Росія є «колосом на глиняних ногах»

Іван Січень

Більшість експертів вважає, що Росія фактично програла другу битву за Донбас, а саме — зимово-весняний наступ, який був для неї принциповим, провалився. Насамперед маються на увазі намагання Москви перехопити ініціативу на фронті, морально компенсувати свої минулорічні невдачі та захопити усі території Донецької і Луганської областей. ЗС РФ спільно з найманцями ПВК «Вагнер» все ще активно наступають, однак очевидно, що не зможуть досягти не тільки стратегічних, але й оперативно-тактичних цілей своєї наступальної операції. Їх успіхи локальні. При цьому ресурси, накопичені в ході часткової мобілізації восени минулого року, вже практично вичерпались. І це дає змогу зробити цілу низку висновків стосовно військових можливостей Москви та ймовірних змін у стратегії і тактиці її дій у війні проти України, а також щодо впливу чергових невдач Росії у війні на політичну ситуацію в цій країні.

Новий наступ росіян на Донбасі розпочався в середині січня 2023 року і відбувався практично на всій лінії фронту в регіоні. Під час наступу головні зусилля зосереджувалися на напрямках міст Куп’янськ, Лиман, Бахмут, Авдіївка, Мар’їнка та Вугледар. Найбільших здобутків супротивник досяг на бахмуцькому напрямку, де було найбільш потужне угруповання його військ. Втім, навіть у Бахмуті бої все ще точаться у центрі міста, а українські війська контролюють від 35 % до 40 % його території. На інших напрямках ворог нічого практично не досяг, хоча і постійно направляє туди військові підкріплення. В принципі, супротивник все ще має сили для того, щоб захопити Бахмут та, можливо, низку інших міст на Донбасі, а от для подальшого просування — тих сил вже не вистачатиме.

Отже, повторюється ситуація літа минулого року, коли російським загарбникам вдалося взяти під контроль Маріуполь, Сєвєродонецьк та Лисичанськ, однак величезні втрати змусили супротивника скористатися оперативною паузою. Для контрнаступу цим і скористалася Україна. В цілому такі події дають змогу зробити деякі висновки воєнно-політичного характеру, що стосуються національних інтересів та безпеки України.

По-перше, Росія відчутно втрачає свій військовий потенціал. Наприклад, весною-влітку минулого року ЗС РФ вели активні наступальні дії практично на всій лінії фронту — на півночі, сході та півдні України. Вони намагалися штурмувати такі мегаполіси та великі міста, як Київ, Харків, Миколаїв.

Незважаючи на те, що російські загарбники вимушено залишили північ та північний схід України, а також були відкинуті від Миколаєва, їм вдалося закріпитися на захоплених територіях Донбасу та півдня України. Ба більше, як вже зазначалося, Росія захопила Маріуполь, Сєвєродонецьк та Лисичанськ. По суті, це райцентри, однак важливі за політичним та економічним значенням.

У першому кварталі 2023 року росіянам вдалося провести наступальну операцію лише на Донбасі. Та навіть там у них не було значних досягнень, що цілком зрозуміло. У минулому році Москва, в основному, застосовувала проти України професійну армію, оснащену сучасною військовою технікою та з високим рівнем мотивації особового складу. Принаймні, в сенсі того, щоб пограбувати нашу державу. Саме через це супротивник досяг досить помітних результатів.

Наразі основу російських військ складають мобілізовані резервісти з низькою мотивацією та підготовкою. Те ж саме можна сказати і про найманців ПВК «Вагнер». Зараз, в основному, це в’язні, привезені з виправних колоній. Їх використовують винятково в якості «гарматного м’яса». Тих «професіоналів», які воювали в Сирії, для війни в Україні не вистачає. Тим паче, що їхню більшість вже ліквідували оборонці нашої держави. Україна — це зовсім не Сирія… Аби як Москва не прагнула скористатися своїм «сирійським досвідом», але їй цього не вдасться зробити. Навіть за допомогою тотального руйнування міст, як це зараз російські війська намагаються зробити з Бахмутом.

