Маємо нищити ворога на його території

Олексій Волович

полковник у відставці, кандидат історичних наук

Коли у березні-квітні 2022 року ЗСУ витіснили російські війська за межі Київської, Чернігівської і Сумської областей, провели блискавичну Слобожанську наступальною операцію на Харківщині 6–12 вересня 2022 року та звільнили у листопаді Херсон, правобережну Херсонщину і частину Миколаївщини, то у багатьох пересічних українців і військово-політичного керівництва України виникло сподівання, що так само можна буде звільнити всі окуповані території. І вийти на кордони 2013 року. Проте ворог, збагнувши, що швидкої перемоги над ЗСУ досягти не вдасться, взявся перекидати основну частину своїх військ на Донбас і Південь України, прагнучи утримати сухопутний коридор з Кримом, — як мінімум, і відрізати Україну від Чорного моря, — як максимум. При цьому взявши під повний контроль Луганську, Донецьку, Запорізьку і Херсонську області. Контрнаступ ЗСУ в другій половині 2023 року виявився неуспішним і російсько-українська війна стала позиційною, що спостерігається й сьогодні.

У пошуках виходу із глухого кута

В інтерв’ю журналу The Economist 1-го листопада 2023 року ексголовнокомандувач ЗСУ генерал В. Залужний констатував, що «ситуація на фронті зайшла у глухий кут, коли жодна зі сторін не може просуватися». Дійсно, за 5 місяців контрнаступу Сили оборони України просунулися лише на 17 км в бік Азовського моря. Для РФ це теж був і залишається глухий кут, збройні сили якої станом на 20 серпня ц. р. втратили більше 600 тис. військовослужбовців, а також десятки тисяч різноманітних ОВТ. Взагалі протягом двох з половиною років війни російським військам не вдалося навіть на оперативному рівні прорватися у якомусь напрямку і захопити бодай один обласний центр. Все, що вони зуміли, так це, завдяки величезній перевазі в живій силі, озброєннях і боєприпасах, перейти на Донбасі до тактики поступового витіснення частин і підрозділів ЗСУ з деяких ділянок фронту.

Наприкінці 2023 року наші Сили оборони вимушено перейшли до стратегічної оборони на всьому фронті, що значною мірою стало наслідком браку озброєнь і боєприпасів, а також заборони партнерів завдавати ударів їхніми далекобійними ракетами по військових об’єктах в глибині території Росії. Продовження бойових дій на Сході і Півдні України так, як це було за часів Першої і Другої світових війн, було б згубною стратегією як для ЗСУ, так і для самої української держави. Одним зі способів усунення цієї проблеми було б збільшення ракетних ударів по військових і енергетичних об’єктах РФ. Та через те, що таких ракет бракувало, і що партнери забороняли їх використовувати в глибині території ворога, досі не вдалося суттєво послабити наступальні спроможності російських ЗС.

На думку деяких вітчизняних та іноземних експертів, однією з причин «глухого кута» була та, що до недавнього часу ЗСУ навіть не намагалися перенести бойові дії на ворожу територію. Та як було навіть подумати про це, коли нам не вдається зупинити просування ворога на нашій власній землі, — сьогодні це Торецький і Покровський напрямки. Втім, історія не знає випадків, коли якась країна перемагала іншу, не заходячи на її територію. За деякими даними, тема перенесення війни на територію агресора час від часу обговорювалася високим військовим керівництвом ЗСУ, серед якого були ті, хто підтримував таку ідею, і ті, хто її заперечував. Навіть були певні намагання це реалізувати, якщо мати на увазі рейди російських добровольчих угруповань (Російський добровольчий корпус, легіон «Свобода Росії» та «Сибірський батальйон») в Бєлгородській, Курській та Брянській областях РФ. Проте через певні обмежені можливості (за кількістю близько 6 батальйонів), рейди цих невеликих угруповань до згаданих областей у травні-червні минулого року та у березні поточного року на кілька кілометрів від кордону були скоріше символічними акціями. Пошуки виходу із «глухого кута» тривали, і ось Бог дав розуму нашому військово-політичному керівництву, щоб воно організувало рейд силами чотирьох бригад на території Курської області Росії, який і розпочався 6-го серпня.

