Державний тероризм як основа політики Кремля

Що показав теракт у «Крокус Сити Холл»

Іван Січень

Щоразу після президентських виборів у Російській Федерації кремлівська влада, як правило, зміцнює у країні тоталітарний режим. Наразі для режиму Путіна необхідність додаткового «закручування гайок» обумовлена ускладненням внутрішньої ситуації у Російській Федерації через затягування війни проти України та посилення її негативних наслідків для самого агресора. Разом з тим методи дій Москви фактично не змінюються, і базуються на провокаціях і терористичних актах проти як власного населення, так і проти громадян інших країн. При цьому Кремль аж ніяк не бере близько до серця кількість жертв серед мирних громадян, не кажучи вже про зруйновану цивільну інфраструктуру.

Подібна практика притаманна всім тоталітарним режимам, у тому числі сучасному путінському. Але більшість із них все ж намагаються утримуватись від терористичних дій, аби зберегти видимість легітимності. Втім, для Кремля це немає жодного значення, бо після розв’язання російсько-української війни та всіх вчинених звірств і воєнних злочинів дискредитувати путінський режим далі вже нікуди. Саме тому Москва знову почала завдавати удари по об’єктах енергетичної інфраструктури України, а також організувала чи, принаймні, допустила масову бійню російських громадян у торговельно-розважальному центрі «Крокус Сити Холл» у Підмосков’ї 22 березня 2024 року.

Стратегія та тактика провокативної і терористичної діяльності російської влади для досягнення своїх політичних цілей добре всім відомі. Про них можна написати навіть не одну книжку (і таки вже чимало написано). Тому звернімо увагу лише на декілька найбільш показових фактів з історичною ретроспективою.

Так, аби мати привід для нападу на Фінляндію, 26 листопада 1939 року радянські спецслужби організували так званий Майнільский інцидент, а саме — обстріляли зі своїх гармат свою ж прикордонну заставу на Карельському перешийку. Спецпідрозділ НКВС з гармати вистрілив сімома снарядами. Загинули чотири радянські військовослужбовці, ще дев’ять дістали поранення.

СРСР відразу ж поклав відповідальність за обстріл на Фінляндію і розпочав проти неї війну. При цьому її звинувачували у проведенні антирадянської та антикомуністичної політики (тодішній кремлівський аналог нинішнього терміну «нацизм в Україні»), а також у плануванні нападу на Радянський Союз. Хоча головною метою нападу СРСР було знищення Фінляндії як незалежної держави та встановлення радянської влади над всією фінською територією.

Для досягнення такої мети ще навесні-влітку 1939 року в СРСР було проведено часткову мобілізацію та розгорнуто ударне угруповання військ неподалік від фінського кордону. Водночас для обґрунтування «легітимності» агресії у Радянському Союзі було сформовано новий «фінський уряд», який з початком бойових дій звернувся до Москви по військову допомогу.

Через тодішню пасивність Заходу, який фактично відмовився допомагати фінам та ще й примушував їх до капітуляції перед СРСР під виглядом мирних переговорів, Фінляндія втратила частину своїх територій, включно з містом Віїпурі (Виборг). Сьогодні Фінляндія, як відомо, вже вступила до НАТО. Тому цілком можливо, що м. Віїпурі разом з іншими захопленими Росією фінськими територіями вона таки зможе собі повернути.

Провокаційним за своїм характером було також військове вторгнення СРСР до Польщі у вересні 1939 року відразу ж після нападу на неї гітлерівської Німеччини. Як і у випадку нападу на Україну в 2022 році, Москва виправдовувала свої дії «необхідністю захистити українське населення». Насправді тодішня російська окупація обернулася для згаданого населення масовими репресіями, депортаціями та мобілізацією до радянської армії. Саме тому мешканці Західної України і тішилися приходу німців у 1941 році. А потім найбільш свідомі та активні з-поміж українців об’єдналися в рамках Української повстанської армії (УПА). Вона воювала проти радянської влади до кінця 1950-х років. А зараз відновилась і знову бере участь у війні з сучасною Російською Федерацією.

З початком дезінтеграційних процесів у СРСР наприкінці 1980-х років Москва спровокувала збройні конфлікти в Молдові, Грузії та Азербайджані з метою утримати їх (тоді ще — радянські республіки) під своїм контролем. Як саме це було зроблено — вже неодноразово йшлося у наших попередніх дописах. Тому повторення тут зайве. Нагадаємо лише, що конфлікт у Нагірному Карабасі в Азербайджані вже розв’язаний, а самопроголошену «Нагірно-Карабаську Республіку» ефективно ліквідовано. Те ж очікує і самопроголошену «Придністровську Молдавську Республіку» (ПМР) на території Молдови. Особливо після того, як «влада» незаконного утворення порушила питання про вступ до складу Російської Федерації, а тому і стала законною ціллю для ЗС України. Ліквідувати її взагалі — немає жодних проблем. Там розташовані два російські батальйони, що складаються із місцевих мешканців, а вся «армія ПМР» складається лише з чотирьох батальйонів, які у них амбіційно називаються «бригадами».

