Немає часу йти самотужки. Проблеми європейської оборонної співпраці

Хто б не переміг на президентських виборах у США, Євросоюз терміново потребує зміцнення спільної оборони

«IPG — Міжнародна політика та суспільство», Німеччина

В Європі поступово й неохоче визріває розуміння нової стратегічної реальності та необхідності посилення відповідальності самих європейців за майбутнє континенту. Основними трендами такого відповідального майбутнього стануть неминучість загострень і ускладнень у геостратегічному положенні країн Європи та світу, виклики у відносинах європейських країн з основними геополітичними гравцями світу — США і Китаєм, необхідність позиціювання себе стосовно російської війни проти Україні тощо.

Німецький аналітичний журнал IPG при Фонді Фрідріха Еберта, що публікує дослідження в галузі політики безпеки та тенденцій розвитку суспільства, нещодавно надрукував статтю власного дописувача у Лондоні Пола Мейсона (Paul Mason) стосовно бачення майбутнього європейських країн у контексті забезпечення спільної безпеки.

Нещодавно французький президент Еммануель Макрон закликав прискорити перехід Франції на «воєнну економіку». Він уже розмістив нові оборонні замовлення на 20 млрд євро на цей рік та закликав оборонні компанії збільшити виробництво. Мета Макрона — поповнити запаси боєприпасів і продовжити підтримку України.

Тим часом Польща зобов’язалася збільшити витрати на оборону до 4 відсотків валового внутрішнього продукту, що вдвічі перевищує мінімальні витрати для країн НАТО, а Норвегія запустила нову програму будівництва бойових кораблів, завдяки чому до 2036 року військові витрати держави будуть подвоєні.

Причини такого раптового зростання європейських витрат на оборону очевидні: країни ЄС не тільки хочуть постачати Україні додаткові боєприпаси та інші матеріали, необхідні для її виживання, але серед європейців також повільно поширюється усвідомлення того, що США все більше стають стратегічно ненадійним союзником.

Кілька впливових політиків — від президента Ради ЄС Шарля Мішеля до прем’єр-міністра Естонії Каї Каллас — закликали Європейський Союз фінансувати подальші інвестиції в оборону. Минулого місяця Європейська комісія опублікувала свою першу Європейську оборонно-промислову стратегію (European Defence Industrial Strategy, EDIS).

Але виклики для ЄС у цій сфері величезні. У минулому європейські країни завжди витрачали надто мало грошей на власну оборону. Крім того, відповідні оборонні галузі роздроблені, а капіталу для нових інвестицій бракує, тому європейські армії хронічно залежать від американського обладнання.

Хоча стратегія EDIS надзвичайно амбітна, вона також показує, що баланс виробництва зброї на сьогодні є поміркованим, особливо в порівнянні з реакцією США на нові загрози. Якби всі країни-члени ЄС дотримувалися мінімальних витрат НАТО у розмірі двох відсотків ВВП, вони у період між 2006 і 2020 роками витратили б додатково 1 трлн євро, чверть із яких мали бути спрямовані на нові інвестиції. Хоча попит на боєприпаси та нове військове обладнання в ЄС стрімко зріс у відповідь на війну в Україні, 78 відсотків європейського військового обладнання було відправлено за кордон, у тому числі 63 відсотки саме до Сполучених Штатів Америки.

Ще одна проблема полягає у тому, що країни ЄС зі своїми витратами на оборону зазвичай не працюють разом. Лише 18 відсотків загального європейського оборонного бюджету спрямовується на транскордонні проєкти. Це лише половина від запланованих 35 відсотків, які країни-члени ЄС визначили як ціль у 2007 році.

