та безпеки, що одного дня може призвести і до створення збройних сил ЄС. Що ж до путінської Росії, то вона прагне нав’язати утворення Євразійського союзу, який би простягався «від Владивостока до Лісабона». Спільним для обох стратегій є те, що вони не сприймають «англосаксонське» домінування в Європі.

Якщо розглядати американські зі східноєвропейськими інтересами, то сьогодні вони співпадають. Автори називають дві причини, чому вони можуть розійтися.

По-перше, США набагато більше остерігаються повторення хаосного розпаду Радянського Союзу 1991 року та пов’язаних із цим ризиків для ядерної безпеки. У Східній Європі ці ризики для безпеки легковажно не сприймаються. Та якщо, застерігають автори, вам вже доводиться перебувати в районі ризиків, але маєте можливість значно покращити свій стан, то ваша точка зору може бути інакшою.

У такому висновку автори ніби сконцентровують відповідь на геополітичні запитання до сучасної Європи. Найголовніший зміст сьогоднішніх дискусій європейців — від теми ідентичності до економіки та довкілля.

По-друге, в США, здається, сподіваються, що допоки Росія тримається на ногах, її врешті-решт можна розвернути на захід і використати проти Китаю. Тобто, у зворотному маневрі Кіссінджера. У Східній Європі цю ідею сприйняли з острахом. Це перевірялося не раз з Путіним (аж занадто — якщо поцікавитися про це у східних європейців). Регіон побоюється, що це може пробуватися зробити знову з наступником Путіна, особливо якщо Росія замість великих реформ витягне з капелюха когось на зразок Олексія Навального, естетично прийнятного для Заходу, але все ще зацикленого на ролі Росії як великої держави.

Тут немає чого коментувати у висновку авторів статті, залишається лише з ними погодитися. І тільки час може показати хто був найближче до істини. На погляд авторів статті, це лише можливості та ризики, а не даність. І звертають увагу на польську партію «Право і справедливість» (PiS), яка загрузла в конфлікті з ЄС за верховенство права, зумовленого гідністю, втративши шанс фактично зайняти місце Британії в ЄС після Brexit. І заспокоюють, принаймні українців тим, що Польща намагається бути надійним союзником України і не втрачати з поля зору геополітичні позитиви, які зрештою можуть випливати з цього. «Незалежно від того, чи зможе правляча партія утримати владу після виборів 2023 року чи ні, геополітичний курс країни — стабільний. У березні польський парламент переважною більшістю проголосував за надання українцям спеціальних прав на освіту, охорону здоров’я та ринок праці в Польщі. Понад 80 % українців добре або дуже добре думають про поляків. Три чверті зізнаються, що їхній погляд покращився після вторгнення Росії. Незважаючи на непрості стосунки до 1945 року, українці сьогодні сприймають поляків як найбільш дружнє суспільство». Усі основні польські партії підтримують Україну, але вони також сподіваються, що, незважаючи на непросту історію (її існування і боротьби за самостійність — ред.), вона врешті-решт сприйматиме і погоджуватиметься з новим геополітичним порядком. Поляки насправді хочуть, щоб Україна вийшла з цієї війни як зірка в процесі становлення, багатовікова західна орієнтація Європи була перевернута, а Польщу визнають переможцем, хоча про це не будуть широко проголошувати.

Ось на цьому висновку польських авторів статті у англійській газеті можна було б і поставити крапку. Але пригадалося, як місяць тому у цьому ж ЗМІ з’явилася інша публікація з претензією на актуальність порушеної у ній теми: сварка між Угорщиною і Польщею через російсько-українську війну («Як споріднені Угорщина та Польща посварилися через війну в Україні». Автор — Дженніфер Ранкін, Брюссель). Зміст її претендує на об’єктивність у висвітлюванні автором самого факту, але суть не в цьому. Цікаво просто ознайомитися з поглядами автора, кут зору якого не можна сприймати як суб’єктивний.

На початку автор стисло нагадує, як нещодавно, у грудні 2021 року польський уряд приймав у гості представників європейської ультраправої політики, зокрема Марін Ле Пен із Франції та Віктора Орбана з Угорщини. По завершенні варшавської зустрічі було оприлюднено декларацію проти «соціальної інженерії», спрямованої на створення «нової європейської нації». Та згодом обіцянка співпрацювати в Європейському парламенті, в основному, не була виконана. Бо за кілька місяців після варшавського саміту уряди Польщі та Угорщини, які тривалий час були ідеологічними спорідненими душами в ЄС, посварилися через вторгнення Росії в Україну. У той час, пише автор, коли Варшава була одним із найвідвертіших прибічників Києва і закликала посилити стосовно РФ санкції, лідер Угорщини Орбан назвав президента України Володимира Зеленського своїм «супротивником» і при цьому звинуватив політику ЄС щодо Росії в інфляції та різкому зростанні цін на енергоносії. «Незважаючи на кілька невизначених оливкових гілок, польсько-угорські відносини залишаються напруженими» — констатує ситуацію двосторонніх відносин Дж. Ранкін.

Як це все сприймали у Польщі? Відповідь на запитання у статті досить проста: не двозначно. Тому автор звертається до історичних подій в тому числі у 19-му столітті, коли відбувалися схожі пертурбації. Спочатку наводить вислів одного з найвпливовіших польських політиків — Ярослава Качинського, що позиція Орбана щодо України «дуже сумна» та «розчаровує». А потім — погляд одного з неназваних польських дипломатів, висловлений у приватній розмові.

