Висновки із результатів самітів G7, НАТО і ЄС

Іван Січень

Продовження Росією повномасштабної війни проти України викликає все більш жорстку реакцію у світі. І це повністю зрозуміло, оскільки наслідки дій Москви вже поширюються за межі нашої держави та створюють пряму загрозу всій системі безпеці в Європі та світі.

Критична небезпека такої ситуації викликала необхідність нагальних рішень світової спільноти, що і стало причиною проведення екстрених самітів G7, НАТО та ЄС 24 березня ц. р. Головним результатом згаданих заходів стало підтвердження готовності більшої частини цивілізованих країн створити єдиний фронт протидії путінській Росії. Це заклало основу нових взаємних зобов’язань США, Європи та їх партнерів у безпековій сфері, однак зовсім іншого змісту, ніж сподівалась Москва. Наведені обставини безпосередньо стосуються України, яка з однієї сторони залишається об’єктом агресії з боку Росії, а з іншої – знову постає визначальним чинником впливу на розвиток геополітичних процесів світового та регіонального рівнів.

З метою чіткішого розуміння сьогоднішньої ситуації для початку необхідно згадати воєнно-політичні та інші показові процеси, які передували новій війні Росії у центрі Європи. Як ми вже неодноразово зазначали, підготовка російської агресії проти України розпочалася ще на початку 1990-х років, відразу ж після розпаду СРСР. Для аналізу поточної ситуації пропонуємо обмежитися оцінкою геополітичних процесів останніх років, які підштовхнули Росію до нового нападу на Україну.

Насамперед це стосується змін у глобальному балансі сил у світі, а саме – фактичного утворення двополярної моделі міжнародних відносин на чолі зі США та Китаєм, які показали найкращі результати у подоланні кризових процесів, пов’язаних з пандемією COVID-19. Своєю чергою, неспроможність Росії ефективно впоратися із такими процесами, по суті, відкинула її на другий план світової політико-економічної системи. Крім того, зазнали провалу спроби Москви налагодити відносини із Заходом на підґрунті спільної боротьби з пандемією.

Наведені обставини зірвали плани Кремля щодо відродження Росії в якості «великої світової держави», рівнозначної іншим провідним центрам сили. При цьому, через неспроможність Москви розв’язати згадані проблеми політичними та економічними методами, вона розпочала масовані демонстрації військової сили як єдиної можливості відновлення та закріплення своїх позицій у світі.

Так, з початку 2021 року були суттєво активізовані навчання ЗС РФ на Південно-Західному (Чорноморському), Українському та Північно-Західному (Балтійському) напрямках. Під час та під виглядом навчань на згаданих напрямках були нарощені угруповання російських військ, а також відпрацьований весь комплекс питань підготовки до війни з Україною, а при необхідності – і з США та НАТО на Європейському ТВД.

І якщо можливість війни з НАТО розглядалася Москвою здебільшого у гіпотетичному сенсі, то новий напад на Україну не тільки допускався, але і планувався на практиці. Як і раніше, встановлення контролю над Україною вважається Москвою головною передумовою реалізації її планів щодо побудови нової форми «Російської імперії» з її власною сферою виключного впливу, зміни на свою користь балансу сил в Європи, а також недопущення наближення НАТО до російських кордонів.

Все це і стало головними цілями ультиматумів Москви, висунутих США та НАТО в грудні минулого року. Як відомо, основні з вимог Росії щодо забезпечення «гарантій її безпеки» включали: офіційну відмову США/НАТО від надання Україні перспектив членства в Альянсі; нерозміщення ударних систем озброєнь поблизу російських кордонів (насамперед, на українській території); виведення американських та натовських військ з території країн Центрально-Східної Європи та Балтії, а також фактичне виключення їх зі складу Північноатлантичного союзу.

Звичайно, США, НАТО та Україна не могли погодитись із такими вимогами, і відкинули більшість з російських ультиматумів. Після цього Росія і напала на Україну, що мало на меті як досягнення власних стратегічних цілей у відношенні нашої держави, так і військове залякування Заходу та примушення його до поступок у відношенні «гарантій безпеки Росії».