Агонія путінського режиму

Росія — величезна країна за багатьма вимірами, але це практично колос на глиняних ногах (un colosse aux pieds d’argile), як про це вперше сказав французький філософ і письменник Дені Дідро, відвідавши Санкт-Петербург у 1773 році. І до цього стану у ХХІ столітті Росію доводив нинішній московський керманич протягом 25 років свого злочинного правління. Апогеєм агонії путінського режиму стало його широкомасштабне вторгнення до України у лютому 2022 року. На мій погляд, Путін зважився на цей глобальний злочин головним чином тому, що за довгі роки свого правління не зміг зробити нічого доброго для росіян. Натомість він вирішив їм «подарувати» всю Україну, як до цього «подарував» Крим і частину Донбасу. Путін не хоче і не може випускати нашу країну з-під російського впливу, оскільки без України неможливо реалізувати його ідею-фікс — відтворити квазі-СРСР.

Ось кілька фактів станом на 2021 рік, що свідчать про «досягнення» путінського режиму ще до широкомасштабного вторгнення в Україну. Найбільшою державною таємницею нинішньої Росії є реальна кількість її населення. Згідно з багатьма неофіційними дослідженнями, включно з російськими, на сьогоднішній день чисельність населення в РФ складає не 146 млн осіб, а близько 70–80 млн, з яких етнічних росіян не більше 50 млн осіб. Дійсна середня щільність населення в РФ становить не більше 5 чол. на 1 кв. км, що є одним із найнижчих показників у світі. З такою скромною щільністю населення неможливо утримувати в належному стані таку величезну територію — більше 17 млн кв. км. Тому в Росії вже багато років працює чимала кількість мігрантів — близько 12 млн станом на 2020 рік.

У 1992 році РФ і КНР мали приблизно однакові стартові позиції в економіці. ВВП РФ становив 460,3 млрд доларів, Китаю — 426,9 млрд доларів (за паритетом купівельної спроможності).

Але вже згодом, у 2021-му, ситуація кардинально змінилася: ВВП Китаю зріс до 26,6 трлн доларів, коли в Росії — до 4,1 трлн доларів (6-те місце у світі після ФРН). Якщо у 2021 році частка ВВП Китаю у світовому ВВП становила 18,3 %, США — 15,8 %, то частка ВВП РФ всього 3,1 %. За даними ЦРУ США, у 2021 році держбюджет США становив 5,9 трлн. доларів, Китаю — 3,6 трлн доларів, а Росії — 468,6 млрд доларів (11-те місце у світі після Іспанії і Нідерландів).

Соціальні контрасти в Росії постійно зростають: дедалі більше стає багатих і дуже бідних. Якщо у 2000 році у РФ не було жодного мільярдера, то станом на 2021 рік там таких налічувалося вже 123. За даними Finanz.ru, у 2021 році за реальною межею бідності знаходилося більше половини населення Росії. І замість того, щоб належним чином розвивати російську економіку, Путін вирішив завоювати Україну, що неодмінно призведе до повного краху його режиму.

Найбільшою проблемою Росії протягом останніх 25 років є путінська диктатура, система патерналізму, коли без вказівок Путіна ніхто нічого не вирішує. І це не тільки вбиває ініціативу людей, а ще й перетворює їх на рабів. В Росії немає громадянського суспільства, опозиції, незалежних ЗМІ. Путін намагається копіювати діяльність таких диктаторів як Сталін і Гітлер. В Росії реальним суб’єктом влади є лише Кремль і в ньому — Путін. Через це державний апарат вкрай «трухлявий», оскільки можновладці бояться брати на себе відповідальність, проявляти ініціативу і тим більше заперечувати Путіну, якщо він відверто робить якісь дурниці. Путін не здатний сприймати реальність такою, якою вона є. Натомість він будує для себе комфортний «мирок», вимальовує для себе хибну світову картину, вірить в неї сам і вимагає такого від свого оточення і всіх росіян. Основними інструментами зовнішньої політики Путіна є залякування, накреслення «червоних ліній», шантаж і брехня, спроби підкупу західних політиків і ЗМІ. Путін часто вдається до проекції своїх злочинів на інших. Все це свідчить, що путінський режим увійшов в завершальну стадію своєї агонії і він не спроможний нас здолати, незважаючи на свою тимчасову перевагу в засобах війни.

