Інформація, як складова війни

Російська пропаганда та реальний стан справ

Іван Січень

Останнім часом в інформаційному просторі поширюються негативні для нашої держави оцінки щодо ходу та подальших перспектив війни з Росією. На жаль, багато ЗМІ загострюють увагу на призупиненні контрнаступу українських військ та нестачі у них озброєнь і боєприпасів, суперечностях у США та ЄС у справі подальшої допомоги нашій державі, можливих «проросійських» змінах у політиці Вашингтону в разі повернення до влади Дональда Трампа, військових та інших перевагах Росії над Україною тощо. В той же час успіхи та здобутки України, а також власні проблеми нашого супротивника залишаються без належної уваги. Такі тенденції мають вкрай негативні наслідки, що впливають на розсудливе сприйняття перебігу війни частиною українського суспільства та призводять до ризику втрати нашими громадянами беззаперечної віри у нашу перемогу. А тому і виникає нагальна необхідність з’ясувати, що ж коїться сьогодні насправді.

Головні аспекти політичної ситуації довкола війни Росії проти України вже розглядалися у статті «Партнери і супротивники. На що тепер сподіватися Україні». Додам лише ще один висновок до там наведених, який підтверджується подальшим розвитком подій. Так, суперечності у США і в ЄС стосовно подальшої фінансової та військово-технічної допомоги Україні дійсно є і вони дійсно перешкоджають зміцненню нашої оборони. Втім, країни та політичні сили, які відмовляються підтримувати Україну, здебільшого роблять це з власних меркантильних міркувань, а не через принципово негативне ставлення до нашої держави. А тому з розбіжностями у США і Європі можна цілком успішно впоратися, що зараз і відбувається. Звичайно, на це потрібен час, але окрім прямих асигнувань з бюджету США або виділення коштів з фондів ЄС є й інші форми забезпечення фінансових та військових потреб України. Наразі вони реалізуються на практиці.

Вищесказане хотілося б доповнити лише ще однією показовою тенденцією. За даними соціологічних досліджень у США, в грудні 2023 року кількість американських громадян, які підтримують надання військово-технічної допомоги Україні, збільшилась з 21 % до 31 %. Ще 35 % вважають за необхідне її продовжувати, принаймні, зараз. І лише 30 % опитаних вважають, що США мають зменшити надання такої допомоги. Такий факт є «дзвінком» для Дональда Трампа та його Республіканської партії, які будують свою передвиборчу кампанію на спекулятивному фундаменті довкола питання підтримки України. Подальші подібні спекуляції можуть лише знизити передвиборчі рейтинги, чого республіканці не можуть не розуміти. Вони це розуміють, а тому вже практично досягли компромісу з демократами у питанні надання необхідних Україні коштів. Тому вже у січні 2024 року Конгрес США скоріш за все ухвалить рішення щодо виділення 60 млрд доларів для підвищення обороноспроможності України. А вже в лютому, після досягнення згоди керівництва ЄС з Угорщиною, розблокується призупинений процес направлення на потреби нашої держави ще 50 млрд євро із фондів Європейського Союзу. Правду кажучи, це можуть зробити і без згоди Будапешту у спосіб укладання окремих угод з країнами-членами ЄС. Тобто, без посередньої участі Угорщини. Таким чином фінансова допомога США та ЄС Україні перевищить військовий бюджет Росії на 2024 рік, який становить лише 75 млрд доларів. А з урахуванням тих коштів, які надаються Україні її партнерами на двосторонній основі, таке співвідношення ще більше зміниться на користь нашої держави.

Те саме стосується і публічних висловлювань деяких політиків, військових та експертів щодо недостатнього постачання Україні військової техніки та боєприпасів іноземними партнерами. Це знову ж таки відповідає дійсному стану справ. Але учасники всіх війн за всю історію людства завжди прагнули мати якомога більше зброї та боєприпасів. Будь-які результати війни є наслідком криз, пов’язаних з нестачею всього необхідного для ведення бойових дій. І Україна, як і всі інші країни, стикається з аналогічними проблемами.

Можливо і не повною мірою, але наші іноземні партнери допомагають нам впоратися з такими проблемами і не припинятимуть підтримувати Україну. Обсяги постачання зброї нашій державі добре відомі, тому немає потреби повторювати те, що і в яких кількостях було передано нам США, європейськими та іншими країнами. Наведу лише кілька прикладів з таких постачань вже після початку поширення песимістичних трендів в інформаційному просторі.

