Росія буде змушена піти на відновлення «зернової угоди». Причому зовсім не на умовах Кремля

Іван Січень

Черговим злочином режиму Путіна під час війни проти України стала відмова Москви від так званої зернової угоди. Ба більше, Росія завдала низку ударів по запасах зерна та портовій інфраструктурі нашої держави. Водночас вона відкрито погрожує знищити вантажні судна, якщо вони без відповідного узгодження прямуватимуть до українських портів. Мета таких кроків Кремля досить зрозуміла, зокрема: завдати максимальних збитків Україні; змусити Захід скасувати запроваджені проти Росії санкції стосовно експорту продовольства; витіснити з міжнародного ринку зерна нашу державу як одного з основних конкурентів Російської Федерації.

При цьому керівництво РФ зовсім не переймається, що реалізація згаданих планів створює загрозу продовольчої кризи в країнах Азії та Африки, яка може призвести до загибелі від голоду мільйонів людей. Зрештою, коли подібні речі стримували Москву?..

Однак «бумеранг завжди повертається», що і демонструє глибока криза, в якій опинився зерновий сектор сільського господарства Росії.

Рік тому Москва хизувалась рекордним врожаєм зернових за всю російську історію. А сільське господарство називала «локомотивом економіки Росії», що допоможе їй впоратися з негативними наслідками західних санкцій. Однак вже у 2023 році сільськогосподарську галузь РФ почала охоплювати глибока криза, насамперед її зернову складову.

З одного боку, причинами стало суттєве падіння цін на зерно через його надлишок в країні, а з іншого — зростання вартості сільгосптехніки, добрива, пального, перевезень, оренди складських приміщень та експортних мит. Більшість з наведених чинників виникла внаслідок повномасштабного нападу росіян на Україну, а також запроваджених іноземних санкцій проти РФ. Крім того, додатковою «бідою» для Російської Федерації став високий рівень врожаю власних зернових та викрадання зерна на окупованих територіях України. Через це російські аграрії вже розглядають питання про скорочення посівів пшениці або взагалі відмови від неї через її нерентабельність. А це вже створює підґрунтя для краху зернового сегмента аграрного сектора Росії, що негативно позначиться і на її харчовій галузі, сільськогосподарському машинобудуванні та російському експорті. Розглянемо такі проблеми більш детально.

Так, за даними міністерства сільського господарства РФ, у 2022 році в країні було зібрано 157 млн тонн зерна — на 30 млн тонн більше, ніж у році попередньому. Врожай пшениці теж виявився рекордним — 104 млн тонн. З них близько 10 % склали зернові, вирощені на території «ДНР/ЛНР», а також запаси, які зберігались на окупованій частині Запорізької і Херсонської областей, та були «взяті під контроль», а фактично — вкрадені Росією.

Разом з тим іноземні санкції проти Росії, запроваджені за її напад на Україну, зокрема відключення «Россельхозбанка» від міжнародної платіжної системи SWIFT, ускладнили експорт російських зернових. Водночас основні споживачі російського зерна в Європі — Греція та Італія — вирішили одноосібно скоротити його імпорт на 40–50 %. РФ намагається компенсувати свої втрати нарощуванням постачань зернових до Туреччини, Єгипту, Саудівської Аравії, Бангладешу, Казахстану та інших країн, однак досі не може впоратися з даною проблемою. Як наслідок, у Російській Федерації з’явився надлишок зерна, що об’єктивно призвело до падіння цін на нього майже вдвічі — з 23 тис. рублів за тонну наприкінці 2021 року до 13 тис. рублів у 2022 році. При цьому вартість виробництва однієї тонни зерна становить 10,5–11 тис. рублів (в залежності від регіону та технологій), а її транспортування до місць зберігання — в середньому 1,4 тис. рублів. Тобто, за одну тонну зерна фермер отримує дохід не більше 600 рублів.

