Журнал «Бінтел» № 2, 2020 рік

Вийшов друком черговий номер журналу геополітичної аналітики «БІНТЕЛ»

 

 

 

«Масштаб» матеріалів другого цьогорічного номера «Бінтел» дещо розширений завдяки інтерв’ю, яке за традицією друкується під рубрикою «В гостях у «Бінтел». Адже на наші запитання відповідала Надзвичайний і Повноважний Посол України в Південно-Африканській Республіці Любов Абравітова.

І якщо на сторінках журналу ми вже друкували інтерв’ю з її українськими чи іноземними колегами, які мали у своєму активі чималий досвід посольської роботи, то з пані Абравітовою сталося інакше: призначення на таку посаду вона отримала у першій половині поточного року і, ясна річ, розмова не могла передбачати якийсь звіт про виконане чи недовиконане. Тому в інтерв’ю йшлося саме про перспективу співпраці нашої держави з однією з найважливіших, поважних і цікавих африканських країн, де українці, як з’ясовується, побували задовго до того часу, як Україна стала незалежною. Пані посол, зокрема, пояснила, що «…перед всіма дипломатичними представництвами України в Африці, а особливо перед нашим посольством у ПАР, стоїть хоча й цікаве, але досить непросте завдання — сформувати африканський напрямок української зовнішньої політики… опрацювати і ухвалити відповідну африканську концепцію МЗС України на кшталт європейської, близькосхідної, азійської, американської та інших регіональних концепцій нашої зовнішньої політики… що дасть нам змогу налагодити перспективну і взаємовигідну співпрацю з країнами Африки». У який спосіб досягатиметься поставлена мета, а також що нового з’явиться у роботі нашого представництва у південній частині Африканського континенту, читачі дізнаються з надрукованого інтерв’ю «Африка стає центром світового розвитку, де збігаються інтереси всіх основних геополітичних гравців».

А черговий номер відкривається, за традицією, матеріалом президента нашого центру доктора військових наук Віктора Гвоздя. Тема порушується, як завжди, актуальна, про що говорить його заголовок «Світ після коронавірусу. Переділ сфер впливу та Україна». Автор зауважує, що сьогодні геополітика отримала нове несподіване «забарвлення» — епідемію COVID-19, яка змінює практично всю систему міжнародних відносин, перевіряючи на стійкість сучасну цивілізацію до нових викликів. І при цьому вважає, що її можна порівняти зі зброєю масового ураження, від якої немає надійного захисту. Щоправда, не так через її несподівану небезпечність, як внаслідок неоднакової готовності різних країн протидіяти такому лихові, що і позначається на розстановці сил у світі та перерозподілі ринків. Тому сьогодні, пише автор статті, ми спостерігаємо, як утворилася і розвивається нова ситуація у «трикутнику» США — Китай — Росія, де кожна зі згаданих країн має найбільші (порівняно з рештою країн світу) економічні і військові потенціали. А також що багатогранність моделі світового устрою змінюється на таку, яка дістала назву двополярна у новому форматі: США/Європа — Китай. І далі автор у деталях викладає, як і чому формуються сьогодні міжнародні відносини, що становить їх основу, протягом якого часу і як рухалися до цього різні країни і через що довелося пройти їх суспільствам і урядам, перш ніж вони досягли бажаного результату, а також можливі наслідки сьогоднішніх вживаних ними заходів, які вони вважають слушними, хоча гарантованість слушності, застерігає В. Гвоздь, може бути під великим питанням.

З аналітикою президента НАЦГД «Борисфен Інтел» В. Гвоздя перекликаються пояснення президента Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» Михайла Гончара про ситуацію стосовно енергетичної безпеки України, що викладаються у матеріалі під заголовком «Настав час PtX-рішень в енергетиці».