Етнічні українці в Курській області

Як і всі прилеглі до східних кордонів України області РФ, на початку ХХ століття Курська область мала значну частку етнічного українського населення, яке згодом зменшилося через русифікацію за радянських часів. За Петра І, в 1708–1727 рр., більша частина сучасної Курської області була у складі Київської губернії. За всеросійським переписом населення 1897 року, в Курській губернії проживало 527,8 тис. українців (22,3% населення), до того ж в деяких повітах їх була більшість. В 20-ті роки минулого століття тривалий час Курщина була об’єктом суперечок при визначенні кордонів між РРФСР і УРСР. У 1925 році ЦК РКП(б) в односторонньому порядку визначив кордон між Курською і Сумською областями, внаслідок чого за межами України опинилося близько 800 тис. українців. Якщо за переписом 1926 року відсоток етнічних українців в Курській області становив майже 20 %, то в 2024 році лише 1,3 %. При цьому загальна кількість населення в цій області зменшилася майже втричі — з 2,9 млн осіб у 1926 році до 1 млн осіб в 2024 році, що певним чином свідчить про вимирання російського населення.

Слід зазначити, що за радянських часів і певної мірою до 2014 року кордон між Сумською і Курською областями був достатньо умовним. І мешканці з прикордонних українських і російських поселень підтримували дружні контакти і навіть родичалися. Напевно, телефонні контакти і обмін інформацією відбувалися і після 2014 року. І про це може свідчити та обставина, що частина росіян із прикордонних селищ в зоні операції ЗСУ в Курській області погодилися на евакуацію на територію Сумської області, знаючи, що там їм ніхто нічого поганого не зробить.

Основні цілі і перші результати Курської операції ЗСУ

Але повернімося до Курської операції. Оскільки сьогодні про неї багато пишуть і говорять українські та іноземні експерти, то спробую зробити акцент на тих моментах, які досить важливі, хоча й не надто часто згадуються оглядачами. Спочатку дещо про основні офіційно визначені цілі Курської операції:

1. Створення безпекової (санітарної) зони на території Брянської, Курської і Білгородської областях вздовж кордону України з метою захисту українського населення в прикордонних регіонах Чернігівщини і Сумщини;
2. Знищення російських військових об’єктів і витіснення російських військ з прикордонної смуги в Брянській, Курській і Білгородській областях з метою унеможливлення або зменшення кількості артилерійських, ракетних та авіаційних ударів ворога по українській території;
3. Ослаблення наступального потенціалу ворога на Донбасі, в Запорізькій і Херсонській областях.

Звісно мають бути й інші цілі, які не варто зараз оприлюднювати.

Перші наслідки Курської операції: за два тижні бойових дій наші Сили оборони зайняли більше ворожої території, ніж ворог окупував нашої майже за 8 місяців поточного року. 17 серпня Сили оборони взяли під контроль місто Коренево, другий районний центр на Курщині після Суджі.

Станом на 20 серпня наші війська просунулись у глибину Курської області на 40 км, контролюють більш ніж 1300 кв. км території ворога та близько 100 населених пункти. Але це всього лише 23-тя частина території Курської області, яка становить 29 800 кв. км.

На мою думку, щоб закріпитися в цій області, нашим військам бажано взяти під контроль бодай 3–5 тис. кв. км, маючи стабільні логістичні коридори з території України. Ми маємо забезпечити можливість постійного артилерійського вогневого ураження ворожих військ хоча б на відстані 50–70 км від наших позицій на території Курщини. Ми маємо взяти під контроль десятки селищ і містечок, які слугуватимуть нашим прикриттям. Нехай рашисти візьмуться їх бомбардувати… При цьому дуже важливо, щоб за межами контрольованої нашими Силами оборони території Курської області здійснювались постійні рейди в різних напрямках з метою знищення сил ворога, які наближаються до основних сил ЗСУ, що унеможливить перехід до позиційної конфронтації, як це відбувається зараз на Донбасі. І на територію Брянської і Білгородської областей заходити не фронтально з території України, наражаючись на мінні поля, протитанкові перешкоди і масований артилерійський вогонь супротивника, а з території Курської області, б’ючи по ворогу з флангів і тилу, притискаючи його до українського кордону і таким чином беручи в кільце.