Зокрема, в жовтні 2023 року Німеччина передавала Україні додаткові самохідні зенітні системи Gepard та боєприпаси до них. Загальна кількість систем згаданого типу на озброєнні українських військ досягла 46 одиниць. Ще шість будуть передані найближчим часом. В листопаді 2023 року Польща доправила до України 24 самохідні міномети Rak калібру 120 мм, встановлених на броньовану колісну платформу. Водночас міжнародна ініціатива UNITED24 передала Україні 27 бронетранспортерів М113.

У стадії вирішення також питання щодо нестачі в українському війську артилерійських боєприпасів. Згідно зі вже укладеним контрактом, у 2024 році німецький збройний концерн Rheinmetall поставить Україні 40 тисяч 155 мм снарядів. Ще одним контрактом передбачається виробництво для України близько 100 тисяч артилерійських мін калібру 120 мм. 500 тисяч снарядів має надати Україні Європейський Союз. І, нарешті, для усунення «снарядного голоду» було ухвалене рішення щодо збільшення випуску БПЛА в Україні.

Все це лише невеликий зріз загального процесу підтримки України з боку її партнерів, який не тільки не згортається, але й пожвавлюється та розширюється. Зокрема, в грудні 2023 року уряд Італії ухвалив закон, за яким продовжиться постачання військових засобів, матеріалів та обладнання Україні до кінця 2024 року. Данія та Швеція досягли домовленості про передачу нашій державі бойових машин піхоти CV90. Спочатку в обсязі близько 30 одиниць, а це вже батальйонна тактична група.

Спільно надавати подальшу військово-технічну допомогу Україні планують Великобританія та Франція. А Японія починає передавати європейським країнам НАТО ракети для ЗРК Patriot, які вона виробляє власним коштом. Вони призначені для поповнення запасів європейських арсеналів, звідки вони постачаються для потреб українських військ.

Можна навести чимало таких прикладів, але зупинимося на вже сказаному і розглянемо, що діється на фронті. Україні дійсно не вдалося досягти відчутних успіхів при проведенні контрнаступу і вона вимушено перейшла до оборони. Але війна, знову ж таки, є війною і зазвичай не завжди йде по тих сценаріях, які були складені тією, чи іншою стороною. Тому такі сценарії, як правило, зазнають змін залежно від ситуації, що виникає. Наразі це і необхідно робити Україні, яка вдається до гнучкої стратегії та тактики ведення війни, а саме — обирає найбільш ефективні методи досягнення визначених цілей з мінімальними втратами. Такі підходи цілком відрізняються від дій Росії. Вона, як кажуть, йде напролом, незважаючи на власні видатки та втрати. Якщо у нас людські життя є найвищою цінністю, то для них — розхідним матеріалом.

Втім, за сучасних умов стратегія придушення супротивника масовістю особового складу, техніки та вогневих засобів виправдовує себе лише тоді, коли є тотальна перевага над ним, і не діє в інших випадках. Так, наявність у Росії незрівнянно більш потужних збройних сил допомогла їй у шестиденній війні проти Грузії в серпні 2008 року. Щось подібне спостерігалось і в серпні 2014 року в Україні, коли Росія ввела свої війська в зону спровокованого нею конфлікту на Донбасі для «порятунку народу ДНР/ЛНР».

У 2022 році перевага Росії над Україною за чисельністю її військ вже не спрацювала. На початку війни завдяки раптовості нападу Росії вдалось захопити значні території України. Однак згодом застосування українськими військами ефективних способів ведення бойових дій і високотехнологічних західних озброєнь дало нашим воїнам змогу стримати та відкинути російські війська. У 2023 році «друга армія світу» не змогла досягти навіть таких успіхів. Весь додатковий потенціал, накопичений Росією у другій половині 2022 року за рахунок проведення часткової мобілізації в країні та переведення її економіки на військові рейки, фактично дав їй змогу захопити лише райцентр Бахмут у Донецькій області та передмістя Донецька — м. Мар’їнку.

З осені 2023 року війна Росії проти України, по суті, стала позиційною, хоча і з важкими та кровопролитними боями. При цьому збройне протистояння між Росією та Україною все більше стає «війною ресурсів». Саме на неї сподівається Москва, вважаючи, що так збереже свою перевагу у даній сфері. Здавалося б, вона дійсно має всі необхідні підстави для цього. Однак — лише на перший погляд, виходячи із тих оманливих вражень, які ретельно формуються російською пропагандою. Реальна ситуація зовсім інша за характером, особливо якщо розглядати її у комплексі.