Те ж стосується і інших культур. У 2021 році тонна рапсу коштувала 47 тис. рублів, а у 2022 році — лише 25 тис. рублів. Минулого року соняшникове насіння коштувало 35 тис. рублів за тонну, а у поточному році вже 20 тис. рублів за тонну.

На окупованих територіях України ситуація з цінами ще гірша. Незважаючи на те, що Росія називає їх «своїми», місцевих фермерів відверто дискримінують. Їх змушують продавати пшеницю за 5,5–6 тис. рублів за тонну, а вартість її перевезення до Росії становить 8–11 тис. рублів.

І це ще не все. Як відомо, війна Росії проти України призвела до того, що у російському бюджеті виникла нестача коштів. У зв’язку з цим уряд РФ збільшив експортні мита на зернові до близько 3 тис. рублів за тонну. Така сума складає від чверті до третини виручки (а не доходів) аграріїв.

Всі ці обставини суттєво гальмують розвиток зернового сектора сільського господарства Росії, не дають змоги підтримувати його у належному стані. Цього просто неможливо досягти без оновлення техніки, в тому числі тракторів, комбайнів, вантажівок, сіялок, причепів, обладнання для ферм тощо. А у аграріїв немає для цього необхідних коштів. Тим більше, що з початку 2022 року сільгосптехніка в Росії подорожчала на 30–40 %, а в окремих випадках і на всі 100 %, що знову ж таки стало наслідком запровадження іноземних санкцій проти Російської Федерації.

Зокрема, до війни частка західних комплектуючих та матеріалів у продукції ростовського заводу «Россельмаш» становила до 40 %, включно з двигунами, коробками передач, редукторами, пластиковими елементами корпусів та, навіть, фарбою. Наразі підприємство змушене купувати їх у Китаю або намагатися діставати через треті країни, що ускладнює та робить дорожчими логістичні ланцюжки. А у випадку з КНР, то ще і погіршує якість техніки.

Раніше проблема нестачі коштів у фермерів усувалась за допомогою реалізації державних програм з надання фінансової допомоги, передачі техніки у лізинг, а також компенсації заводам знижок цін на їх продукцію. Зараз такі програми закриті або фінансуються у критично недостатніх обсягах. Прикладом цього є федеральна «програма 1432», згідно з якою аграрії купували вітчизняну техніку зі знижками. У 2023 році її урізали з 8 до 2 млрд рублів.

А тому, на теперішній час, для того, щоб придбати ту ж саму техніку, фермеру необхідно продати в два-три рази більше зернових, ніж у минулому році. Але, це знову ж таки практично нездійсненно, особливо внаслідок великих втрат врожаїв через застарілість значної частини сільгоспмашин. Зокрема, у Ростовській області більш ніж половина комбайнів експлуатуються понад десять років, внаслідок чого в регіоні протягом року втрачається близько 700 тис. тонн зерна.

Наведені обставини вже критично знизили рентабельність виробництва зернових культур в Росії. За таких умов аграрії намагаються максимально скоротити свої витрати шляхом проведення політики тотальної економії. Заощаджують на всьому, що тільки можна. Люди відмовляються від нової техніки та обладнання, застосовують найдешевші, а отже і менш якісні добрива, наймають на роботу працівників з низькою кваліфікацією, зменшують обсяги вкладання коштів у капітальне будівництво. Нормою стало застосування різних незаконних схем економічної діяльності та придбання у шахраїв викраденого в армії пального.

Втім, за оцінками тих же фермерів, наслідком подібних діянь стає деградація сільського господарства, зниження його конкурентних можливостей на світових ринках, а також послаблення стійкості до негативного впливу природних явищ на кшталт посухи чи надмірних дощових злив. А тим, хто порушує закон, погрожує адміністративна чи кримінальна відповідальність.

