«Анаконда» в дії

Результати стратегічного стримування Росії

 

 

Віктор Гвоздь
доктор військових наук

 

Останні події демонструють, що незважаючи на свої офіційні заяви щодо підтримки процесу мирного врегулювання конфлікту на Донбасі, Москва аж ніяк не відмовляється від своїх стратегічних цілей стосовно України. Бо і надалі нав’язує їй свій варіант розв’язання донбаської проблеми на основі суто російських інтересів. Насамперед, з дезінтеграції України як єдиної цілісної держави під виглядом її федералізації. Сьогодні це, зокрема, ультимативні вимоги до України визнати «ДНР» і «ЛНР» у вигляді надання згоди на проведення виборів у цих самопроголошених республіках та закріплення у Конституції їх «особливих статусів». Аби примусити Україну прийняти ці вимоги, Москва продовжує демонструвати свою міць поблизу кордонів нашої держави, а з 6 вересня ц. р. знову відновила відкриті збройні провокації в зоні конфлікту на Донбасі.

Крім того, вона свідомо маніпулює питаннями проведення зустрічей у «нормандському» форматі, що мають принципово важливе значення для української влади як засіб просування мирного процесу на Донбасі. Так, в серпні ц. р. росіяни зірвали зустріч радників лідерів країн-учасниць «нормандської» четвірки. Наразі Москва ставить під сумнів можливість проведення переговорів міністрів закордонних справ «нормандської» групи у вересні цього року.

 

…Агресивний характер політики Москви стосовно України є складовою частиною російської зовнішньої експансії…

В цілому наведені обставини підтверджують агресивний характер московської політики стосовно України, що є складовою частиною російської зовнішньої експансії. З огляду на це, важливо для України вірно усвідомлювати можливості РФ щодо реалізації її неоімперських амбіцій не лише на українському напрямі, а й загалом на міжнародній арені.

В цьому плані досить показові наміри президента РФ В. Путіна брати участь у роботі 75-ї сесії Генеральної Асамблеї (ГА) ООН 22–29 вересня ц. р. та виступити перед її учасниками. Цілком ясно, що саме він говоритиме з цієї високої міжнародної трибуни. Все те, що він постійно повторює ще з 2014 року, в т. ч. і на різних міжнародних заходах, які відбуваються на російській території. Зокрема, про «миролюбну» сутність політики Москви; про «непричетність» Росії до подій в Україні; про необхідність побудови «справедливого світу» з «рівними можливостями для всіх», а по суті, — відновлення сфери «руського світу». І, нарешті, про наміри Заходу знищити Росію шляхом «безпідставних» санкцій.

Всі ці сентенції досить відомі та, загалом, нікого не цікавлять. Хіба що за винятком відвертих прихильників В. Путіна як у самій Росії, так і за її межами. Цікаво зовсім інше: чому він вирішив виступити на ГА ООН, тоді як уникав участі у подібних заходах з часів нападу Росії на Україну? Причому, знову ж таки з досить зрозумілої причини, а саме — через критику дій Москви стосовно України, включно з особистою роллю у них самого В. Путіна. Звичайно, хто таке слухатиме, коли тобі кажуть прямо в очі…

…Кремль, як і вся Росія, опинилися у безвихідній ситуації як в економічному, так і політичному сенсі. В результаті керівництво РФ змушене шукати хоч якісь компроміси із Заходом…

Однак, що змінилося з того часу? Практично нічого. А тому на 75-ї сесії ГА ООН В. Путін почує те ж саме. І зустрінеться з точно таким же негативним ставленням до себе з боку більшої частини світової спільноти. Тим паче, що до порядку денного ГА ООН включені питання про ситуацію в анексованому Росією Криму та на окупованих територіях Донбасу.

Тому чого ж В. Путін таки вирішив поїхати до Нью-Йорку, де саме і відбуватиметься міжнародний форум? Відповідь на це запитання також досить очевидна: Кремль, як і вся Росія, опинилися у безвихідній ситуації як в економічному, так і політичному сенсі. В результаті керівництво РФ змушене шукати хоч якісь компроміси із Заходом, нехай навіть шляхом публічного приниження В. Путіна. А як же ще ж можна розцінювати все те, що відбувається в Росії та довкола неї останнім часом?

 

…Більшість із проблем Кремля системного, а не тимчасового характеру, що не дає Росії змогу впоратися з ними власними силами…

Так, аби як намагалася Москва замовчувати дійсну ситуацію в Росії, в т. ч. стверджуючи про початок виходу країни із економічної кризи, в якій вона опинилася навесні поточного року, однак, як мовиться, «шила у мішку не сховаєш».