Почнемо з союзників та партнерів, без яких жодна з країн не може вести успішну війну, якими б ресурсами вона не володіла. Як було сказано вище, у України вони є і надають їй реальну та безкорисну допомогу. Вони нібито є й у Росії, якщо мати на увазі Китай, Білорусь, Іран, Північну Корею і деяких інших країн-ізгоїв. Певним чином Росію підтримують Індія та Бразилія. Вони допомагають їй оминати західні санкції, а Китай, Іран та Північна Корея постачають окремі види військової продукції та, навіть, озброєння. Раніше військову техніку Росії передавала також і Білорусь, але тепер надлишків зброї у неї вже немає. Тому Мінськ продовжує лише надавати Москві білоруську територію для розміщення російських військ.

Все це дає змогу Росії хоч якось «утримуватись на плаву» та продовжувати війну проти України. Втім, знову ж таки, за все треба платити. Москва і сплачує, розраховуючись зі своїми союзниками і партнерами залишками валютних доходів, які швидко скорочуються через західні санкції. А з Китаєм вона змушена розраховуватись власними природними ресурсами та частиною свого суверенітету. Москва все більше підпадає під вплив Пекіну та змушена слідувати в руслі його політики. Щодо такої ситуації, то Китай відверто наживається на Росії, яка, по суті, стала його сателітом, якщо не сказати — провінцією, якій перепадають таким чином політичні та економічні зиски. Розглянемо лише на один із механізмів подібної практики.

Як відомо, на сьогоднішній день Китай є основним постачальником до Російської Федерації підсанкційних товарів. Однак через брак коштів Росія змушена купувати у нього найдешевшу, а отже — і не дуже якісну продукцію, що негативно позначається на добротності виробів російської військової промисловості. Причому частина китайської продукції відбраковується ще на етапі її прийомки підприємствами військово-промислового комплексу, що призводить до гальмування та здороження виробничих процесів. Крім того, відповідні посадові особи та посередницькі фірми як в Росії, так і в КНР, застосовують різні корупційні схеми з привласнення коштів. Зокрема, вони закуповують китайські товари низької вартості та якості і перепродають її підприємствам ВПК Росії за більш високими цінами як високоякісні.

Керівництво РФ усвідомлює такий стан речей, але нічого вдіяти не може, бо отримати хоч щось і десь в іншому місці воно не спроможне. А у самої Росії нічого немає. Про неспроможність Росії виробляти сучасні мікросхеми відомо всім. Але наразі вона втратила можливість випускати те, що міг СРСР, включно з артилерійськими стволами, броньованою сталлю, підшипниками та багато чого іншим. Що там казати, коли у неї немає навіть власних металообробних та вимірювальних інструментів.

Закрита чи перепрофільована велика кількість військових підприємств, внаслідок чого розірвані коопераційні зв’язки всередині ВПК. Втрачені висококваліфіковані кадри інженерів та робітників. Їх треба ще підготувати. Але система підготовки також зруйнована.

Тому Росія за будь-яких умов не здатна швидко відновити випуск високоякісних сучасних озброєнь. Саме тому вона і змушена купувати застарілі снаряди у Північної Кореї, а БПЛА — у Ірану. Однак це не має вирішального значення для зміцнення її військового потенціалу. Більшість із північнокорейських снарядів не придатні до застосування, а частина з них просто вибухає у стволах гармат і мінометів. До речі, те ж саме можна сказати про нові снаряди, які виробляються російським ВПК. З іранськими дронами справа нібито краща. Хоча і вони не особливо допомагають Росії у війні проти України, оскільки більшість із них знищуються засобами української ППО. Шкоди завдають хіба що уламки знищених дронів, падаючи на наші міста та цивільні об’єкти.

Наведені негаразди ретельно приховуються російськими ЗМІ, які, навпаки, намагаються залякати Україну та США разом з Європою твердженнями про «відродження ВПК Росії». На жаль, багато хто їм готовий повірити, навіть на рівні розвідувальних служб.

Зокрема, як стверджують представники однієї з дружніх нам розвідок, «Росія виробляє 100–150 танків за місяць, що більше, ніж можуть зробити всі європейські країни разом узяті». Але забувається те, що згадані цифри є лише планами, які були оприлюднені В. Путіним кілька місяців тому. Втім, планувати — не значить реалізовувати на практиці. Жоден новий танк виробництва 2022–2023 років на фронті так і не з’явився. Замість них там прибувають бойові машини, зняті з давнішніх баз зберігання.