І це вже не кажучи про знищення українськими військами значної частини сучасної бойової техніки ЗС РФ. Зараз таку техніку замінюють застарілими озброєннями, знятими з довготривалого зберігання. А запас оперативно-тактичних ракет всіх типів, витрачених для нанесення ударів по Україні, у стислі терміни відновити практично неможливо. Як бачимо, Росія вже значно знизила інтенсивність застосування навіть ракет ЗРК С-300 по наземних цілях. ЗРК впевнено знищуються українськими військами, а ракет росіянам не вистачає навіть для ведення вогню по повітряних цілях.

По-друге, всі такі обставини змушують Москву змінювати стратегію та тактику дій в Україні, принаймні у найближчій перспективі. Так, російські війська все ще наступають на Донбасі, однак загалом переходять до стратегічної оборони. Це підтверджує зведення Росією смуг інженерних загороджень вздовж лінії фронту на півдні України та частково на Донбасі, в Криму, а також вздовж кордонів Брянської, Курської та Бєлгородської області РФ з Україною. Такі смуги складаються з двох-трьох рядів залізобетонних пірамідок (тетраедрів), протитанкових ровів, мінних полів, взводних опорних пунктів з окопами, ДОТами та бліндажами. За ними розташовуються артилерійські позиції. Згідно з розрахунками російської сторони, система інженерних загороджень, підкріплена військами, стримуватиме контрнаступ ЗСУ. На основних напрямках наступальних дій ЗС РФ та ПВК «Вагнер» на Донбасі подібної системи загороджень ще немає. Але коли росіяни остаточно втратять свій наступальний потенціал, то такі загородження там обов’язково з’являться.

Водночас в якості компенсації за провал наступу Росія може почати більш активно завдавати удари по території України із застосуванням оперативно-тактичних ракет, планерних авіабомб, реактивної та ствольної артилерії.

По-третє, незважаючи на перехід до стратегічної оборони та на проблеми з особовим складом і озброєннями ЗС РФ, Москва не відмовиться від подальшого наступу в Україні, створюючи для цього відповідні умови. Так, під виглядом збільшення набору контрактників фактично розпочався черговий етап мобілізації в РФ. До кінця року додатково планується набрати до 400 тис. осіб. В принципі, це дасть Росії змогу відновити активні наступальні дії на Донбасі та, навіть, розширити їх масштаб.

Однак, проблемою для Москви залишатиметься нестача обмундирування, екіпірування та озброєння для призовників. Наразі керівництво РФ намагається з цим впоратися за допомогою переведення економіки на, як мовиться, військові рейки: відновлювати та модернізувати озброєння і техніку, яка знаходиться на базах довготривалого зберігання, а також залучати волонтерів для пошиття військових одностроїв і виробництва амуніції.

Втім, ще однією проблемою, з якою практично неможливо росіянам впоратися, — нестача робочої сили в Росії внаслідок мобілізації. Проблема виникла ще восени минулого року і зараз може особливо загостритися. До того ж частину осіб із нового набору планується використовувати не тільки для ведення війни проти України, але й для формування нової дивізії або корпусу на кордоні з Фінляндією після її вступу до НАТО.

По-четверте, затягування війни та відсутність у Росії очевидних успіхів на фронті поглиблює розкол у російському суспільстві та до посилює суперечності у правлячій верхівці країни, а також призводить до падіння авторитету режиму Путіна. Причому цей процес вже не можуть зупинити ані російська пропаганда, ані репресії стосовно тих, хто виступає проти війни, ані анонси нових «вирішальних» наступів.

Так, досить очевидним є поширення антивоєнних настроїв серед російського населення, про що свідчать як масове ухилення російських громадян від призову до армії, так і дописи людей (в основному, молоді) у соціальних мережах та, навіть, відкриті публікації місцевих ЗМІ. Зокрема, молодь м. Брянськ та Брянської області вже почала схвалювати удари українських БПЛА по військових комісаріатах та відділках поліції. Це демонструє ставлення молоді до таких закладів. Змінюється ставлення і до самого В. Путіна — від сприйняття його як «рятівника російської нації», до покладення на нього відповідальності за всі сьогоднішні проблеми країни.

