«Придністров’я — радянський оазис, кримінальний анклав і прив’язка Росії до кордонів НАТО та ЄС»
Adevărul, Румунія
Так вважає Юліан Чіфу, президент Бухарестського центру запобігання конфліктам і раннього попередження (CPC EW), даючи такий заголовок своєму матеріалу на одному з румунських сайтів. Автор спеціалізується на аналізі конфліктів, розв’язанні кризових ситуацій, постконфліктній реконструкції, перспективних дослідженнях. Свого часу він обіймав посаду радника президента Румунії зі стратегічних питань, безпеки та зовнішньої політики. Тому добре розуміється на тому, що береться аналізувати. Цього разу він порушує тему ролі Придністров’я у ситуації, коли Молдова намагається зблизитися зі своєю сусідкою Румунією. І для цього використовує показники такої тематики — політичні, економічні і соціальні.
Автор вказує, що проблема сепаратистського регіону, розташованого на лівому березі Дністра під назвою Придністров’я, ускладнилася в контексті широкомасштабної загарбницької війни Росії в Україні. В чому головна причина? І на це запитання відповідає, що економічна структура регіону постійно мала проблеми, а доходи залежали від виділених Москвою постійних надбавок до пенсій, зарплат і бюджету. І лише завдяки сепаратизму у Придністров’ї надзвичайно довго міг існувати справжній радянський оазис, який з часом став притулком для всіх розшукуваних злочинців, а загалом і злочинним оазисом беззаконня та корупції місцевих чиновників і російських покровителів. Зрештою, цей так зв. оазис завжди був «цвяхом Пепелея» (рум. — cuiul lui Pepelea) росіян в суверенній і незалежній Республіці Молдова завдяки російським військам та озброєнню, залишених для блокування руху Республіки Молдова на Захід. Щодо сьогоднішніх подій, то складність через розбіжності між двома берегами Дністра зросла з точки зору економічної ситуації, коли для екстреного возз’єднання берегів, себто для приєднання та інтеграції своїх східних районів, Республіці Молдова ще й не вистачає необхідних зусиль. Тоді чи можна вважати, що за такої ситуації Придністровський конфлікт близький до вирішення? Тим більше, на тлі розпочатої Росією 24 лютого 2022 року проти України масштабної війни, яка поставила багато питань щодо розвитку подій у регіоні. Основне занепокоєння полягає в тому, як вплинуть фронтові події на сепаратизм у Придністров’ї, оскільки анексія Криму в 2014 році вже спричинила серйозні зміни в позиції Росії та України? Отож, відповідь на таке запитання про розв’язання конфлікту, пише автор, буде і «так», і «ні».
«Так», тому що закінчення війни, незалежно від наслідків, спричинить кардинальні зміни в регіоні. Або Росія програє війну за умов, визначених у Києві та підтриманих демократичним Заходом, і тоді вона втрачає всі важелі впливу на Кишинів, викликаючи драматичні зміни в регіоні, включно з ізоляцією її військ та озброєнь. Або в набагато менш імовірному випадку Росія досягне гирла Дунаю, захопить Республіку Молдова, усунувши законно обраний уряд, і розв’яже конфлікт по-своєму, реінтегруючи її у «русский мир».
«Ні», бо є кілька елементів, які блокують будь-яку формулу переговорів. По-перше, формат ОБСЄ 5+2 заморожений, адже два члени безпосередньо воюють, а під час війни ні про що не можна домовлятися. Тоді перспективу мирного вирішення блокує Тирасполь, який не може вести переговори, доки точно не дізнається, чим закінчиться протистояння в Україні та який вплив Росія збереже в Тирасполі. В іншому випадку формат 1+1, який складається з двох сторін, може використовуватися суто адміністративно, інакше це означає визнання Кишинівом сепаратистської влади та прийняття рівноправного статусу за столом переговорів.