Європейські армії критично залежні від США щодо високотехнологічного обладнання. Крім того, Південна Корея зарекомендувала себе як постачальник вкрай необхідних військових систем масового виробництва, зокрема танків і артилерійського озброєння. З іншого боку, європейська оборонна промисловість сповнена виробників — «національних чемпіонів», які сповнені ревнощів, захищаються один від одного та виявляють незначну готовність ініціативно вкладати гроші, тим більше у великих обсягах. Якими б роздутими не були ці компанії, у кращому випадку вони є лише нішевими новаторами, які (на відміну від своїх американських конкурентів) не здатні здійснити якісний стрибок у розробках систем озброєння у масштабах на покоління. Однак це буде необхідно зробити, з огляду на загрози з боку авторитарної росії та китайської диктатури, які виступають проти будь-якого порядку, заснованого на правилах та закріпленого універсальними нормами.

Тим часом Сполучені Штати Америки стрімко прогресують. Національна оборонно-промислова стратегія США (The National Defense Industrial Strategy, NDIS), опублікована наприкінці минулого року, визначає зовсім іншу проблему, ніж це роблять в ЄС. Такою принциповою проблемою вважається надмірно монополізована оборонна промисловість, зосереджена у великих системних виробниках, таких як Lockheed Martin і General Dynamics. Це залишає мало місця для діяльності та розвитку малих і середніх компаній і технологічних стартапів, які могли б додати ринку озброєнь нових імпульсів. Натомість п’ять основних оборонних компаній перебувають у такому становищі, що вони більш-менш можуть формувати свій власний ринок.

У відповідь уряд США пообіцяв відкрити внутрішній оборонний ринок для іноземних «партнерств» (але не для конкуренції), і планує здійснювати закупівлі для власних потреб у ширшої внутрішньої мережі постачальників. Мається на меті надати більш прямий доступ до контрактів малим, середнім і орієнтованим на цифрові технології компаніям. Завдяки чому уряд США намагається дистанціюватися від ролі охоронця інтересів п’яти великих корпорацій.

Сполучені Штати сповнені рішучості «перебудувати» своє виробництво зброї та запровадити значно більше державних вимог, подібно до того, що хотів би зробити Євросоюз. Водночас важко уявити здатність європейців отримати максимум від цього без запровадження більш агресивного підходу. Щоправда, стратегія EDIS ставить перед собою амбітні цілі. Зокрема, до 2030 року країни-члени ЄС мають витрачати 50 відсотків свого оборонного бюджету в Європі та 60 відсотків — до 2035 року. При цьому до 2030 року 40 відсотків таких витрат спрямовуватиметься на транскордонне співробітництво. Однак досягти цих цілей може бути складно, зазначає автор у своєму дослідженні.

Що стосується сучасних військових технологій, то в Європі насправді є кілька чудових нішевих гравців. Наприклад, коли Велика Британія зрозуміла, що їй потрібні військові кораблі, які могли б якнайшвидше топити військові кораблі противника, вона форсувала закупівлю 200 морських ударних ракет (Naval Strike Missiles) у норвезької компанії Kongsberg. Ці ракети вважаються передовою зброєю у своєму класі. Французькі літаки Rafale є перевіреними винищувачами, які використовуються, зокрема, у ВПС Єгипту та Індії, та на які є багато нових виробничих замовлень. Німецька бойова машина піхоти Puma також вважається світовим лідером у своєму класі, хоча є задорогою.

Однак проблема полягає в тому, що поточні приклади успіхів Європи в галузі оборонних технологій недостатньо поширені у самій Європі. Кожна країна має свій тип бойової машини піхоти і кожна країна має свого традиційного постачальника стрілецької зброї.

Eurofighter вважається показовим європейським проєктом.
Джерело: picture alliance / Photoshot

Однак більш вагомою проблемою для європейців є масштаб і швидкість інновацій. Eurofighter Typhoon є насправді загальноєвропейським проєктом та надійним винищувачем 4-го покоління, як і Rafale. Проте США розробили два винищувачі (F-22 та F-35), які завдяки технологіям малопомітності та новітньому електронному обладнанню вже належать до 5-го покоління систем повітряного бою. Модель F-35 також стала кращим багатоцільовим літаком для європейських клієнтів. Ці винищувачі вже стоять на озброєнні Великої Британії, Італії та Норвегії, велике замовлення зробила також Фінляндія.