З приходом В. Путіна до влади у Російській Федерації кремлівська практика державного тероризму набула особливого розмаху. Ба більше, саме провокація другої війни в Чечні у 1999 році стала головним інструментом керованої передачі йому владного керма від тодішнього президента країни Б. Єльцина, який зовсім втратив свій авторитет. За таких умов проведення чесних президентських виборів в Росії не дало б жодних шансів на перемогу В. Путіну, який був прем’єр-міністром у єльцинському уряді.

Швидко домогтися позитивних змін у російській економіці та покращити життєвий рівень населення він не був спроможний, особливо після дефолту і фінансової кризи 1998 року. А тому єдиним способом покращити рейтинг В. Путіна було визначено проведення невеликої переможної війни у вигляді «відбиття нападу на Росію», що начебто було б зроблено під його особистим керівництвом. І оскільки насправді на Російську Федерацію ніхто нападати не збирався, напад треба було якось організувати. Це і було зроблено силами ФСБ у вигляді кількох резонансних терактів, а саме — підривом житлових будинків у таких містах як Буйнакськ, Москва та Волгодонськ у вересні 1999 року. Загинуло 307 осіб, 1,7 тис. мирних громадян дістали поранення. Ще один підрив житлового будинку мав відбутися у м. Рязань, але він був зірваний його мешканцями разом із місцевою міліцією. У Рязані було затримано кілька співробітників ФСБ, що очевидно свідчило, хто був насправді організатором таких терактів.

Разом з тим російське керівництво та кремлівська пропаганда звинуватила у терактах «чеченських ісламістів». Відразу ж розпочалась і інформаційна «розкрутка» теми необхідного посилення протидії ісламізму та екстремізму, а також ліквідації незалежної Республіки Ічкерії (Чечні), яку визначали його головним витоком. А для того, щоб створити безпосередній привід для початку війни, у жовтні 1999 року група підконтрольних Москві чеченських бойовиків напала на Дагестан.

Згодом підконтрольні Москві чеченські клани здали свої позиції на фронті та у м. Грозний, що дало змогу Росії відносно швидко захопити територію незалежної республіки. На хвилі ейфорії від перемоги і «побєдобесія» В. Путін був обраний президентом Російської Федерації. І ніхто не згадував, що за це заплатити своїми життями близько 180 тис. російських громадян, у тому числі мирні жителі. А ісламському екстремізму лише було надано нового та потужного поштовху — «Как аукнулось, так и откликнулось»…

Під час першої чеченської війни у московському метро сталося кілька потужних терактів. Перший — у червні 1996 року на перегоні між станціями «Тульская» і «Нагинская». Загинуло четверо людей, ще 12 дістали поранення. Другий — у серпні 2000 року на станції «Пушкинская». Було вбито 13 осіб та 118 — дістали поранення. Третій — у лютому 2004 року між станціями «Автозаводская» та «Павелецкая». Загинула 41 особа, 250 — поранені. Четвертий — у серпні 2004 року на станції «Рижская». Загинули кілька десятків пасажирів та ще понад 40 дістали поранення. П’ятий — у березні 2010 року на станціях «Лубянка» та «Парк культуры». Загинули 39 осіб, 70 — було госпіталізовано. А у квітні 2017 року теракт стався у санкт-петербурзькому метро на перегоні між станціями «Технологический институт» і «Сенная площадь». Загинуло 14 осіб, понад 50 — поранені. Теракт був приурочений до візиту в Санкт-Петербург В. Путіна.

Тоді ж ісламські екстремісти провели низку терористичних акцій на російському залізничному транспорті. Зокрема, у грудні 2003 року в ранковий час пік на Північному Кавказі РФ було підірвано вагон у приміському потягу. Щонайменше 50 осіб загинуло, ще кілька десятків дістали поранення. Вибух стався за декілька діб до парламентських виборів у Російській Федерації. А наприкінці листопада 2009 року через підрив міни зійшов з рейок швидкісний потяг «Невский експресс», який сполучає Москву та Санкт-Петербург. Загинуло близько 30 осіб. У грудні 2013 року вибуховий пристрій було підірвано також на центральному залізничному вокзалі м. Волгоград. Вбито 18 осіб.

Сфера дій терористів поширилася також на літаки та аеропорти. У серпні 2004 року терористки-смертниці одночасно підірвали два пасажирських літаки, від чого загинуло 90 пасажирів. Один із літаків прямував до Сочі, інший — до Волгограда. І це ще не все. У січні 2011 року терорист-смертник здійснив теракт у зоні прильоту аеропорту «Домодедово» в Москві. Загинули 37 осіб, 170 — дістали поранення. Після теракту були посилені правила безпеки в усіх російських аеропортах. Рамки металодетекторів на вході до пасажирських терміналів стали обов’язковими, у тому числі для регіональних аеровокзалів. З огляду на посилення безпекових заходів на вокзалах і в аеропортах, терористи переключилися на громадський транспорт. У грудні 2013 року внаслідок двох терактів у тролейбусі та автобусі у м. Волгоград загинуло понад 30 осіб.