Втім, Росія не тільки не змогла реалізувати свої плани, але і потрапила у складнішу та загрозливу для неї геополітичну ситуацію. Свідченням цього стали результати екстрених самітів «Великої сімки» (G7), НАТО та ЄС 24 березня ц. р. у Брюсселі. Не будемо переказувати рішення та декларації учасників згаданих заходів. Важливішими є висновки, які можна зробити з них, а саме:

• Захід (як коаліція цивілізованих та демократичних країн) не піддався тиску з боку Москви та не погодився на виконання її ультимативних вимог. Більш того, західні країни та міжнародні організації об’єднали зусилля у протидії Росії шляхом введення нових санкцій проти неї із катастрофічними наслідками та поставили «поза законом» режим Путіна як колективного військового злочинця. В результаті був повністю зруйнований міф, що тоталітарні режими є сильнішими за демократії та завжди переважають їх у двосторонньому протистоянні. Водночас були розвіяні сподівання Кремля на можливість успішного протиставлення путінського неоімперіалізму західним та загальнолюдським цінностям;
• реакція США та НАТО на дії Росії підірвали її сподівання на прихід «нової ери», де Захід втратить своє «панівне» положення, а Росія нарешті займе «законний простір та місце» у світі. Хоча Російська Федерація дійсно зайняла своє «законне місце» світового ізгоя. Свідченням цього стала фактична ізоляція Росії західними країнами та міжнародними організаціями;
• посилення військових загроз з боку Росії, які набули цілком реального характеру, не тільки не підірвали єдність Заходу (а конкретно – США і Європи), але навпаки, згуртували його на антипутінській основі. Проявом цього стали спільні рішення США та НАТО про посилення безпеки євроатлантичного простору шляхом нарощування військової присутності в країнах Балтії та Центрально-Східної Європи, а також у Балтійському та Чорному морях. Такі рішення є продовженням процесу формування нової системи колективної безпеки на євроатлантичному просторі, розпочатого ще у 2014 році;
• Росія остаточно втратила свій міжнародний авторитет та вплив у світі. Наразі більшість із західних країн не тільки не приймають ультиматуми Москви, але і не звертають жодної уваги на її вимоги щодо припинення постачань зброї Україні та погрози з цього приводу. Точно так же ніхто не зважає на заяви Кремля стосовно його намірів надати адекватної відповіді на посилення антизахідних санкцій. До того ж Росія втрачає роль провідного постачальника нафти та газу до Європи, що показало рішення керівництва ЄС про прискорення процесу зниження залежності від російських енергоносіїв з подальшою повною відмовою від них;
• світ повірив в Україну, яка підтвердила своє значення передового форпосту у стримуванні та протидії Росії. Це закріпило роль України як повноцінного суб’єкта міжнародних відносин та одного із ключових чинників впливу на геополітичну ситуацію у світі, а також підвищило увагу до неї провідних західних країн. Більшість із них не просто стали на сторону України та продовжили або посилили її підтримку, але й змінили принципи свої політики;
• по суті, повністю нового характеру набула політика США, які раніше утримувались від прямого втручання у ситуацію довкола України і перекладали розв’язання українського питання на Францію та ФРН. На сьогодні США фактично взяли на себе відповідальність за Україну, що і показали особиста участь Дж. Байдена у самітах НАТО та G7, а також його візит до Польщі. Як відомо, саме Польща є головним транзитним «хабом» постачання західної зброї Україні, безпосередньо межує з нею та може стати наступним об’єктом російської агресії. Змінив ставлення до України також і Європейський Союз, який відкрив прямий шлях для європейської інтеграції України.

В цілому наведені обставини є сприятливими для України в плані посилення її військового потенціалу як запоруки перемоги у війні з Росією, а також зміцнення міжнародних позицій. На сьогодні це вже дозволило Україні не тільки стримати російсько-ординську навалу, але й перейти у контрнаступ та розпочати звільнення окупованих територій.

Втім, США та НАТО все ще не готові надавати пряму військову допомогу Україні, в тому числі в формі запровадження безпольотної зони над нею. Крім того, досі не вирішено питання постачання країнами НАТО важких озброєнь Україні, включно із літаками тактичної авіації та зенітними ракетними комплексами середньої дальності дії типу С-300. Більш того, окремі члени НАТО відмовляються надавати зброю Україні та пропускати такі постачання через свою територію. Причиною подібної позиції деяких країн є прагнення уникнути прямого військового зіткнення з Росією, а також бізнесові інтереси їх політико-олігархічних кіл, які прагнуть зберегти можливості продовження економічної співпраці з Москвою. Разом з тим, така ситуація набуває поступових змін. Так, все більше європейських країн виступають за необхідність посилення військової підтримки України, у тому числі – підтримують введення миротворчих сил на її територію.

В цьому зв’язку показовий характер мав виступ президента США Дж. Байдена перед американськими військовослужбовцями зі складу 82-ї повітряно-десантної дивізії 25 березня ц. р. у Польщі. За його словами, американські солдати ще стануть на захист України.