Зокрема, в першому півріччі ц. р. економіка Росії щоквартально падала на 12–16 %. Така ж тенденція зберігається і у другому кварталі поточного року. Внаслідок цього дефіцит державного бюджету Російської Федерації, за підсумками 2020 року, очікується на рівні 5 % від ВВП, або 5 трлн рублів.

З урахуванням зазначеного, планується скорочення більшості витратних статей російського бюджету, включно з такими важливими напрямами, як підтримка економіки — на 10 %; розвиток промисловості та сільського господарства — на 29 %; охорона здоров’я та освіта — на 9–17 %; освоєння космосу — на 10 %; військові потреби та забезпечення силових структур країни — на 4,5–10 %. Водночас, як і раніше, для покриття дефіциту державного бюджету уряд Росії почав вживати заходи з усунення фінансово-економічних проблем за рахунок російського населення та малого і середнього бізнесу, підвищуючи податки.

При цьому більшість зі згаданих проблем системного, а не тимчасового характеру, що не дає Росії змогу впоратися з ними власними силами. Насамперед це стосується змін на світовому енергетичному ринку, що мають суттєві негативні наслідки для нафтогазового сектору Росії як основи російської економіки.

Так, всім відома ситуація з падінням світових цін на нафту навесні поточного року ледве не до від’ємного рівня. Потім вона знову почала підвищуватися, однак зовсім не до того рівня, який влаштовує Росію. Точно так же не зникли і глобальні причини зниження нафтових цін, які полягають зовсім не у конфлікті між Москвою та ОПЕК або епідемії COVID-19, а у масовому застосуванні в світі нових технологій, які передбачають відмову від нафти та перехід на інші види енергоносіїв.

Те ж саме, однак з дещо інших причин спостерігається і в газовій сфері, яка є ще однією фінансовою опорою Росії. Зокрема, за підсумками першої половини 2020 року прибутки російського газового монополіста компанії «Газпром» скоротилися в 1,5 рази, у порівнянні з аналогічним періодом минулого року — з 4 до 2,9 трлн рублів. І головною причиною такої тенденції є знову ж таки зовсім не тимчасове зменшення обсягів споживання газу внаслідок пандемії, а зміна системи газових поставок на світовий та європейський ринки. В першу чергу це пов’язано з розвитком засобів виробництва, транспортуванням та прийманням скрапленого природного газу (СПГ), що зменшує залежність споживачів від традиційної трубопровідної інфраструктури та знижує її рентабельність.

За оцінками європейських експертів, які визнаються російськими фахівцями в енергетичній сфері, на сьогоднішній день потужність СПГ-терміналів, які були побудовані в Європі останніми роками, вже дозволяє повністю перекрити газові поставки з Росії. За рахунок цього США, Катар та інші країни-виробники скрапленого газу вже стали прямими конкурентами Москви на європейському газовому ринку, що саме і призвело до падіння цін на газ в Європі.

Крім того, реалізація європейськими країнами низки власних енергетичних проектів дозволяє їм скорочувати обсяги імпорту газу з Росії. Зокрема, на теперішній час повністю або частково від російського газу вже відмовились Польща, країни Балтії та Туреччина. А Україна забезпечує свої газові потреби за рахунок реверсних поставок газу із Європи за прийнятними для нас цінами.

Наслідком цього вже стала фактична нерентабельність роботи нового російського газопроводу «Турецький потік», який введено в дію на початку 2020 року. По суті, перед такою загрозою опинився і перспективний російський газопровід «Північний потік-2».

Подібна ситуація спостерігається і в оборонно-промисловому комплексі Росії, який не тільки виробляє озброєння та військову техніку для власних потреб російських збройних сил, але і є потужнім джерелом експортних доходів. Наприклад, внаслідок західних санкцій Росія втратила доступ до сучасної елементної бази радіоелектроніки та композитних матеріалів, які раніше імпортувалися із західних країн та застосовувалися у російській військовій техніці. При цьому російська промисловість так і не змогла відновити їх втрату власними силами.

Водночас, знову ж таки через західні санкції, багато з іноземних країн відмовляються купувати російську зброю. Як підтвердження — відмова Філіппін у 2018 році придбати 16 російських вертольотів Мі-171 на суму 200 млн дол. США. Замість них країна придбала багатоцільові вертольоти Black Hawk американського виробництва. А в 2019 році, під тиском США, Єгипет відмовився купувати у Росії партію винищувачів Су-35. З тієї ж самої причини в березні 2020 року від російських літаків Су-35 відмовилась Індонезія. Попередня сума контракту складала 1 млрд дол. США.

