Агресія Росії проти України протягом березня – ключові політичні висновки

«Defence24», Польща

Своїм нападом на Україну Путін спровокував конфлікт, який сміливо можна назвати «війною його життя» вважає польський аналітик Яцек Раубо, матеріал якого розміщений на сайті defence24.pl/. Можливість контролювати політику Білорусі і, перш за все, України, неоімперські плани фактичного президентства повинні були забезпечити Путіну і його адміністрації можливість насильно змінювати світові кордони та демонструвати ефективність одного зі стовпів путінської Росії — збройних сил разом з апаратом безпеки. Однак збройна агресія проти суверенної України принесла йому не жаданий тріумф, а радше стала пасткою, що викликає певні емоції у зв’язку з триваючими військовими діями. Тому ми, констатує автор допису, постійно переймаємося фундаментальним питанням — чим для Путіна і його найближчих соратників закінчиться розв’язана ними в Україні війна?

Фото Mil.ru

Можна вважати, що нападники явно не передбачали такого її розвитку. Тому матеріально-технічне, кадрове забезпечення і, насамперед, планово-політична ситуація російської сторони такі складні. Росіяни, цілком вірогідно, планували швидкі дії, спрямовані на кінетичне виведення з ладу атакованої країни і, зрозуміло, були упевнені у своєму політичному та військовому успіху. Тобто, що візьмуть під свій контроль державну систему України, а також позбавлять Збройні Сили України та інші служби можливості ефективно протидіяти нападові.

Це підтверджували два пропагандистські риторичні вислови, які дуже часто оприлюднюються в самій Росії її політиками, військовими та ЗМІ. А саме про «денацифікацію» — ключове слово, що означає повалення невигідній Росії влади, і «демілітаризацію» — аналогічний евфемізм, що означає позбавлення іншої країни обороноздатності. Аби що там, але ця війна — війна життя Путіна, і тому все важче передбачити її кінцеві наслідки та дії Кремля не лише стосовно захоплення України, а й інших країн.

Українська криза — спецрепортаж Defence24.pl.
Відео з сайту «Defence24», https://defence24.pl/kryzys-ukrainski-raport-specjalny-defence24

Треба визнати, що вся запланована операція російської військової розвідки, зважаючи на її перші години та дні, повинна була відбуватися для Росії за відносно низьких політичних, військових та економічних витрат. Що повинно було відчутно вплинути як на українське суспільство, так і міжнародну спільноту. Причому, з огляду на налаштованість російських ЗМІ, в РФ готувалися передусім до тріумфу, ніж до затяжної боротьби. Передусім наголошувалося на причинах підкорення та, ймовірно, було підготовлене повідомлення про остаточну перемогу Путіна. Звідси і нинішнє подвоєння наративних напрямків у кремлівській пропаганді.

Швидше за все передбачалося, що плани оперативного та тактичного рівня стануть другорядними, а на перше місце вийдуть плани стратегічні, пов’язані переважно з політикою. Але все частіше російська пропаганда повинна була зважати на значні людські втрати (вбиті, поранені, полонені – як повідомляє українська сторона, понад десятки тисяч вбитих) і намагатися консолідувати повідомлення про єдність. Цьому присвячувалася, наприклад, дуже гротескна постановка мітингу на стадіоні «Лужники» за участю Путіна, де йшлося про мобілізацію нації під час війни, майже нарівні з гаслами «великої вітчизняної війни». Цікаво, що, за аналогією з СРСР, нинішні кремлівські правителі в часи найбільших втрат і зниження морального духу військ використовують інструментальну роль російської церкви. Це неважко, тому що більшість церковних осіб, які підтримуючи урядові рішення, мають подвійну приналежність – релігійну та державну службу, у тому числі спеціальну. Однак тут спостерігається невідповідність – чи можна наголошувати на військовій операції (сухе повідомлення про пошкоджені українські об’єкти, знищення техніки тощо), коли вже йдеться про необхідність єднатися та солідаруватися зі збройними силами у важкі для них часи, про всеросійську мобілізацію?

Зрештою, лише після кількох тижнів боїв на всіх рівнях (політичному, військовому, розвідувальному та міжнародному) стратегічні плани Кремля суттєво змінюються. Спочатку це стосується політичного елементу, тобто, позбавлення легітимності влади в Києві, заміни її на проросійських політиків або на тих, хто піддається залякуванню з боку Росії (дещо оперативна мета), потім — тиску на міжнародну громадськість з подальшою побудовою чогось на кшталт незаперечної сфери впливу Кремля (стратегічна мета).