Тому багато хто з аграріїв вважає за краще скорочувати обсяги посіву зернових або взагалі відмовлятися від них. І це вже відбувається практично. У 2023 році в Росії передбачається падіння обсягів збору зернових культур до 140 млн тонн, в тому числі пшениці — до 89 млн тонн. Ймовірно, що така тенденція буде спостерігатися і у найближчі роки, що викликатиме небезпеку виникнення дефіциту зернових та зниження попиту на робочу силу, сільськогосподарську техніку і добрива. А з тим — виникне дефіцит продовольства разом зі збільшенням цін на нього, зросте безробіття і знизяться доходи машинобудівної та хімічної галузей РФ.

На думку обачних російських експертів, вийти із такого кола проблем зернового сектора сільського господарства країни можна лише припинивши війну проти України, відновлюючи позитивні відносини з нею та цивілізованим світом, а також повертаючись до нормальних ринкових відносин. Однак Москва, за своєю звичкою, чинить зовсім інакше, а саме — шантажує своїх опонентів та застосовує щодо них військову силу.

Як вже зазначалося вище, одна з основних цілей відмови Росії від продовження «зернової угоди» — примусити Захід зняти запроваджені санкції в частині, що стосується експорту російського зерна. За розрахунками Кремля, західні країни та міжнародні організації будуть змушені піти на це під загрозою виникнення голодних бунтів в країнах Азії та Африки, що призведе до чергової хвилі біженців до Європи та США. У такий спосіб Москва сподівається впоратися з проблемами, пов’язаними з надлишками зерна, а також отримувати доходи від його продажу.

Крім того, Росія намагається усунути Україну зі світового ринку зерна як свого потужного конкурента та завдати їй максимальних збитків, в тому числі унеможливити використання українських портів. Саме з цією метою і завдаються систематичні удари по зерносховищах в Україні та по її портовій інфраструктурі.

І, нарешті, Кремль переслідує ще і свої геополітичні цілі в плані зміцнення російських позицій в Чорноморському регіоні та демонстрації свого контролю над ним. Так, блокуючи українські порти та створюючи перешкоди судноплавству в Чорному морі із застосуванням військової сили, Москва намагається довести Заходу та країнам регіону своє «домінування» у чорноморських межах, а також твердість позицій у справі з реалізації російських інтересів. І навіть більше, Росія натякає США та НАТО, що не зупиниться навіть перед збройним конфліктом з ними.

У такому контексті досить показовий характер має відмова В. Путіна від обговорення «зернової угоди» з президентом Туреччини Р. Ердоганом, який був одним із її ініціаторів та гарантів. З одного боку, російський диктатор знову ж таки прагне якось продемонструвати свою зневагу до Заходу, в тому числі до Туреччини, яка є членом НАТО, а з іншого — він просто боїться Анкари з її потужним потенціалом, який нічим не поступається російському.

Подібна позиція може дорого коштувати Росії, яка насправді більше зацікавлена в «зерновій угоді», ніж Україна. Наша держава разом зі своїми партнерами вже налагодили сухопутний маршрут транспортування зерна на зовнішні ринки, хоча він і менш потужний та ергономічний за морський.

А от Росія відновити експорт зернових у достатніх обсягах не може, що не тільки ще більше ускладнює проблеми її сільського господарства, але і призводить до втрати нею своїх зовнішніх ринків. Це відверто показав саміт Росія — Африка, де лідери африканських країн відмовились від російської пропозиції щодо безоплатного надання їм 60 тис. тонн зерна. Тим самим була показана їх зацікавленість у стабільних ринках, а не одноразовому, хоча і безплатному, постачанні.

Водночас загострюються відносини між Росією та Заходом, а з тим і посилюються антиросійські санкції. Зробити з цим Москва нічого не може, через що крок за кроком російська економіка заганяється у стан глибокої кризи, в якій вже опинився зерновий сектор її сільського господарства. Так чи інакше, але Росія буде змушена піти на відновлення «зернової угоди». Причому зовсім не на умовах Кремля.

А на завершення хотілось б навести думку російських аграріїв про те, що зараз відбувається в їхній країні. Кажуть, вони просто в розпачі. 2022–2023 роки стали найгіршими для них за останнє тридцятиріччя. Створюється враження, що влада в Кремлі свідомо знищує сільське господарство Росії…