Стрімка інтеграція сепаратистського регіону в Республіці Молдова
Автор статті зауважує, що певні зміни у цьому плані сталися ще до війни. Зміни, які можна було б назвати нестримною реінтеграцією сепаратистського регіону в офіційний правовий простір Республіки Молдова. По-перше, громадяни сепаратистського регіону відновлюють громадянство Республіки Молдова на додаток до сепаратистського псевдогромадянства та російського чи українського громадянства, які багато хто має. Потім — компанії, зареєстровані в Кишиніві, принаймні великі, які експортують на Захід і потребують схвалення та правил угод про асоціацію Кишиніва з ЄС. Не випадково ж торгівля перемістилася до Румунії та Європейського Союзу. У 2018 році вартість і обсяги обмінів сепаратистського регіону з Румунією були вищими, ніж з Росією та Україною разом узятими. Зміни також відбулися після анексії Криму в 2014 році, особливо щодо відносин підпорядкування між Росією і Тирасполем. Особливо певна частина бізнес-еліти вступала в різні форми конфлікту чи, принаймні, непідпорядкування Москві, конкуруючи, звичайно, з представниками Москви в Тирасполі та лівобережжя Дністра.
Суперництво головним чином зосереджувалося на економічній та розвідувальній сферах, тобто точках, де розвивалися паралельні можливості, які часто суперечили російським. Було зафіксовано низку викликів, також породжених локальним суперництвом, але які створили відчуття небезпеки та зміни нерухомої стабільності, нав’язаної тут авторитарним режимом. Суперництво за лідерство і особливо участь у процесах ухвалення рішень теж зазнало змін. Також пандемія прискорила реінтеграцію на основі багатьох продуктів і медичної допомоги, які пропонують Румунія, ЄС і Кишинів. Вакцини були передані у відповідній кількості для Тирасполя та сепаратистської території, тоді як тутешні громадяни отримували медичну допомогу та постачання медичних матеріалів на правому березі Дністра — факт, який відчутно вплинув на свідомість громадськості, а також на підхід з боку сепаратистської влади у відносинах з Кишинівом.
Але, звісно, найсуттєвіший вплив мала загарбницька війна Росії в Україні, яка вплинула на українську позицію, викликала підозри щодо російських військ і резервів у сепаратистському регіоні, які могли доєднатися до війни з тилу України. Занепокоєння щодо примусового врегулювання дністровського питання та стерилізації російських військ і озброєнь в регіоні викликали значне занепокоєння в Кишиніві та спонукали до серії запевнень і посилення контролю з боку місцевих сепаратистських, економічних і ділових органів влади за діями російських військ.
Енергетичний симбіоз Кишинів-Тирасполь як елемент стабілізації відносин
Автор статті також надає показники щодо постачання енергоносіїв, зокрема, газу. Загалом, це постачання відчутно змінилося. Транзит газу через Україну різко скоротився спочатку через санкції Росії проти України, потім через перенаправлення трафіку через «Південний потік» або «Турецький потік» до Південної Європи, Туреччини та Західних Балкан, потім через обмеження, спричинені під час війни, потім, коли окремі атаки були спрямовані на мережу передачі та розподілу газу. У будь-якому випадку тристороння транзитна угода закінчується наприкінці 2024 року, якщо її не денонсує одна чи інша сторона. Шанс на її продовження мізерний.
Постачання електроенергії було різко перервано на початку зими 2022–2023 років, коли українську мережу атакували і ресурси більше не дозволяли забезпечити постачання до Республіки Молдова. Відразу на початку війни Республіка Молдова та Україна мали заплановані випробування для підключення до європейської мережі в березні та вересні 2022 року (протягом літа та зими). Але підключення було остаточно виконане в березні та були внесені корективи. Румунії вдалося забезпечити 80 % потреб населення Республіки Молдова в електроенергії протягом 40 днів у жовтні-листопаді 2022 року. Але нові з’єднання необхідні для коригування системи та мережі Республіки Молдова, в тому числі щодо сепаратистської території. Також відчутно бракує магістральних сполучень між двома берегами Пруту.