В обох випадках після перших годин боїв, а тим більше після боїв протягом кількох тижнів, росіяни не змогли досягти бажаного. Зауважимо, наприклад, зневагу на початку бойових дій до НАТО та ЄС, тобто намагання залякати Захід. Кремль, імовірно, сподівався на запровадження менших санкцій, порівняти з тими, що запроваджені після 2014 року.

Російська БМД-2, знищена на одній із вулиць Ірпіня (українська Ірпінь).
Як і БМП-2 Сухопутних військ, машини цього типу вразливі до вогню піхоти.
Фото UAWeaponsTracker / Twitter

Війна проти України планувалася дещо за межами її власного політичного, соціального та економічного середовища. Ймовірно, були сподівання, що країни НАТО, та й не лише вони, після перших атак не поспішатимуть швидко та масово надавати військову допомогу українській стороні. Можливо, Кремль припускав, якщо і буде їй підтримка, але не більш, ніж символічна. Щось на зразок передачі Німеччиною партії військових шоломів. Але росіяни не сподівалися, що вже з початком бойових дій великий потік серйозної зброї почне надходити українській стороні. Це підтверджується відсутністю систематичного і масованого військового наступу російських військ – з перших днів бойових дій — на найімовірніші транспортні вузли з метою паралізувати необхідну для постачання базу і залякати держави, які підтримують військових захисників України.

Треба прямо сказати, що діяльність російської сторони, швидше за все, ґрунтувалася на помилкових чи невірних даних спецслужб, що, безперечно, є найбільшою катастрофою російських спецслужб на сьогоднішній день під час правління команди Путіна.

Без серйозної розвідувальної інформації, наприклад, про можливості української контррозвідки, неможливо було навіть створити в українських містах щось на кшталт так зв. п’ятої колони. Крім того, зазначимо, що мала місце невірна оцінка або хибна передача командуванням інформації про моральний дух українських військ, дислокацію їх частин, оперативні можливості, засоби тощо. Що не дозволило цьому своєрідному російському «шоку і жаху» в перші години отримати перевагу, наприклад, у сфері нейтралізації основних засобів української системи C5ISTAR, ключовий елемент якої з управління військами уцілів. А у росіян, навпаки, у їх C5ISTAR з’явилося чимало проблем. Так, втрачаючи в боях багатьох високопоставлених офіцерів, росіянам не вдалося паралізувати комунікаційні, кібердоменні можливості України тощо. Хоча протягом багатьох років вони позиціонували свої можливості в такій сфері як найбільш передові, навіть порівняно з потенціалом держав НАТО. Можливо, лише після закінчення боїв можна буде з’ясувати, що саме такі недоліки співпраці між розвідкою та армією були відчутними. До речі, українська сторона досі може ефективно збирати і підтверджувати інформацію про противника. А це свідчить, що протидія контррозвідки чи можливості розвідки (особливо дрібної) не зламана. Навпаки, Україна повідомляє та публікує дані, що паралізують намагання Росії діяти за лінією фронту. А українські військові мають у своєму розпорядженні таку розвідку, яка дає змогу, наприклад, ефективно знищувати бази, у тому числі авіабази на окупованих територіях.

Спостерігаючи за бойовими діями, не можна оминути увагою ще один важливий факт. Як з’ясовується, росіяни не мали підготовлених ефективних і відомих суспільно-політичних лідерів, які могли б замінити на місцях усунених українських політиків, обраних українцями. Також можна припустити, що через надмірну впевненість у власному військовому потенціалі проросійські кадри не були активізовані. А саме вони необхідні для проведення стратегічної психологічної операції.

Одне можна сказати точно, що українській контррозвідці та розвідці вдалося нейтралізувати подібну суспільно-політичну тенденцію в Кремлі. Особливо у найвідповідальніші дні вторгнення, тобто першого тижня агресії проти України. Про це свідчить не лише відсутність сильних прокремлівських лідерів навіть у просторі російської пропаганди, розрахованої на українців, а й знешкодження терористичних і диверсійних груп. Такі були значною мірою нейтралізовані, наприклад, у Києві, що звело нанівець російську агресію. Росіянам навіть не вдалося ізолювати президента Зеленського від контактів із зовнішнім світом, а в країні, що захищається, відбулася навіть офіційна зустріч з лідерами інших країн, зокрема Польщі. Політичні лідери України не були змушені евакуюватися зі столиці, яка досі не оточена російськими військами.

Отже, незважаючи на дискус про позиції ФСБ, СВР, ГУ/ГРУ, російські служби безперечно несуть відповідальність за провали першого етапу кампанії. А Україна в цьому плані демонструє, що цілком здатна не лише оборонятися, а й наступати. Тому такою є ефективною психологічна операція щодо російських військовослужбовців, які воюють в Україні, і не тільки стосовно них. Те ж можна казати і про інформаційну сферу. Отже, коли йдеться про наступ чи контрнаступ оперативного чи навіть стратегічного рівня, ми маємо на увазі розвідувальний, контррозвідувальний, інформаційний та, можливо, кіберпростір (за міжнародною підтримкою української сторони).