Не спрацював, як сподівалася Росія, і її «розворот на Схід», який вона замислила для створення противаг США та НАТО, а також для компенсації західних санкцій поглибленням стратегічного партнерства з КНР. Так, у 2019 році обсяги її торгівлі з Китаєм дійсно зросли до рекордного рівня — понад 100 млрд дол. США. Однак, це жодним чином не покрило втрати Росії від скорочення торгівлі з країнами ЄС, які майже втричі більші.

До того ж Росія фактично перетворилася на сировинний придаток Китаю, потрапила в економічну залежність від нього та була змушена змиритися з китайською експансією у Східному Сибіру та на Далекому Сході країни. А з 2020 року ситуація з КНР набула для Росії дійсно загрозливого характеру. Так, з одного боку, Китай став витоком епідемії COVID-19 для Російської Федерації, а з іншого — її рішення обмежити в’їзд китайських громадян на російську територію призвело до ускладнення стосунків тепер уже і з КНР. В цей же час розпочалося і падіння обсягів російсько-китайської торгівлі. Ситуацію навіть не врятувало введення в дію наприкінці 2019 року нового російсько-китайського газопроводу «Сила Сибіру», який знову ж таки виявився для неї збитковим.

 

…Російську економіку охоплює системна криза. Як наслідок, виникають якісно нові політичні проблеми у зовнішній та внутрішній сферах Росії…

Загалом наведені обставини свідчать про незворотній характер негативних тенденцій у роботі російської економіки, яку охоплює системна криза. Як наслідок, виникають якісно нові політичні проблеми у зовнішній та внутрішній сферах Росії.

Так, падіння російської економіки та послаблення її позицій на світовому і європейському енергетичних ринках, які виникли через політичні санкції з боку США та ЄС, зменшує роль Росії на міжнародній арені. Сьогодні провідні держави фактично не зважають на позицію чи інтереси Москви при ухваленні своїх важливих політичних рішень. Тому повалилися всі намагання Москви досягти компромісів із Заходом з українського питання. І навіть більше, останнім часом США почали відверто демонструвати свою готовність надати військову допомогу Україні у випадку розширення проти неї масштабів російської агресії. США навіть розпочали систематичні польоти американської стратегічної авіації над територією України з наближенням до Криму та кордону Росії. Перший такий відбувся 29 травня ц. р. у складі двох бомбардувальників В-1В, а наступний — 4 вересня ц. р. у складі трьох літаків В-52Н. Так США посилюють свою військову присутність в країнах Центрально-Східної Європи та Балтії. Цим фактично провалюються спроби Москви стримати процес розширення США та НАТО на Схід, що стало справжньою геополітичною катастрофою для Росії на Західному напрямку.

Причому, згаданий процес вже починає поширюватися на Білорусь — єдиного союзника Росії у Центрально-Східній Європі в її протистоянні зі США та НАТО. Незважаючи на нібито проросійську сутність противників режиму О. Лукашенка в Білорусі, вони, по суті, підтримуються Заходом. Саме це і визначатиме майбутнє Білорусі. Тим паче, в умовах значної переваги потенціалу західних країн над Росією та втрати її привабливості для країн колишнього СРСР.

При цьому як і Україна, Білорусь стає прикладом для населення Росії, у якій також зростають антивладні настрої. За даними соціологічних опитувань влітку ц. р., рівень довіри до В. Путіна впав до найнижчого рівня за весь період його влади — від 15 % (закриті дослідження) до 25 % (відкриті результати). Водночас кількість громадян, які бажають змін, становить 75 % (95 % — серед молоді), що повністю корелюється зі зниженням рейтингу президента РФ.

Ще швидше падає рейтинг правлячої партії «Единая Россия», яка програє на місцевих виборах у регіонах країни. А спроби Москви виправити ситуацію репресіями проти опозиції лише ускладнюють ситуацію. Саме це і сталося після арешту федеральним центром губернатора Хабаровського краю — представника Ліберально-демократичної партії Росії (ЛДПР) С. Фургала. Намагаючись відновити контроль над регіоном у спосіб призначення керівником у Хабаровську свого ставленика зі складу тієї ж ЛДПР, Москва отримала масові акції протестів населення Далекого Сходу. При цьому місцеві силові структури фактично відмовились їх придушувати. А протести на Далекому Сході підтримали жителі в інших регіонах і містах Росії, в т. ч. Москві та Санкт-Петербурзі.