На мій погляд, основною метою операцій наших військ в Брянській, Курській і Білгородській областях має бути стратегічний наступ ЗСУ у вересні-жовтні 2024 року, завдяки якому можна брати в облогу Москву, як це зробив у жовтні 1618 році наш славний гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний зі своїм військом запорозьким в кооперації з поляками. З огляду на ту обставину, що відстань від Курська до Москви становить близько 520 км, варто саме у такому напрямку розвивати основний наступ ЗСУ. Якщо ЗС РФ не могли зупинити наступ на Москву 5 тис. найманців ПВК «Вагнер» Є. Пригожина 23–24 червня 2023 року, то чи зможуть вони зупинити наступ, скажімо, 30-тисячного українського війська?

Бажано у ближчі тижні здійснити рейди Сил оборони в Бєлгородській і Брянській областях. Не забуваймо, що відстань від Брянська до Москви становить 383 км. Одночасно має виконуватися операція зі звільнення Криму.

24 липня ц. р. в інтерв’ю британській газеті The Guardian головнокомандувач ЗСУ генерал О. Сирський заявив, що «звільнення Криму є реалістичним і Україна має план деокупації півострова». За словами начальника ГУР МО України генерала К. Буданова, «відвоювати Крим буде набагато легше, ніж Донбас, де понад 1000 км фронту та глибина понад 200 км». Очевидно, розпочатися операція зі звільнення Криму має виведенням з ладу на тривалий термін Кримського мосту, а також виходом наших військ до узбережжя Азовського моря між Бердянськом і Маріуполем з метою перерізати сухопутний коридор до Криму.

Звісно, тут окреслюється можливо найбільш оптимістичний варіант стратегічного наступу ЗСУ з метою розгрому ЗС РФ, але в будь якому разі якийсь наступальний план все ж має бути реалізований і починатися він має з обстрілу дальнобійними ракетами військових об’єктів навколо Москви, що матиме великий негативний моральний вплив як на ЗС РФ, так і на російське населення, які нарешті зрозуміють чого вартий їх «непобедимый Путин».

Успішність наступальної стратегічної операції ЗСУ практично залежатиме від вчасної і негайної допомоги з боку наших партнерів, від яких ми сподіваємося:

1. якомога швидше отримати дозвіл на застосування дальнобійних ракет країн НАТО на всю глибину території ворога і на постачання хоча б 300 дальнобійних ракет ближчим часом;
2. негайно отримати озброєння для 14 бригад резерву ЗСУ, про які неодноразово згадував президент В. Зеленський;
3. отримати хоча б 30, а не 20 винищувачів F-16 і не до кінця року, а до кінця вересня;
4. на дозвіл для льотчиків-пенсіонерів країн НАТО брати участь в бойових діях на території України і продовжувати навчання українських льотчиків в бойових умовах;
5. що на території Німеччини, і по можливості в Польщі і Фінляндії буде розміщене далекобійне озброєння — ракети SM-6, крилаті ракети Tomahawk і гіперзвукова зброя.

Напевно для когось такі мої роздуми здаватимуться нездійсненною фантазією. Але згадаймо скільки разів ми чули подібні слова навіть від наших партнерів протягом двох з половиною років війни з Росією! І щоразу наші «фантазії» ставали реальністю завдяки мужності і майстерності наших воїнів, згуртованості переважної більшості українського народу та мудрості військо-політичного керівництва країни. Якби на початку широкомасштабного вторгнення рашистів, коли відбувалися «мирні переговори» в Стамбулі, нам сказали, що через два з половиною роки війни ЗСУ знищать 600 тис. особового складу ворога, 8,5 тис. танків, 16,5 тис. броньованих машин, 16,9 тис. артсистем, 370 літаків і 330 гелікоптерів, 28 кораблів і катерів та багато іншої військової техніки, ми б самі цьому не повірили. Про українські морські дрони Magura V5 ще недавно казали, що це фантазії, а сьогодні такими дронами виведено з ладу 18 російських суден, внаслідок чого ЧФ РФ практично втратив свою боєздатність.

Ми не повинні боятися своєї сміливості. Хай її боїться клятий ворог. Як сказала видатна бельгійська письменниця Амелі Нотомб, «ніколи не опускай руки, бо ризикуєш зробити це за хвилину до того, як станеться диво». До цього додав би, що дива самі по собі не трапляються, їх творять люди, наші славні захисники.