Мав свою передісторію і нещодавній напад на торговельно-розважальний центр «Крокус Сити Холл» у Підмосков’ї. Ще у жовтні 2002 року група терористів захопила будівлю театрального центру на Дубровці у Москві, де відбувалась прем’єра мюзиклу «Норд-Ост». У заручники були взяті понад 900 осіб. Бойовики вимагали вивести російські війська з Чечні. Звичайно, така вимога не була виконана, а будівлю театрального центру взяли штурмом із застосуванням отруйного газу. Саме від нього і загинула більшість заручників — загалом близько 130 осіб.

Попри те, що всі терористи у театральному центрі на Дубровці були знищені, їх соратники продовжили свою справу. 1 вересня 2004 року вони захопили школу у м. Беслан у Північній Осетії. Були висунуті ті ж вимоги щодо виведення російських військ з Чечні та визнання її незалежності, а в заручники взято понад тисячу людей, в основному дітей. Батьки школярів вимагали від влади відмовитись від силових дій та розв’язати проблему за допомогою переговорів. Але їх ніхто не слухав. Школу було взято штурмом, що призвело до загибелі 334 осіб, включно зі 186 дітьми.

Важко сказати, чи були всі ці теракти ісламістських терористів чи чеченських патріотів, чи їх організували російські спецслужби. Останнє, напевне, було зроблено у Беслані. Так, командував бойовиками капітан міліції — начальник карного розшуку сусіднього району. Третина нападників була чинними міліціонерами, третина — злочинцями, які мали знаходитись у в’язницях, а ще третина — невідомо ким. Більшості із них вдалось втекти з місця теракту.

Всі ці теракти так чи інакше, але були використані В. Путіним для зміцнення своєї влади. Кожен із них ставав приводом для впровадження додаткових заходів з обмеження демократії у країні. В найбільшій мірі вони розгорнулись після трагедії у Беслані, коли В. Путін оголосив програму виконання масштабних політичних реформ у Російській Федерації. Були скасовані прямі вибори губернаторів, створена особлива федеральна комісія щодо Північного Кавказу, відправлений у відставку президент Північної Осетії О. Дзасохов, а також сформований Національний антитерористичний комітет Російської Федерації.

Подібним чином Кремль використовує і теракт у «Крокус Сити Холл». Так, В. Путін вже звинуватив Україну у причетності до теракту, маючи на меті додаткове обґрунтування війни проти нашої держави, а також дискредитації її на міжнародній арені. Зараз це вкрай важливо для Москви внаслідок фактичної втрати наступального потенціалу російських військ після досягнення лише обмежених тактичних успіхів на фронті, а також поступового відновлення потужних обсягів військово-технічної допомоги Україні з боку Європи та США.

Такі тенденції призводять до затягування війни режиму Путіна проти України та все більш негативних наслідків для самої Російської Федерації. Загострення соціально-економічних проблем у країні та зростання антивоєнних настроїв серед російського населення підвищують ймовірність масових виступів проти путінської влади, як це мало місце у 2012 році через фальсифікацію Кремлем тодішніх президентських виборів.

Крім того, Москва прагне зміцнити свої міжнародні позиції налагодженням співробітництва з іншими країнами на основі спільної боротьби з тероризмом. Втім, у подібні переговори з нею вступають хіба що Таджикистан та Узбекистан.

І нарешті, вже давно ширяться чутки, що після президентських виборів у Російській Федерації має бути оголошена загальна мобілізація. Москва заперечує наявність подібних планів, однак принаймні все ж буде змушена розширити масштаби часткової мобілізації, оскільки резервів їй явно не вистачає. Не тільки на фронті, але й на інших важливих для неї напрямках, зокрема, для формування нових об’єднань та з’єднань у відновлених Московському і Ленінградському військових округах. В цьому плані нещодавній теракт постає найкращою можливістю виправдати додатковий призов до війська та інших силових структур.

Насамкінець хотілося б зазначити, що Росія у будь-якому випадку буде і надалі завдавати терористичних ударів по цивільній інфраструктурі та мирному населенню України, бо ні на що інше вона вже не здатна. А от теракт у «Крокус Сити Холл» ймовірно може стати «спусковим гачком» для чергової хвилі тероризму у Російській Федерації, як це сталося у 2000–2010 рр. Тому будуть і нові захоплення різноманітних торговельних центрів, шкіл та навіть сіл і міст, як це відбулося у м. Будьонновськ в 1995 році. Тип паче, що заходи російської влади з посилення протидії тероризму є нічим іншим, як фікцією та показухою. І як свідчить досвід нинішньої війни, зокрема, дій російських повстанців зі звільнення прикордонних територій Брянської, Курської та Бєлгородської областей, Москва і надалі боротиметься з ними у спосіб тотального знищення втрачених населених пунктів разом із їх російським населенням і заручниками.