Симбіоз Кишинів-Тирасполь виражається формальним обміном між газом, який Росія постачає (без оплати) до сепаратистського регіону, на Молдавську ҐРЕС, у Кучурган, і контрагентом, що постачає електроенергію Кишиніву за зниженими цінами. Споживання газу формально перекладається на рахунок сепаратистської зони, щоб «Газпром» і Росія використовували його як важіль під час можливої реінтеграції, тоді як гроші, що надходять з Кишиніва за електроенергію, є основною складовою бюджету сепаратистського регіону, бо інакше він не має прямих джерел існування та виживання.
Тут слід згадати про події в Кишиніві з початком війни. У Республіці Молдова мережа газогонів належить MoldovaGaz, яка, своєю чергою, на 67 % належить «Газпрому» та Росії. Влада Кишиніва визначила креативну формулу, щоб відокремити, згідно з ІІІ Європейським енергетичним пакетом, постачальника і транспортувальника, відповідно «Газпром», від адміністратора транспортно-розподільчої системи, якщо вже неможливо змінити власника трубопроводів. Таким чином Transgaz Romania через Vest MoldTransgaz — компанію, яка разом з ЄБРР володіє газогоном «Ясси-Кишинів» для альтернативного постачання газу з Румунії взяла на себе управління та експлуатацію транспортної та розподільчої системи Республіки Молдова, за європейськими правилами. Звичайно, залишаються серйозні проблеми щодо розподілу та збору платежів у сепаратистській зоні, які влада Республіки Молдова має вчасно вирішити, а також питання історичних боргів, які заперечує «Газпром». Проведений аудит різко зменшив російські претензії.
Звертає автор статті увагу на те, як впливає на ситуацію у Молдові російсько-українська війна, як змінилося з цього приводу суспільне сприйняття, та сприйняття еліт і влади в сепаратистському регіоні, що також озирається на серйозні події у Москві. Таким чином військовий призов, так звана часткова мобілізація та тиск на робітників з Республіки Молдова відіграли свою роль у сприйнятті жителями сепаратистської території таких подій. Крім того, спроби завербувати ймовірних добровольців у сепаратистському регіоні чи в Гагаузії, праворуч від Дністра, зіграли свою роль у виникненні надзвичайного небажання щодо підтримки відносин з Росією.
Реінтеграція без «трансдністрації» Республіки Молдова
Усі ці події підтверджують висновок про нестримне сповзання сепаратистського регіону на Захід і до реінтеграції у правовий та економічний простір Республіки Молдова. Однак еволюція також створює проблеми в мирний час для відчутно більш фінансово збалансованої держави з достатніми ресурсами. Щодо Кишиніва, то він має справу зі своїми власними внутрішніми проблемами, з поділами та переселеннями, з жорсткими поточними реформами — див. судову — які також створюють проблеми та резонанс. Ось чому підхід регіону полягає в конструктивній двозначності, щоб якось уникнути турбулентності до кінця війни. З іншого боку, відсутність контрольованого правового простору на лівому боці Дністра, періодичне порушення прав людини, наявність важливих кримінальних угруповань, домінування економічного тресту, «Шерифа», над усією бізнесовою та політичною діяльністю створюють додаткові труднощі для реінтеграції. Ба більше, ситуація тут загрожує «трансдністрацією» Республіки Молдова, не призводячи до встановлення верховенства права також ліворуч від Дністра. Цей факт ризикує знівечити рух до початку переговорів та європейської інтеграції Республіка Молдова. Але ця нестримна еволюція реінтеграції сепаратистського регіону в Республіці Молдова, прискорена триваючою війною в Україні, продовжується. Однак усі ці зміни пов’язані з великим ризиком, а саме з необхідністю реінтеграції сепаратистського регіону відразу після того, як він втратить будь-яке джерело бюджетних доходів. Тут уже не йдеться про низькі доходи, через які можуть вимагати не лише роботи на правому березі Дністра, а навіть масового притулку в цьому регіоні. У будь-якому випадку, всі жителі Придністровського регіону в тій чи іншій формі є громадянами Республіки Молдова, тому в Кишиніві ніколи не можуть відмовитися від юридичної відповідальності або ухилитися від неї.
