«Русские своих не бросают?»

Як Росія відреклася від бєлгородців

Іван Січень

Як пояснює Кремль, однією з головних цілей «спеціальної військової операції» Росії в Україні, а насправді — повномасштабної війни проти нашої держави, є «захист російськомовного населення від українських нацистів». Чим це закінчилось для людей на сході та півдні України, де більшість із них дійсно спілкувалися російською, вже загальновідомо. Досить лише згадати Маріуполь…

Зрозуміло, що долею та життям російськомовних українців Москва жодним чином не переймається. Але задля своїх неоімперіалістичних цілей вона готова пожертвувати навіть російськими громадянами, що зараз і відбувається в масовому порядку. Про «м’ясні» штурми на фронті, до яких вдається російська армія, та про покинутих на полі бою загиблих чи поранених нема чого вже й казати. Але ж режим Путіна відкрито відрікся і від жителів прикордонних з Україною російських регіонів, що фактично стали зоною бойових дій. Що ж, не раз чули, що «русские своих не бросают». А коли це таки відбувається, то відразу ж підключається російська пропаганда, яка у звичній для себе цинічній манері агресивно заперечує очевидні факти. Тому було б слушно обговорити таку тему більш детально.

Наприкінці березня 2024 року російський скандальний пропагандист В. Соловйов цинічно назвав «мерзотною істерією» скарги жителів російського м. Бєлгород на обстріли, що набули катастрофічного для них характеру, та на нехтування Москвою їх проблемами: «…Всі, хто каже, що федерали кинули Бєлгород, — заткніться, тварюки». Це викликало у місцевих жителів вкрай негативну реакцію. Вони запропонували пропагандистові перемістити до них свою «затишну студію». Що тут скажеш — правда на їхньому боці, бо внаслідок дій російської армії м. Бєлгород невпинно набуває вигляду «нового Маріуполя». Те ж стосується і прикордонних районів Бєлгородської області, де жити взагалі вже неможливо.

Так, саме з-під м. Бєлгород здійснюються терористичні обстріли м. Харків та інших населених пунктів Харківської області України. У його північних передмістях розгорнуті оперативно-тактичні ракетні комплекси «Искандер-М» зі складу 448-ї ракетної бригади (пункт постійної дислокації м. Курськ), а також зенітні ракетні комплекси С-300, що обстрілюють наземні цілі. Це звична для Росії практика, коли ударні засоби та військові підрозділи розташовуються у населених пунктах з метою їх використання в якості «живих щитів».

Всі вони є законними цілями, по яких Україна може завдавати вогневі удари у відповідь. Що і виконується за допомогою безпілотних літальних апаратів, реактивних систем залпового вогню та іноді ракет. І не вина українців, що частину із них росіяни збивають безпосередньо над м. Бєлгород, куди падають ракетні уламки. Саме ними щодня руйнуються житлові будинки та інші об’єкти інфраструктури, а також від них гинуть люди.

Одначе, падають не лише уламки, але часом і самі російські ракети, що змінюють свій курс внаслідок технічних збоїв. Особливо тепер, коли якість російської військової продукції різко знизилася через західні санкції. А ще на м. Бєлгород падають бомби з російських літаків, які губляться через такі ж технічні збої чи недбалість обслуги. До речі, база російських літаків тактичної авіації, які пролітають над Бєлгородом для бомбардування України, розташована у сусідньому Воронежі на аеродромі «Балтимор».

Центр міста Бєлгород вже практично знищений. У переважну більшість житлових будинків снаряди влучали по кілька разів. Вулиці засипані склом з вибитих вікон та будівельним сміттям. Постійно пошкоджуються лінії електропередач, тому у місті на тривалий час зникає світло. Уламками російських ракет дощенту зруйноване селище Разумноє неподалік від м. Бєлгород у Бєлгородському районі.

Дістається і прикордонним районам Бєлгородській області, звідки дислоковані там російські війська постійно обстрілюють суміжні українські території. Ясна річ, вони отримують удари у відповідь. Крім того, там спостерігається активна діяльність російських повстанців зі складу «Російського добровольчого корпусу» і «Легіону Свобода Росії», а тепер вже і «Сибірського батальйону». У червні минулого року вони взяли під контроль частину Шебекінського району, а у лютому-березні поточного року — частину Грайворонського району. А у Курській області повстанці увійшли до Глушковського району.

Як свого часу на Північному Кавказі, контроль над втраченими населеними пунктами Росія відновлює у той же спосіб — їх знищенням ракетно-артилерійським вогнем разом із мирними жителями та заручниками. Зокрема, в червні минулого року так вчинили з селом Нова Таволжанка у Шебекінському районі Бєлгородській області. Дісталося і самому м. Шебекіно, яке досі не відновлене, тому і непридатне для нормального життя. У 2024 році росіяни майже повністю зрівняли з землею селище Тьоткіно у Глушковському районі. Там також ніхто не зважав на мирних жителів, які у ньому ще де-інде зоставалися.

Через бойові дії з прикордонних районів Бєлгородської області люди почали виїжджати ще у 2023 році. А потім їх звідти відселили примусом, загалом — кілька десятків тисяч осіб. Людей розквартировували у так званих пунктах тимчасового розміщення. Більшість з таких — наметові табори, де перед цим перебували депортовані громадяни України. Крім того, використовувались різного роду приміщення на зразок спортзалів, баз відпочинку, санаторіїв тощо. Кому пощастило, потрапили до готелів та гуртожитків. Частину таких біженців відправили до інших регіонів, аж до Далекого Сходу.