— Для мене це країна 1848-9 років (Угорщина), країна, яку Росія знищила», — казав цей польський дипломат, маючи на увазі заклик імперської Австрії до російського царя придушити Угорську революцію. — Відверто кажучи, я не можу зрозуміти логіки [позиції Угорщини].

І зробив висновок, що Вишеградської групи — альянсу чотирьох країн Центральної Європи — Польщі, Угорщини, Чехії та Словаччини — більше не існує. Такий висновок підтверджується нещодавньою спробою Варшави відновити співпрацю з Угорщиною. Намагання Варшави виявилися марними. «Прем’єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький минулого місяця (у вересні — авт.) заявив у проурядовому тижневому журналі, що Польща хотіла б повернутися до співпраці з Вишеградською групою (V4), фактично відкривши двері для кращих стосунків з Угорщиною. Офіційні особи ЄС у Брюсселі сприйняли це як ознаку того, що уряд Польщі розчарований тим, що досі не зміг розблокувати 35,4 мільярда євро (близько 31 мільярда фунтів стерлінгів) із фондів ЄС проти Covid, незважаючи на те, що він запропонував скромні поступки в суперечці з Брюсселем щодо верховенства права».

Напружені відносини між Віктором Орбаном (праворуч) і Матеушем Моравецьким, Орбан звинувачує в інфляції політику ЄС щодо Росії.
Фото: Bernadett Szabó/Reuters

На погляд редактора журналу Visegrád Insight Войцеха Пшибильського, пише авторка статті, Моравецький хотів перевірити громадську думку польського суспільства, але перед виборами у 2023 році не міг не зауважити проросійські нахили деяких політиків, які прибули до Варшави в грудні минулого року, включно з Орбаном. Деякі польські політичні лідери, переконує В. Пшибильський, хотіли б «впроваджувати інновації та співпрацювати в європейській політиці» з Орбаном, але вони не можуть цього зробити через непопулярність угорського лідера. «Вони повинні явно дистанціюватися від Віктора Орбана, чия політична комунікація стала токсичною для популярності політиків у Польщі, — стверджує редактор. І нагадує при цьому, що співпраця з Орбаном була заблокована урядовими партіями Польщі через «домінуюче почуття незахищеності в польському суспільстві та ставлення до Росії і сприйняття України».

Найкраще це підтверджується показниками з опитування в обох суспільствах — польському і угорському. Нещодавнє таке опитування YouGov виявило величезну різницю в суспільному сприйнятті війни між двома сусідами. Якщо 65 % поляків підтримують збереження санкцій проти Росії, то лише 32 % угорців підтримують таку політику ЄС. Так само три чверті громадян Польщі звинувачують Росію у війні, порівняно з лише 35 % угорців. Як пояснила таку розбіжність науковий співробітник Європейської ради з міжнародних відносин Жужанна Вег, «Російська війна — це питання безпеки та питання самоідентифікації для Польщі, що насправді не стосується уряду Угорщини, який… все ще насправді не вважає Росію прямою загрозою безпеці. І з цього приводу між двома урядами немає взаєморозуміння».

Повертаючись до питання союзу вищезгаданих держав V4, автор нагадує порівняно нещодавні його кроки. Так, угорці спробували налагодити відносини зі своїми сусідами. Після свого обрання в травні новообрана президентка Угорщини Каталін Новак здійснила для цього свою першу закордонну поїздку до Варшави. Своєю чергою Словаччина незабаром приймала президентів чотирьох країн для обговорення регіональної безпеки та енергетичної кризи. Але як пам’ятаємо, на заключній прес-конференції президентка Словаччини Зузана Чапутова вказала на непослідовність позиції V4 щодо військової допомоги Україні. Ці неузгодженості знову проявилися у жовтні, коли Угорщина утрималася при голосуванні щодо створення місії ЄС для вишколу українських військових.

Наприкінці Дж. Ранкін пише, що попри розбіжності у ставленні до війни в Україні, Польща та Угорщина поділяють спільний погляд на верховенство права та роль інституцій ЄС. Нещодавно члени Європарламенту від PiS приєдналися до інших націоналістичних партій при голосуванні проти резолюції Європейського парламенту, яка називала Угорщину «виборчою автократією». Однак обидві сторони «ще можуть відновити інтерес до спільної роботи, оскільки обидвом можуть відмовити в коштах ЄС через занепокоєння щодо корупції та політизованої судової системи». Своєю чергою, що є спільного у правлячих партій Польщі і Угорщини, цікавиться автор, одночасно даючи відповідь на таке запитання: «Ідеологічна близькість». Сьогодні нею може визначатися спільний порядок денний, «оскільки вони продовжують свою так звану боротьбу з Брюсселем». Це — думка вищезгаданої Ж. Вег, що у такому разі вирішила нагадати: «Конфлікт навколо Росії дійсно обмежує його (порядок денний), і я не впевнена, що це дуже просто примирити та подолати на даний момент».

Польсько-угорський розрив, йдеться наприкінці допису Дж. Ранкін, є лише останньою ознакою розбіжності між центральноєвропейським квартетом, політики якого менш політично однорідні, ніж у 2015–16 роках, коли вони в основному об’єдналися проти квот на біженців під час міграційної кризи. Але чи не зміняться погляди деяких європейців через сьогоднішні бойові дії на Сході Європи, де у розпалі російсько-українська війна? Адже це вже не звичайна міграційна криза. Це — страшні події. І вони обов’язково перекинуться на західні простори Європи, якщо у деяких її спільнот ще залишатимуться сподівання уникнути їх за допомогою двосторонніх домовленостей. Зрозуміло, що з РФ.

Олег Махно