Відповідаючи на запропоновані запитання, змальовуючи загальну картину з енергетичною безпекою нашої держави, називаючи основні її проблеми і недоліки, шляхи подолання відомих негараздів, М. Гончар стверджує, що всього цього негативу можна було уникнути, якби відповідальні особи по-справжньому фахово виконували свої обов’язки. Колишні республіки СРСР, яким сьогодні бракує енергоресурсів для задоволення потреб економіки, стали залежними від постачань з РФ, констатує М. Гончар стан поточних справ. «Але зводити залежність… винятково до ресурсного фактора було б спрощенням. Навіть, я б сказав, — примітивізмом. Незалежність формується в мізках правлячого істеблішменту. Якщо вона там є, то, незважаючи на енергетичну залежність від колишнього союзного центру, це не стане на заваді унезалежненню країни навіть ціною певних економічних втрат. Яскравий приклад — Литва і Латвія, які практично 100-відсотково залежали від Росії за всіма видами енергоносіїв. Тим не менше самоцінність державної незалежності привела ці країни, попри тиск і каральні дії РФ, до НАТО і ЄС. На відміну від Білорусі, яка обрала модель «геополітичного форпосту» Росії у Східній Європі в обмін на дешеві нафту й газ, що призвело країну до тотальної залежності від РФ і, зрештою, до банкрутства режиму О. Лукашенка, агонію якого ми зараз спостерігаємо», — впевнений М. Гончар, даючи цими словами зрозуміти, через що виникають проблеми у сьогоднішній Україні. «…Не можна йти вперед з поверненою назад головою, ще й повсякчас пригадуючи, а як там було за часів СРСР та РЕВ! — переконаний досвідчений аналітик. — Три десятиліття тому світ змінився, а зараз тоді змінений світ знову змінюється. Потрібно ловити у свої вітрила вітер змін, а не сморід минулого, що вже належить історії».

Як і в попередніх випусках «Бінтел», змістовно і переконливо розповідає про зміни у світовій геополітиці доктор географічних наук Мирослав Дністрянський. У його статті «Еволюція американського геополітичного мислення: від панамериканізму, підтримки національно-державницьких підходів до глобалізму» під рубрикою «Школа геополітики» йдеться про складові геополітичного мислення у США з часів їх створення до часу поточного, коли Сполучені Штати утвердилися в ролі одного зі світових лідерів і почали формувати конфігурацію глобальних територіально-політичних відносин та геополітичної свідомості широкого загалу населення сучасного світу.

Автор статті пояснює, що «…від пріоритетів американського геополітичного мислення, його трансформації ще більше залежать перспективи стабільного та безконфліктного розвитку держав та регіонів, можливості підтримування рівноваги в розподілі політичних сил, подолання міжнародних суперечностей та конфліктних ситуацій, моделювання майбутньої територіально-політичної організації. Тому еволюцію американського геополітичного мислення загалом необхідно розглядати і з урахуванням офіційних зовнішньополітичних доктрин, резонансних концептуальних геополітичних обґрунтувань та практичної геополітики. А в рамках української геополітичної аналітики — обов’язково з огляду на інтереси держави Україна». У статті змістовно розповідається про геостратегічні передумови виникнення американських доктрин, про їх авторів і про підґрунтя, що спонукали їх створювати геополітику держави Північноамериканського континенту. Це такі, як Дж. Монро (5-й президент США), А. Тайєр Меген (американський контр-адмірал і теоретик), В. Вільсон (28-й президент США), сер Гелфорд Д. Маккіндер (британський геополітик), Н. Спайкмен (теоретик американської геополітики), Р. Хартшорн (американський географ, основоположник поведінкової географії), Ф. Фукуяма (американський філософ), А. Страус (американський геостратег) тощо. Звичайно, автор окрему увагу приділив сучасним геополітикам, які відіграли промітну роль у становленні США у ХХ–ХХІ столітті. Це такі відомі особистості, як автор концепції «зіткнення цивілізацій» С. Гантінгтон, американський політолог, соціолог і державний діяч З. Бжезінський, який у своїй відомій книжці «Велика шахівниця» виклав стратегію, що забезпечує США першість у світі, а також вказав, що Росія як імперія без України неможлива і що без України вона ставатиме більш азійською і втрачатиме своє значення як світова держава.

Віддаючи належне політиці США стосовно Китаю, автор статті М. Дністрянський порушує, зокрема, тему стосунків Вашингтона і Києва. В одному з абзаців він так і пише: «Недостатньо активним є американський геополітичний тиск на Росію, незважаючи навіть на величезні загрози для незалежних сусідніх країн-союзників США, які може спричинити ця держава з неприхованими імперськими амбіціями. У цьому контексті істотною, але недостатньою є підтримка США України, нерозуміння стратегічного значення цілісності та непорушності кордонів Української держави. Обмеженою є й економічна підтримка України з боку США». Загалом стаття актуальна і відповідає нинішнім подіям як у світовому масштабі, так і в тому, що доводиться переживати українському суспільству.

До цієї теми можна віднести зміст ще однієї статті професора, завідувача кафедри міжнародного права і глобальних політичних досліджень (Відень, Австрія), редактора нью-йоркського журналу GHIR (геополітика, історія та міжнародні відносини) Аніса Байректаревича «Вакцинація демократії: посткоронавірусний епілог китайсько-американських відносин», що розміщена в № 2 «Бінтела» під рубрикою «Міжнародна політика». Тематика цієї статті перекликається з вищезгаданими статтями, що за великим рахунком підтверджує її заголовок. Та ось кут зору автора, як і стилістика викладу дещо інші, що можна сказати і про деякі узагальнення і висновки.