Невдачі у війні Росії проти України викликають все більше невдоволення і збоку російських шовіністів, які не тільки відкрито критикують Кремль за неспроможність здобути перемогу над Україною, але й почали об’єднуватися у різного штибу громадсько-політичні організації. Прикладом цього стала ініціатива відомого диверсанта ФСБ, першого «міністра оборони ДНР», а нині — російського політичного діяча І. Гіркина (Стрєлкова) щодо створення так званого Клубу розлючених патріотів. «Клуб» виступив з маніфестом, звинувативши режим Путіна у поразці Росії на фронті, що деструктивно впливає на обстановку у всій країні.

Проблема з швидким завершенням війни, а з тим і можливостями скасування Заходом санкцій проти Росії з усіма подальшими негативними наслідками для російської економіки, безпосередньо позначається і на політико-олігархічних колах правлячої верхівки РФ. Внаслідок цього вона поділяється на тих, хто виступає за продовження війни проти України, та на прихильників пошуку компромісів з Україною та Заходом. Згідно з повідомленнями низки ЗМІ, останні вже намагаються встановити з такого приводу контакти з Києвом.

Отож неспроможність Росії домогтися відчутних успіхів на фронті стає тим каталізатором, що підриває єдність росіян та їх згуртованість довкола режиму Путіна (що до цього часу було основою його влади). Така проблема особливо загострюється через виникнення непорозумінь і між різними державними силовими структурами та військовими формуваннями, зокрема, між МО РФ та ПВК «Вагнер». А «спусковим гачком» для виникнення внутрішньої кризи в Росії може стати успішний контрнаступ українських військ, особливо у випадку звільнення важливих українських територій. Насамперед — відновлення виходу України до Азовського моря та руйнування сухопутного коридору між Росією та Кримом. Саме цей коридор і став головним «досягненням» путінської війни проти нашої держави.

По-п’яте, у такій ситуації нагальною необхідністю для Кремля постає відновлення переговорів з Україною. У такий спосіб режим Путіна сподівається запобігти контрнаступу українських військ, створити враження готовності Москви до припинення війни як передумови для скасування Заходом частини санкцій проти Росії, виграти час для поповнення ЗС РФ особовим складом та технікою.

Для цього Росія постійно декларує «готовність до діалогу» з Україною та її західними партнерами, однак, як і раніше — винятково на своїх умовах. Крім того, вона намагається тиснути на Захід, щоб змусити його тиснути на Україну з тим, аби вона погодилася на переговори. Також Кремль намагається перетягнути на свій бік Китай, як одного з найбільш впливових гравців на міжнародній арені, а також своїх партнерів, зокрема, по групі БРІКС. Формально Китай підтримує Росію, виступає за мирне вирішення «української кризи», як він називає російсько-українську війну. Втім, це відома політика Пекіну, який завжди наполягає на необхідності припинення війн та збройних конфліктів за допомогою політичного впливу і уникає відкритої підтримки тієї чи іншої сторони.

Більш відкрита щодо російської політики Бразилія. Це, скоріш за все, є наслідком неусвідомлення нею реальних цілей Москви або навіть підкупу бразильських політиків. Нещодавно Бразилія звернулася до України з пропозицією визнати «російський» статус Криму, що нібито сприятиме припиненню війни. Звичайно, це зовсім неадекватна оцінка ситуації, але Бразилія нав’язує її іншим країнам, в тому числі Китаю.

Всі із таких подібних пропозицій Україна відкидає. Бо вони зовсім не відповідають її національним інтересам та безпеці. Таку позицію України повністю підтримують наші партнери.

І, насамкінець, загальний висновок: Росія є «колосом на глиняних ногах» — крилатий вираз, що характеризує щось величне з вигляду, а по суті — слабке і нездатне до існування у сучасному світі.

А тому — ми обов’язково переможемо.