Республіка Молдова та законна влада Кишиніва знають, що вони не можуть фінансово підтримати процес реінтеграції. І навіть більше, бодай зараз, під час війни, а також після її закінчення та початку процесу відбудови в Україні, міжнародна спільнота матиме інші пріоритети, і її ресурси будуть спрямовані переважно на Україну. Ось чому ресурси, які сьогодні надходять переважно з Румунії, і через платформу підтримки, де співголовують Румунія та Франція, із західних демократичних держав, особливо з ЄС , мають бути основою цієї еволюційної реінтеграції. У разі припинення поставок газу з Росії нинішня модель виживання сепаратистського регіону зникає. Газ треба брати із Заходу, з ринку, за значно вищою ціною, і платити за нього, можливо, наперед. Цей факт робить неконкурентоспроможною електроенергію, вироблену в Кучургані. Сепаратистський регіон залишається без найважливішого бюджетного джерела, яке в умовах ринкової економіки та чесної конкуренції все одно було нежиттєздатним. Отже, Республіка Молдова повинна буде надавати базові послуги населенню та будувати функціональну інтегровану економічну модель. Це неможливо зробити за одну ніч. Це здійснюється з перехідним періодом, скажімо, у 10 років, в якому відповідальність за безпеку та громадський порядок має взяти на себе Кишинів у перші 6 місяців. Формула роззброєння, демобілізації та реінтеграції тих, хто входить до паралельної системи влади в сепаратистському регіоні, має бути подвоєна виведенням російських військ і озброєння та реформою сектору безпеки по обидва боки Дністра. Тоді перехідні періоди для сплати податків і фіскального контролю легітимній владі (2–3 роки) мають подвоїтися налаштованою діяльністю системи правосуддя (максимум протягом 5 років) із зверненням у всіх справах до легітимної влади, судів і прокуратури, які вже реформуються на правому боці Дністра. Тільки так можна залучити іноземні інвестиції.
Порівняння ситуації, що спостерігається по обидва боки Дністра
Автор також звертається до дослідження ще одного румунського аналітика Вячеслава Іоніце (з аналітичного центру IDIS Viitorul), який представив порівняльний аналіз ситуації на двох берегах Дністра, включно з еволюцією всіх економічних показників. Дослідження демонструє різке погіршення сепаратистської ситуації після 2015 року, коли Росія вже потрапила під санкції після анексії Криму та військової агресії на сході України (2014), а Республіка Молдова уклала угоду про асоціацію з Європейським Союзом. Показники дуже чітко демонструють, що ті, хто робив ставку спочатку на швидке відновлення «СРСР», потім на фінансування Москви, драматично програли. Зараз валовий внутрішній продукт (ВВП) на правому березі Дністра знаходиться на рівні 75 % від показника ВВП 1989 року, а ВВП Придністровського сепаратистського регіону досяг лише 32 % від показника 1989 року. Після 2015 року зростає невідповідність зарплат і пенсій на двох берегах Дністра на користь правого. Після 2001 року за 22 роки на правому боці Дністра ціни зросли у 6 разів, у Придністровському сепаратистському регіоні — у 9,3 рази. 2016 рік — це рік, коли закінчилася історія «успіху» сепаратистського Придністров’я.
Щодо валового внутрішнього продукту. Якщо ВВП правого берега Дністра впав відразу після розпаду СРСР, то на лівому березі Дністра він був відносно стабільним до 1993 року. Ця штучна сенсація свідчила, що на сепаратистському терені справи кращі. Він найбільш індустріалізований — розміщується промисловість, що запроваджена ще радянською владою цілеспрямовано та з певними намірами, а правобережжя Дністра, підконтрольне Кишиніву, залишилося аграрним. У 1997–1998 роках ВВП правого берега стабілізувався на рівні 30 % порівняно з 1989 роком, а на лівому березі Дністра після невдалої спроби його штучного утримання сягнув лише 13 % порівняно з 1989 роком. Сьогодні, у 2023 році, цифри демонструють, що ВВП правого берега відновився до рівня 75 % від показника 1989 року за часів Радянського Союзу, а ВВП лівого берега знаходиться на рівні 32 % від показника 1989 року. Для порівняння слід сказати, що ВВП на душу населення у 1989 році був відносно однаковим на обох берегах.