Вже у першому абзаці автор дає зрозуміти читачеві, про що йдеться у його роботі — про стосунки США і Китаю. Але не просто як про стосунки двох потужних суб’єктів, а саме таких помітних геополітичних гравців «першої лінії», від яких починає залежати доля усього світу. Автор намагається узагальнити їх політику останніх десятиліть, вказати на ключові рішення їх держкерівництва, що дало змогу досягти світового домінування, визначити особливості їх «змови» про співпрацю, коли кожен покладався на свої можливості і виходив зі своїх інтересів. Ну і демонструє, як ці двосторонні стосунки між віддаленими центрами сили, що розташовані по обидва боки Тихого океану, сьогодні через пандемію раптом почали руйнуватися. Чи все ж таки «не раптом?», запитує автор. І починає давати відповідь на порушені запитання. Ось, наприклад, така: «Теорія любить повчати нас, що гарячі суперечки щодо найбільш сприятливої для людства економічної системи охопили більшу частину нашої цивілізаційної вертикалі. Однак наша історія говорить інше: переважне маніпулювання глобальною політичною економікою, аніж впровадження ідеологій, є домінуючим і, можливо, більш довготривалим способом для еліт у будуванні або руйнуванні цивілізацій. Десь під час цього процесу нас обдурили, ми самі загнали себе в пастку»… «Очевидно, що універсальний еквівалент усіх еквівалентів — долар США — відповідає такій схемі: сміливої і загальновизнаної обіцянки. Для США це майже миттєво підтверджує екстериторіальний економічний прогноз: американець може друкувати (та накопичувати) будь-яку суму грошей, не остерігаючись інфляції (кількісний надлишок завжди експортується, а вартість зберігається вдома).

Але що обіцяє долар США, якщо він не підкріплений «золотим покриттям» з часів Ніксонівського шоку 1971 року?

Пентагон обіцяє, що океанічні морські шляхи залишатимуться відкритими (читай: контрольованими ВМС США), і ними без будь-яких перешкод поставлятиметься найбільш затребуваний товар у світі — нафта. Як бачимо, не сама нафта або її постачання є запорукою покриття долара США, а обіцянка в завтрашньому постачанні нафти. Це і є реальною силою долара США, яка, своєю чергою, фінансує величезні витрати Пентагону і підтримує його панування»… «Дійсно, жодна успішна і стійка імперія не вдається тільки до політики примушення, чи то за кордоном, чи вдома. Великий задум кожної імперії колись ґрунтувався на вмілому балансі покірності та ініціативи — вдома, перемог і домовленостей — за кордоном. Отже, не здатний уникнути своєї внутрішньої логіки і глибоко вкоріненої конфронтаційної ностальгії, тріумфуючий переможець рідко змінює правила гри».

Можна навести ще чимало влучних і цікавих думок автора цієї статті професора А. Байректаревича, щоб показати, наскільки об’єктивно він намагається описати причину сучасних подій у світі, їх наслідки, що стають для того ж світу несподіваними, але, правду кажучи, логічними за своєю суттю. Але варто це робити не за допомогою переказу з одночасним цитуванням окремих думок, а просто уважно ознайомитися зі статтею шанованого автора. Тим більше, що закінчується виклад його думок наступним реченням: «…як справедливо зазначив Томас Грем з американської Ради з міжнародних відносин, що жодна країна у світі (за винятком Китаю) не впливає на таку кількість важливих для США стратегічних і економічних питань, як Росія. І необхідно додати, що жодна інша країна не здатна знищити Сполучені Штати за 30 хвилин».