Представники профільних галузей промисловості кажуть, що «будь-хто, хто мав змогу побачити та спостерігати, на що дійсно здатні F-35, купує їх». Але є одна особливість. Уряд США тримає в таємниці варіанти модернізації та програмні коди літака та продовжуватиме це робити у майбутньому. Якщо Європа прагне у майбутньому отримати певну військову «стратегічну автономію», вона повинна мати здатність виробляти подібні новітні системи озброєння. Важливо, що мова тут йде не стільки про традиційні «платформи», як-от літаки та бойові кораблі, а більше про відповідні «системи» — цифрові сенсори та технології штучного інтелекту, що будуть розгорнуті на землі, морі, у повітрі та космосі.

Саме тут держава має виступити як рушійна сила. За даними Австралійського інституту стратегічної політики (ASPI), який відстежує питання технологічної конкуренції, Китай лідирує у 37 із 44 «критичних технологій майбутнього». КНР намагатиметься зберігати такі свої позиції за допомогою сімох надсекретних військових університетів, чиї дослідження контролюються державою, і випускники яких (в галузях природничих і технічних дисциплін) складають три чверті всієї робочої сили китайської оборонної промисловості.

Якщо Європа планує розробити власний винищувач 6-го покоління, хоча досі ще незрозуміло, чи буде це все-таки пілотований літак, чи формування автономних надзвукових дронів-безпілотників, вона повинна спільно визначити лідера — власного «чемпіона», та здійснювати відповідну координацію діяльності наявних у неї спеціалістів і компетенцій. Натомість в Європі конкурують два проєкти: Бойової авіаційної системи майбутнього (Future Combat Air System) у співпраці між Францією, Німеччиною та Іспанією; та Глобальної бойової авіаційної програми (Global Combat Air Programme), у якій беруть участь Велика Британія, Італія та Японія. Обидва проєкти мають власні проблеми з фінансуванням і розподілом завдань.

Співпраця між університетами та урядами, яка могла б конкурувати з технологічною перевагою Китаю в передових озброєннях, просто неможлива в секторі вищої освіти, який розглядає себе як «ринок», зокрема — у Великій Британії. Якщо на майбутніх виборах у Великій Британії переможуть лейбористи і їх лідер Кір Стармер виконає свою обіцянку підписати з ЄС пакт про безпеку, очевидним наступним кроком для Великої Британії та ЄС стане стратегічне партнерство у сфері оборонних технологій. Оскільки Лейбористська партія обіцяє впроваджувати промислову стратегію за європейським зразком, у першу чергу слід зважати на відносини Лондона з європейською (більш керованою з боку держави) економікою.

У будь-якому випадку для ЄС зараз настає вирішальний момент. Якщо Дональд Трамп переможе на листопадових президентських виборах у США та дистанціюється від НАТО або повністю відмовиться від Альянсу, можливо європейцям доведеться підготуватися до того, що на європейську оборону буде витрачатися понад чотири відсотки ВВП. І навіть якщо Джо Байден залишиться в Білому домі, останні невпевнені дії США щодо України показують, що Європі потрібна стратегічна автономія та технологічний суверенітет у питаннях оборони.

Досягнення такої мети надаватиме великих переваг: робочі місця в оборонному секторі добре оплачуються, а також можуть бути розташовані в структурно слабких регіонах. Крім того, оборонні дослідження зазвичай позитивно впливають на цивільний сектор. Проблема зрозуміла: дрібний етатизм* у сфері озброєнь та оборони на суто національному рівні має піти в минуле.

Європа повинна озброїтися на всьому континенті. Не лише єврооблігаціями для фінансування нових хвиль інвестицій, але й шляхом об’єднання окремих національних центрів з виробництва озброєнь у «воєнну економіку», яка виходить за рамки попередніх риторичних запевнень.

Підготував Сергій Польовик