ВВП на душу населення. У 1995 році на лівому березі Дністра він був вищий, ніж на правому березі Дністра — понад 400 доларів на душу населення, а на правому боці Дністра — до 400 доларів на душу населення. У 2000 році через те, що тривалий час штучно підтримували курс, на лівому березі Дністра було 300 доларів на одного жителя, а на правому березі Дністра — 400 доларів. У 2005 році на лівобережжі Дністра ситуація була кращою — 1200 доларів на душу населення, а на правобережжі — 1000 доларів.
Після 2015 року, після підписання угод про асоціацію та вільну торгівлю з ЄС, все почало змінюватися. На сепаратистській території всі економічні показники почали погіршуватися. У 2015 році вони становили вже 2700 доларів на душу населення на правому боці Дністра і 2400 — на лівому березі. У 2020 році ВВП на душу населення на правому березі Дністра сягнув 4400 доларів, на лівому березі Дністра — 2900 доларів. Цьогоріч він становитиме 6700 доларів на правому березі Дністра та 3600 доларів на лівому березі.
Населення. У 1990 році в Придністров’ї знаходилося 685 тисяч жителів. До 2000 року чисельність населення залишалася відносно стабільною. До 2005 року їх кількість зменшилася до 527 тисяч жителів, у 2010 році — до 518 тисяч, 2015 року — 501 тисяча, 2020 року — 466 тисяч. Сьогодні це — 461 тисяча жителів, з них 301 тисяча в регіоні і 160 тисяч — за кордоном. Трудова міграція та скорочення населення в регіоні є драматичними.
Зарплатня. У 1999 році зарплата на правому березі становила 305 молдавських леїв, на лівому — 715 леїв. Так було до 2016 року, коли в Придністров’ї закінчилися валютні резерви і відбулося кілька негативних явищ, які погіршили ситуацію. Поточного, 2023 року, зарплата в Республіці Молдова, швидше за все, становитиме 12 450 леїв, у Придністровському регіоні — 7 000 леїв. З кожним роком різниця в оплаті праці збільшується. Зараз жителі лівобережжя заробляють у середньому лише 60 % порівняно з мешканцями правобережжя.
Пенсія. У 1998–1999 роках на правому березі Дністра пенсія становила 85 леїв, за Дністром — 263 леї. У 2004 році на правому боці Дністра почалося раптове підвищення пенсій і вони майже зрівнялися. Після 2010 року на правому березі Дністра пенсії стабільно зростали, але в Придністров’ї через те, що обмінний курс підтримувався штучно, вони знову отримали вищі пенсії. Цього, 2023 року, пенсія в Кишиніві, швидше за все, становитиме 3 197 леїв, а в сусідній зоні — лише 1 806 леїв. Практично для вихідців із Придністровського регіону з 2017 року розбіжність у пенсіях також збільшується.
Ціни. На лівому боці Дністра у 1990 році інфляція була настільки високою, що владі довелося двічі деномінувати валюту, придністровський рубль. Перший раз за курсом 1 на 1000, а вдруге — 1 на мільйон. З розпадом СРСР правобережжя Дністра змушене було конвертувати тисячу радянських рублів в один нинішній лей, у Тирасполі конвертували мільярд радянських рублів в один придністровський рубль. Після 2000 року, після того, як минув шок від викликаної Російською Федерацією кризи 1998 року, ціни на обох берегах Дністра стабілізувалися. З 2001 року дотепер, протягом 22 років, на правому березі Дністра ціни зросли в 6 разів, у Придністровському регіоні в 9,3 рази.
Наприкінці автор статті пише: «Про таку ситуацію ми, в Кишиніві та Бухаресті, повинні подумати та вирішити її в перспективі реінтеграції Республіки Молдова».
Підготував Олег Махно