Постійна наша рубрика «Історія геополітики», під якою друкуються матеріали і дослідження українських науковців, цього разу поступилася іншій — «Українці у світовій історії» з нагоди теми, присвяченій Тарасові Шевченку. Адже у 2021-му виповнюється 160 років від дня його перепоховання, а сама Шевченкова поезія щораз стає актуальною саме зараз, коли у світі посилюється прагнення націй і народів до самовизначення і самоствердження національних держав. Про це йдеться у статті «Геополітичний вимір творчості Тараса Шевченка» студентки київського вищого навчального закладу Ольги Рудюк, учасниці VIII Київського безпекового форуму для молоді. Авторка нагадує читачам, що нашого геніального українського поета шанують не лише його нащадки, його знають і поважають практично на всіх континентах. «А ось порівняно нещодавнє умисне створення і пропагування образу «пиятики-зависника» з метою розвінчання «міфу Шевченка», — пише авторка статті, — «тільки активізувало одну частину суспільства у боротьбі з ворожою пропагандою, а іншу — змусило зацікавитись його творчістю і взяти до рук «Кобзаря». Таке осквернення нашого національного пророка під час інформаційної війни лише підкреслює силу Шевченкового слова, якого боїться ворожий елемент, як остерігається він і суспільства, що вміє мислити. Свого часу Джордж Орвелл так писав про громадськість: «Вони ніколи не збунтуються, поки не стануть свідомими, а свідомими не стануть, поки не збунтуються». Чи не до такого бунту і закликає Тарас Шевченко у своїх віршах? Чи саме не такий бунт небезпечний для всіх антинаціональних систем? Чи не тому, щоб прибрати паперовий «детонатор» народного гніву, стали вдаватися до більш дієвих методів — нівеляції і забуття?»

Достатньо навести підзаголовки у матеріалі О. Рудюк, щоб зрозуміти зміст і тематику авторських посилань і висновків. Наприклад, «Шевченко і Чехія», «Шевченко і Ірландія», «Шевченко і Китай». Багато хто з нас знає, що це означає і про що йдеться, але знають не всі і не про все. На жаль. Ось хто чув, що «…Ідеї свободи, самопожертви для своєї нації, оспівані Т. Шевченком, перекликаються з ідеологією ірландської націоналістичної партії «Шинн Фейн», історія якої тісно пов’язана і з боротьбою ІРА. Одна з учасниць революційної боротьби ірландського народу за незалежність Дороті Макарді пише: «Свобода — це та свята річ, що робить людей хоробрими». Тоді як Тарас Григорович заповідає: «Борітеся — поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава. І воля святая!».

А хто може сказати, де вперше було видано друком нецензурованого «Кобзаря»? Це сталося у XIX столітті у Празі, де популярність Шевченка серед чехів зросла настільки, що статті про нього з’явилися навіть у чеській енциклопедії Slovník naučný («Науковий словник»), а останній номер журналу Praha-Moskva (1939, № 3), що вийшов друком напередодні окупації Чехословаччини, був повністю присвячений геніальному українському поетові, творчість якого вийшла далеко не лише за межі літератури, про що писав Микола Куліш, називаючи Тараса Григоровича «національним пророком», вона безпосередньо увійшла у геополітичний вимір. Не даремно пам’ятники Т. Шевченку споруджено на всіх континентах Землі, куди лише дістався його патріотичний заклик.

Під рубрикою «Дискусійна панель» у журналі розміщена стаття доктора фізико-математичних наук Валерія Швеця під заголовком «Наше місце у світі. Формула крові». Звичайно, кому не поталанило мати справу з математикою, тому непросто буде дати оцінку змісту статті, погодитися з тим чи заперечити те, що автор намагається донести читацькій аудиторії. Насправді обсяг цієї роботи значно більший, ніж В. Швець наважився оприлюднити, і не зовсім вона «співзвучна» з геополітикою. Але це — на перший погляд… Бо хто з нас, наприклад, ще рік тому міг передбачити, що з’явиться підступна хвороба, яка почне завзято викошувати населення на всіх земних широтах? І що вона так заволодіє першим місцем серед інших земних проблем, що хоч не хоч, а таки стане такою, на яку вже не скоса поглядатимуть геополітики? Ось професор В. Швець і наважився запропонувати аналізувати походження народів за формулою крові, що якимось чином має визначити спорідненість генотипів одних і відмінність інших, які донедавна вважалися близькими якщо не родичами, то сусідами. Наведемо лише деякі авторські висновки, які можуть зацікавити читача чи навіть змусити його вступити з автором у дискусію:

«Не існує зв’язку між спорідненістю народів за групами крові і спорідненістю народів за мовою спілкування. Близькі родичі — австрійці і українці розмовляють абсолютно різними мовами»;

«Слід домовитись щодо терміну слов’яни. Або вживати його лише як назву сукупності народів, що розмовляють близькими мовами, які умовно можна назвати слов’янськими, або стосовно етнічної спорідненості різних народів. В останньому разі українці, австрійці, греки — це слов’яни».

 

Олег Махно

 

 

Журнал видається українською та англійською мовами, матеріали не дублюються на сайті Незалежного аналітичного центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел».

Придбати журнал в друкованому вигляді
можна на нашому веб-сайті.

 

Схожі публікації