Такі ж помилки роблять деякі з їхніх колег в Україні, повідомляючи, що «зараз Росія виробляє більше ракет, ніж до війни». В принципі, так воно і має бути. В мирний або відносно мирний час ВПК виробляє обмежену кількість зброї і боєприпасів, призначених для оновлення та поповнення її запасів, а також забезпечення з’єднань і частин, які додатково формуються. У військовий час виробництво військової продукції цілком природно збільшується для покриття витрат та втрат. Але, якби Росія дійсно збільшила обсяги виробництва ракет, вона б атакувала ними Україну не менш інтенсивно, ніж це було минулого року. На щастя, цього не відбувається. Ми бачимо лише епізодичне застосування ракет. А тому їх виробництво не тільки не збільшилось, але, скоріш за все, зменшилось.

Ще далі пішли окремі, досить поважні в Україні експерти, стверджуючи, що «у 2024 році Росія може випустити сотні тисяч керованих авіаційних бомб». Хотілося б поцікавитися, як це вона зможе зробити, коли не спроможна налагодити випуск навіть звичайних снарядів? Згідно зі статистичними даними, у 2023 році інтенсивність артилерійського вогню росіян знизилась вдесятеро. Та навіть якщо керовані бомби будуть виготовлені у такій кількості, виникає ще одне запитання: як їх можна буде застосовувати? У Росії просто немає стільки літаків, щоб їх доставляти до цілей, навіть якщо вони будуть безперервно знаходитися у небі. Носіями керованих бомб у ЗС РФ є фронтові бомбардувальники Су-34. Після втрат у війні їх залишилось щонайбільше 125 одиниць. А українська ППО вже нищить їх навіть за 20–25 км від лінії фронту, звідки вони скидають керовані бомби. Що, до речі, і показало нещодавнє знищення п’яти російських літаків на півдні України.

І, нарешті, про людські ресурси Росії. Поширюється думка, що вони у неї нескінченні. Повернемось до реалій. Під впливом фільмів про Другу світову війну здається те, що російські атаки на фронті відбуваються за участю сотень і тисяч солдатів. Насправді у них беруть участь відділення у вісім-десять солдатів, взводи у двадцять п’ять-тридцять солдатів, і в окремих випадках роти — до ста солдатів. Вони відразу ж знищуються, після чого в бій кидаються такі ж наступні «порції смертників».

Чому Росія застосовує таку тактику — добре зрозуміло. Людей для повномасштабних «м’ясних штурмів» у Росії вже не вистачає. Навіть за рахунок проведення так званого набору добровольців-контрактників. Хоча насправді це є звичайною мобілізацією. Чоловіків викликають до військкоматів та ставлять перед вибором: або ти підписуєш контракт та маєш хоч якісь права та примарну можливість звільнитися з армії після його завершення, або ти йдеш до війська повністю безправним мобілізованим без усякої надії повернутися додому. Звичайно, більшість змушена обирати перший варіант, що і створює враження «масового прагнення людей піти добровольцями на війну».

Реальний стан справ набагато гірший. Людей для служби в російській армії не вистачає. І це не якась пропаганда. Згідно з офіційним повідомленням керівництва Центрального військового госпіталю ЗС РФ у Москві, до 80 % поранених з ампутованими кінцівками повертаються назад на фронт. Чомусь така практика видається за «величезне досягнення російської медицини». Хоча такого не було в жодній армії світу за всю історію.

На цьому можна було б і закінчити статтю, бо про проблеми Росії можна розповідати нескінченно. Хочу лише звернути увагу на ще один показовий факт. Ще з 2014 року Росія лякала нас «колонами танків», БТР, БМП та іншої військової техніки, яка рухалась в бік України. Вже десь з літа минулого року таких колон немає. Вся ця техніка разом з особовим складом знищені в Україні. А замінити їх російському керівництву немає чим.

Так в чому ж тут для України «катастрофа»? Її створює лише російська пропаганда, яку, повторюю, свідомо чи несвідомо підтримує низка українських та західних ЗМІ. Не хочеться звинувачувати журналістів у зраді. Скоріш за все, вони не завжди компетентні, чи підпали під російський інформаційний вплив. Втім, це їх аж ніяк не виправдовує.

Знову ж таки, на жаль, у нашій державі ще не запроваджено нормальної інформаційної політики, щоб можна було протидіяти подібним явищам. Тому таку проблему необхідно виносити на вищий державний рівень. Для того, аби вжити відповідних заходів. Користуючись можливістю, звертаюсь до всіх наших громадян, які працюють в інформаційній сфері. Не гоже сіяти паніку. Українські війська здатні гідно протистояти ворогу. Просто не треба їм заважати.