Розгорнути - Читати далі

Згорнути

Ще однією оцінкою щодо перших днів російської агресії проти України є діяльність самих збройних сил. І російських, і українських. Росіяни явно не були готові до невдач на першому етапі своїх дій, спрямованих проти України. Згадаймо, який був основний меседж російських ЗМІ, коли йшлося, як стверджували в Кремлі, про звільнення «пригнобленої братської нації» від невеликої групи «фашистів».

Також слід визнати, що частина російського офіцерського складу не була готова до таких військових дій через приховування підготовки до них в Росії. Бо одна справа — оголошувати «нові типи воєн» такими особами, як генерал Валерій Герасимов, а інша — реалізовувати їх у окремих військових частинах, налаштовуючи до цього пересічних кадрових військовослужбовців.

І на регулярних масштабних маневрах та навчаннях не вважалося за необхідне працювати над усуненням недоліків. Скоріш за все там, за звичкою, переймалися російськими формами пропаганди та розширенням підготовки офіцерського складу. Як це робилося під час великих маневрів, як-от «Захід».

Мабуть, слід шукати приклади такого передусім в авіації (ВКС). Тим паче, що саме потуга авіаударів по українських системах С4 у перші години могла бути одним із вирішальних факторів успіху чи провалу всіх дій. Росія, ймовірно, не очікувала, що втратить у великих масштабах людські та технічні ресурси. Знову виникають запитання щодо правильного визначення цілей для нападу, планування складної авіаційно-ракетної кампанії та навіть підготовки льотчиків (кількість годин нальоту). Для росіян вищезгадана Сирія повинна була стати своєрідною точкою відліку та ґрунтовним випробуванням модернізації та військового розвитку. Але, можливо, вона стала таким фактором, що не дав змоги тверезо проаналізувати власні і ворожі ресурси.

Як бачимо, російським військам не вдалося захопити територію і виконати розвідувально-військову операцію, якою планувалося позбавити Україну можливості протидіяти. Та Росія не визнала своєї військової поразки, що ж до української сторони, то вона також зазнала військових втрат (не кажучи вже про величезні економічні та соціальні збитки внаслідок російської агресії). Зараз, швидше за все, йдеться не стільки про повну реалізацію путінського неоімперського плану, скільки про намагання Москви знищити українську сторону. Звідси і все більш жорстокі військові дії, зокрема широковідомі артилерійські обстріли цивільних об’єктів та знищення українських майна та інфраструктури на вже окупованих територіях, у вже оточених містах на чолі з Маріуполем.

На офіційних переговорах ми не бачимо змін у прагненні Росії покінчити з конфліктом. На жаль, це може свідчити, що кампанія не припиняється, незважаючи на щоденні бойові втрати. Можливо, у такий спосіб захищається система російської влади, яка не хоче визнати жоден з провалів. Не можна виключати й особистий емоційний фактор, особливо у випадку з Путіним. Слід визнати, що українській стороні буде надзвичайно важко переломити ситуацію, виключно на основі власного військового чинника. Тому, окрім військової допомоги, важливу роль відіграє міжнародний політичний, економічний, соціальний тиск і тиск ЗМІ. Без поєднання українських і міжнародних дій сьогодні важко сподіватися, що Росія погодиться, наприклад, покинути окуповані території України.

Розгорнути - Читати далі

Згорнути

Для Путіна його пресловута війна життя, яка має стати кульмінацією неоімперських утопій, давно перетворилася на війну за життя. Тому Кремль став надзвичайно нерозбірливим у своїх діях на міжнародній арені, особливо в Європі. Отож наразі досить нерозумно робити надто далекосяжні аналізи як про поразку Росії, так і про її успіхи. Україна мужньо захищається, і це найважливіший сигнал для всіх нас, коли йдеться про безпеку Заходу. Але ми повинні бути далекі від тріумфальних наративів. Тим більше, що підбиті сили, як і поранені тварини, можуть стати ще агресивнішими. І навіть розкритиковані російські спецслужби найближчим часом можуть спробувати вивести війну за межі України, насамперед до тих країн, що підтримують її суверенітет.

https://defence24.pl/geopolityka/ponad-trzy-tygodnie-agresji-rosji-na-ukraine-kluczowe-wnioski-polityczne-opinia

У заголовку матеріалу колаж з сайту «Defence24», фото Robert Suchy, https://defence24.pl/