Військово-політичні наслідки Курської операції ЗСУ

Минуло всього два тижні з початку Курської операції ЗСУ, проте вже сьогодні можна казати про певні її наслідки:

• Кордони РФ мають дірки, їх практично ніхто не охороняє, а якщо там хтось і є, то у них є шанс здатися в полон українським воїнам і так залишитися живими;
• ЗСУ продемонстрували відхід від радянської військової школи в стилі «м’ясника» маршала Жукова і опанування військовим мистецтвом ХХІ століття — не числом, а умінням з використанням сучасних технологій та виконуючи максимально маневровані бойові дії як під час наступу, так і в обороні;
• Курська операція ЗСУ демонструє, що досягти перемоги над ворогом не вдасться, якщо наші війська не зайдуть на його територію, і що більше території РФ опиниться під контролем ЗСУ, то краще;
• На даний час у Росії немає достатніх резервів, щоб одночасно вести бойові дії за кількома напрямками, особливо на своїй території. Тому Путін буде змушений провести мобілізацію, що викличе у російського населення невдоволення;
• Курська операція продемонструвала світові абсолютну відмінність бойових дій ЗСУ на території Росії, де гуманно ставляться до місцевого населення і російських полонених, що відрізняється від варварських і терористичних методів рашистських орд, які протягом двох з половиною років вбивають цивільне населення і знищують цивільну інфраструктуру в Україні;
• Десятки тисяч росіян, які, опинившись у «українській окупації» і отримуючи від «окупантів» різноманітну допомогу продовольством та медикаментами, згодом розповідатимуть про це своїм співгромадянам в усій Росії, і це руйнуватиме вигадки путінських пропагандистів про «страшных укров и бандеровских нациков».
• Внаслідок проведення Курської операції ЗСУ і без того жахливий імідж Путіна ще нижче падає у очах світової спільноти, водночас зростає розчарування Путіним серед його оточення, російських громадян і серед його небагатьох партнерів;
• Після Курської операції ЗСУ подальше белькотіння кремлівської камарильї про СВО в Україні стає абсолютними абсурдом;
• Що успішнішими будуть наступальні операції ЗСУ на території Росії і на території України, то більшими будуть шанси усунути Путіна у спосіб перевороту;
• Успішне проведення Курської операції посилює моральний дух і оптимістичний настрій як серед українських воїнів на всіх фронтах, так і серед всього українського населення;
• Вдала Курська операція активізує надання допомоги Україні з боку її партнерів, оскільки Захід більш охоче допомагає сильним і самодостатнім партнерам, які в перспективі можуть стати його союзниками;
• Внаслідок взяття в полон близько трьох тисяч російських військовослужбовців, Україна може помітно збільшити свій обмінний фонд полоненими і прискорити визволення своїх воїнів з російського полону;
• Росія поки що передислокувала до Курської області незначну частину своїх збройних сил з окупованих територій Запорізької та Херсонської областей, намагаючись зупинити наступ українських військ на Курщині і Бєлгородщині, але згодом Путін буде змушений робити це дедалі більше;
• Наступ України на Курщині нібито зірвав «таємні перемовини» української і російської делегацій за посередництва Катару та російського олігарха Р. Абрамовича з метою припинення ударів по енергетичній інфраструктурі обох країн;
• Жодна країна світу, крім путінської маріонетки президента Сирії Б. Асада, не осудила бойові дії ЗСУ в Курській області;
• Лідери країн ОДКБ не мали і не мають бажання допомагати путінському режимові;
• Якщо в результаті Курської операції Путін, за словами видатного українського дипломата В. Огризка, опинився в «політичному нокдауні», від якого він вже ніколи не очухається, то імідж України і її героїчного війська значно покращився в усьому світі.

Такі військово-політичні наслідки Курської операції ЗСУ протягом наступних днів і тижнів можуть змінюватися в кращий або гірший бік для нас в залежності від того, як ця операція розвиватиметься далі. Але вже те, що зроблено нашими воїнами на сьогодні, має велике значення і викликає повагу і захват в серцях всіх українців і наших партнерів, які, хотілося б сподіватися, незабаром стануть нашими союзниками.