В результаті всіх таких процесів Росія не тільки втратила можливість реалізувати свої стратегічні плани з виходу на рівень «великої світової держави», але і опинилася в ролі сателіта КНР, перед яким постала реальна загроза революції в країні. Причому, з тих же самих причин, що і в 1917-му, і в 1991-му роках. До речі, вони були визначені ще лідером російських більшовиків В. Леніним у його класичній формулі «низи не хочуть, а верхи не можуть». Тими ж причинами пояснюється і початок втрати В. Путіним контролю над ситуацією як у зовнішній, так і у внутрішній політиці Росії, яка наближається до хаосу.

Так, з одного боку Москва намагається піти на компроміс із Заходом, а з іншого — продовжує демонструвати силу США та Європі. Точно так же заяви керівництва РФ щодо прагнення у мирний спосіб врегулювати конфлікту на Донбасі супроводжуються ультиматумами на адресу України та військовими навчаннями поблизу її кордонів. А тепер вже і прямими порушеннями перемир’я на лінії фронту. Те ж можна сказати і про Білорусь, коли Росія спочатку обіцяє надати військову допомогу режиму О. Лукашенка, а потім відмовляється від цього під загрозою західних санкцій.

Такою ж хаотичною є і внутрішня російська політика. Зокрема, режим В. Путіна не наважується застосовувати силу проти учасників акцій протестів у Хабаровську та інших містах на Далекому Сході Росії. В той же час жорстко придушуються такі ж самі акції у Москві і Санкт-Петербурзі.

До цього ж ряду належить і замах на вбивство одного із лідерів російської опозиції О. Навального із застосуванням бойової отруйної хімічної речовини класу «Новачок» в серпні ц. р. Звичайно, він створював проблеми Кремлю, тип паче, в умовах поширення акцій протестів на сході країни. Тому досить логічним є те, що отруєння сталося після його агітаційного візиту до Сибіру та Далекого Сходу. Разом з тим, згідно з оцінками російських експертів, виходячи з реального рейтингу О. Навального, він не становив значної загрози російській владі і навіть був для неї вигідним з точки зору роздроблення опозиційних сил країни.

 

…Політика Кремля викликає ще більш негативну реакцію з боку Заходу. Насамперед це стосується замаху на О. Навального, що стало «червоною лінією» для західних країн…

Як і слід було очікувати, така політика Кремля викликає ще більш негативну реакцію з боку Заходу. Насамперед це стосується замаху на О. Навального, що стало «червоною лінією» для західних країн. Так, після певного періоду спроб налагодження діалогу з Росією, керівництво НАТО та ЄС знову визначили цю країну як головну загрозу Західному світу. Водночас було порушене питання про запровадження щодо Росії нових санкцій.

В цьому зв’язку досить показова реакція на дії Росії з боку Німеччини, яка раніше намагалася підтримувати нормальні стосунки та була її основним торговельним партнером в Європі. Зокрема, з березня ц. р. німецькі інвестори вивели з Росії понад 1,1 млрд євро, а рівень німецьких інвестицій став найнижчим за останні 20 років.

Однак, це ще не все. З початку 2020 року торговельний оборот Росії та Німеччини впав на 24 %. Внаслідок цього за обсягами торгівлі з ФРН Росія посідає лише четверте місце після Польщі, Чехії та Угорщини. Що ще раз демонструє реальний рівень економічного потенціалу Росії. Слід зауважити, що після отруєння О. Навального навіть ті німецькі політики, які підтримували російський проект «Північний потік-2», тепер починають його заперечувати. Що це все означає для України?

 

…Подальше ускладнення внутрішніх та зовнішніх проблем Росії призведе до посилення непередбачуваності її політики…

Виникнення критичної ситуації в Росії об’єктивно знижує можливості її нападу на Україну. З огляду на це, Україна може посісти більш тверді позиції у відносинах з Росією, в т. ч. у питанні врегулювання конфлікту на Донбасі.

Крім того, однаковість інтересів України та США, НАТО і ЄС у питанні стримування Москви відкриває більш широкі перспективи європейської та євроатлантичної інтеграції нашої держави. Про це свідчить і позиція США, які демонструють, як щойно згадував, можливість прямої військової підтримки України.

В той же час подальше ускладнення внутрішніх та зовнішніх проблем Росії призведе до посилення непередбачуваності її політики. Включно стосовно України, коли може виникнути відверта збройна агресія проти нашої держави. Але навіть в такому разі нам аж ніяк не варто боятися Росії. Остерігатися? Так. І одночасно бути готовими до найгіршого. Однак, не здаючи своїх позицій та не поступаючись своїми інтересами. Бо ж як повчає українська мудрість, «Не так страшний чорт, як його малюють»…

І, знову ж таки, щодо вищевикладеного. На старих європейських картах Росія позначається як «Татарія», або «Тартарія», тобто «пекло». Те саме місце, де живуть вихідці з нього.

 

Схожі публікації