Переселенці були змушені покидати напризволяще і своє житло, і все майно, включно зі свійською худобою та домашньою птицею. В перші ж дні залишене було розграбовано мародерами — російськими військовими. Майно вивозилось вантажівками, як це росіяни робили ще у 2014 році на окупованих ними (і ними ж оголошеними своїми) територіях Донбасу. Зрештою, як зазначалося вище, своїх вони «не бросают», бо також грабують. Оскільки росіянам, а тим паче російським військовослужбовцям, все одно кого оббирати, аби було що…

Умови проживання розміщених переселенців просто жахливі. В спортзалах впритул одне до одного стоять двоярусні ліжка. Там і сплять, не виокремлюючись по сім’ях, чи поруч чужі між собою чоловіки та жінки. Певна перевага надається лише літнім людям, які можуть розміщуватися на ліжках нижнього ярусу. Щоправда, усіх годують однаково негоже. Порції невеликі, з найпростішого супу і каші. Маленьким дітям не дають ані молока, ані дитячих харчів. Переселенці не мають змоги приготувати щось самотужки, бо їх не допускають до газових чи електричних плит. Про власні електроплитки не може бути й мови. Грошей у них також немає, як і будь-якої роботи.

Ще у минулому році співробітники пунктів тимчасового розміщення громадян та, загалом, мешканці м. Бєлгород зухвало ставилися до біженців із прикордонних районів, називаючи їх «хохлами». У тих районах дійсно було багато етнічних українців, однак всі вони були повноправними громадянами Російської Федерації. А потім власники приміщень, де знаходились пункти тимчасового розміщення, почали виселяти вимушених переселенців. Інших житлових приміщень їм ніхто не пропонував. А згодом війна прийшла безпосередньо у м. Бєлгород та глибинні райони Бєлгородської області. Через постійні обстріли у Бєлгороді зачинена більшість торговельно-розважальних центрів, навчальних закладів, не функціонують кінотеатри, фітнес-центри, спортзали, басейни та інші подібні установи.

З лютого-березня 2024 року звідти в масовому порядку почало виїжджати місцеве населення. Евакуйовано близько десяти тисяч дітей. Їх розміщують у дитячих таборах різних регіонів Росії. І не тільки у західній частині країни, але і на крайній півночі, де температура повітря досі тримається на рівні мінус двадцяти градусів. Не набагато краще і в інших місцях. Не дивно, що діти хворіють, а ліків не вистачає навіть для місцевої дітвори. Тому ставлення до дітей з боку місцевого персоналу також відверто негативне. Діти телефонують батькам, просять допомогти повернутися. Вважають, що «краще жити під бомбами, аніж у таких умовах». Для того, щоб стримати поширення подібної інформації, у дітвори відбирають мобільні телефони. Батьки, втративши зв’язок, не можуть нічого про них дізнатись.

Те ж саме стосується і всіх інших бєлгородців, які шукають притулку поза межами регіону. Але їм відмовляються здавати квартири, а нерідко вони можуть почути на свою адресу: «Белгород — это украинский город, мы вам ничем не обязаны, а квартиры хохлам не сдадим». А якщо на це і погоджуються, то за платню вдвічі-втричі більшу, ніж зазвичай. Тобто, ті бєлгородці, які раніше зневажали жителів своїх прикордонних районів, самі опинилися у такому ж стані утікачів. Як то кажуть: «как аукнется, так и откликнется».

І це лише тільки початок такої справи. На черзі м. Курськ та Курська область, де майже щодоби лунають повітряні тривоги, а мешканці із прикордонних населених пунктів також поспішають виїхати. Така ж ситуація у м. Брянськ та Брянській області. А збільшення кількості українських БПЛА великого радіуса дії дасть змогу «протверезити» Воронежу, Ростову-на-Дону та іншим західним російським регіонам. А може, і Татарстану, по якому нещодавно вдарили українські дрони. Не завадила цьому у хвалена російська ППО, яка є «найкращою у світі, що на декілька поколінь випереджає західні зразки».

Цікаво, чи міг уявити собі хоч хтось у Кремлі такий розвиток подій на початку нападу Росії на Україну? Чи ті самі росіяни, які раніше мешкали у суміжних з Україною російських районах і регіонах? Чи могли вони передбачити, що самі будуть нікому не потрібними біженцями у своїй власній країні? Ще наприкінці лютого – на початку березня 2022 року брянські, курські та бєлгородські ЗМІ у захваті висвітлювали, як колони російської техніки прямували до України. А вже у квітні конфузливо повідомляли про втечу з нашої держави залишків того війська. Наразі основною темою місцевих медіа є обстріли прикордонних російських регіонів, проблеми евакуації звідти росіян.

Залишається сподіватись, що така тенденція зберігатиметься і надалі. І вже незабаром станемо свідками, як російські повстанці звільнять Брянську, Курську та Бєлгородську області. Після того настане черга інших російських регіонів. Історичний досвід 1917-го та 1991-го про це яскраво свідчить.

Насамкінець ще кілька слів про заяви В. Путіна та його поплічників щодо «необхідності створити буферну зону на прикордонних територіях України, що дало б змогу убезпечити м. Бєлгород та Бєлгородську область». На переконання самих бєлгородців, наразі на таку «буферну зону» перетворюється не Харківщина чи Сумщина, а саме їх регіон, Бєлгородський…