Реакція лідерів і офіційних представників країн Заходу

Реакція світових лідерів на події в Курській області РФ загалом досить стримана, оскільки ситуація змінилася настільки несподівано і кардинально, що вони потребують певного часу, щоб сформулювати свої позиції і узгодити їх між собою на рівні G7, НАТО і ЄС. Деякі лідери, замість того, щоб негайно надати Україні необхідну допомогу, вичікують як розвиватиметься український наступ. Проросійські західні політики вважають, що «вторгнення» ЗСУ на територію Росії «віддаляє процес переговорів і призводить до ескалації ситуації». Водночас офіційні представники країн Заходу високого рівня в цілому досить схвально відгукнулись на таку операцію ЗСУ. Так, 8 серпня на брифінгу в Брюсселі представник Єврокомісії із зовнішньополітичних питань Петер Стано заявив, що Україна має законне право захищатися у війні з Росією, зокрема, завдаючи ударів по агресору на його території. 10-го серпня координатор зі стратегічних комунікацій Ради національної безпеки США Джон Кірбі заявив, що Білий дім підтримує зв’язок з українськими колегами та працює над тим, щоб краще зрозуміти їхні цілі та стратегію в Курській області Росії.

13 серпня президент США Джо Байден вперше прокоментував операцію ЗСУ в Курській області, заявивши, що «це створює справжню дилему для Путіна і ми перебуваємо в прямому та постійному контакті з українцями». 10 серпня експрем’єр Великої Британії Борис Джонсон зазначив, що українці цілком виправдано атакують російські війська на території Росії і росіянам немає кого звинувачувати, окрім Путіна. 11 серпня голова комітету німецького Бундестагу з оборони Маркус Фабер заявив, що наступ ЗСУ в Курській області «демонструє населенню Росії, що їхній диктатор нічого не контролює, а військове керівництво РФ не може впоратися із ситуацією». На його думку, це «хороша основа для мирних переговорів із спадкоємцем Путіна і для процесу над Путіним у Міжнародному кримінальному суді». Водночас М. Фабер вважає, що дана операція ЗСУ є «гарним приводом для порушення питання щодо постачання танків Leopard 2 в Україну».

14 серпня президент Фінляндії Александр Стубб заявив, що «…Україна має повне право захищатися, просуваючись в Курській області Росії, оскільки Росія регулярно бомбардує столицю України Київ та окупувала багато українських територій». А. Стубб також підтвердив, що Україна може використовувати фінську зброю на російській території без обмежень.

Президент США Джо Байден ще перебуватиме при владі близько 5 місяців і українці сподіваються, що він зробить для них те, про що вони вже давно його просять, а саме — надати більше зброї, зокрема літаків F-16, танків Abrams, ЗРК Patriot та далекобійних ракет і дозволити їх застосовувати так, як вважає за потрібне командування ЗСУ. Якщо він це зробить, то українці будуть йому дуже вдячні і ще за його життя після нашої перемоги поставлять йому пам’ятник в центрі Києва…

* * *

За умови успішного проведення Курської та інших наступальних операцій ЗСУ, російсько-китайський сценарій стосовно замороження бойових дій по лінії фронту станом на сьогодні має бути відкинутий Києвом. Про «мирні» переговори з окупантами варто забути і перейти до реалізації формули миру через перемогу над ворогом. Для Путіна перемир’я — це лише пауза для того, щоб поновити сили і знову вдарити по Україні. Про які «мирні» переговори з Путіним можна говорити, якщо він категорично відкидає саму ідею існування вільної і незалежної України? Київ може брати участь у переговорах з Москвою лише після того, як російські війська будуть виведені з усіх окупованих українських територій. А ось основною темою переговорів мають бути репарації Росії.

Ми маємо все зробити для того, щоб переконати наших партнерів перестати нарешті боятися блефу Путіна і його ядерного шантажу. Як сказав президент В. Зеленський 14 серпня у своєму зверненні, «чим більш сміливі рішення партнерів, тим менше може зробити Путін». У своєму зверненні від 17 серпня президент В. Зеленський в черговий раз закликав партнерів «прибрати бар’єри, які заважають нам послаблювати російські позиції саме так, як цього потребує хід війни». Вважаю, що звернення Верховної Ради України до Конгресу США з проханням стимулювати адміністрацію Байдена надати Україні якомога швидше більше дальнобійних ракет і дозволити їх застосування на всій території Росії було б дуже актуальним. При цьому варто зробити так, щоб про це звернення і реакцію на нього з боку Конгресу США та адміністрації Байдена було відомо в усьому світі, оскільки це питання історичної відповідальності великого американського народу за збереження миру в центрі Європи і в усьому світі. Мир не може бути збережений шляхом примусу України піти на поступки агресору, мир може бути збережений лише перемогою України над розпалювачами третьої світової війни.