Що нам чекати від Росії

Віктор Гвоздь
доктор військових наук

Як вчить нас народна мудрість: «Все нове — це добре забуте старе». Так, ще за півтисячі років до нашої ери древньогрецький поет Езоп склав байку «Вовк в овечій шкурі». Потім на цю тему було написано ще багато байок та інших творів, однак їх суть залишилась без змін, коли певний злочинний суб’єкт маскується під порядну особу і під таким прикриттям вершить свої чорні справи.

Зі стародавніх часів цим прийомом активно користуються на практиці не лише звичайні шахраї, але й високопоставлені політики. Це стосується насамперед диктаторських режимів, які намагаються виправдати свою внутрішню та зовнішню політику благими цілями і намірами. Тобто, коли «чорне видається за біле» і всі події та факти перекручуються до невпізнанності.

Саме таку політику полюбляв колишній СРСР, такої ж політики зараз дотримується Російська Федерація під керівництвом В. Путіна. Причому, по мірі нагромадження проблем в Росії та довкола неї, що виникли через російську агресію проти України та через інші причини (в т. ч. через епідемію COVID-19 та падіння цін на нафту), подібні дії Кремля стають щораз активнішими. Свідчить про таке серія статей, оприлюднених останнім часом під авторством деяких представників вищого державного керівництва РФ.

Серед основних таких — стаття президента Росії В. Путіна «75 лет Великой Победы: общая ответственность перед историей и будущим»; стаття секретаря Ради безпеки РФ М. Патрушева «Нужны ли России «универсальные» ценности? Духовно-нравственные ценности общества как основа суверенитета государства»; стаття заступника голови Ради безпеки, колишнього голови російського уряду Д. Медведєва «Сотрудничество в сфере безопасности в период пандемии нового коронавируса».

Такі програмні за своїм характером опуси з’явилися напередодні святкових заходів, присвячених 75-й річниці Дня Перемоги над нацистською Німеччиною (в зв’язку з епідемією були перенесені на кінець червня ц. р.) та голосування щодо внесення поправок до Конституції Росії. Обидві такі події принципово важливі для керівництва Російської Федерації. Так, річниці всіх значимих подій, пов’язаних з «Великою вітчизняною» війною, Москва традиційно використовує як привід для демонстрації імперської потуги Росії та її «визначальної ролі у світі». Своєю чергою, зміни до Конституції РФ повинні довічно закріпити владу В. Путіна в Росії. Крім того, однією з цілей є закріплення на законодавчому рівні тези про неможливість повернути Крим Україні.

Саме цим і визначається пропагандистська спрямованість вищезгаданих «творів», які повністю віддзеркалюють цілі неоімперської політики Кремля. Незважаючи на різні теми, які порушувалися авторами, а також очевидні проблеми у сприйнятті ними як історичних, так і сучасних реалій, там спостерігається чітка система взаємно скоординованих тез. В цілому вони відповідають ідеям побудови «руського світу» і стверджують наступне:

• відповідальними за початок Другої світової та «Великої вітчизняної» війн є всі, окрім Росії у вигляді тодішнього СРСР, в тому числі Німеччина, США, Великобританія, Франція та Польща;
• СРСР не нападав на Польщу, а тим більше не ділив її з гітлерівською Німеччиною. «Визвольний похід» Радянської армії мав на меті винятково захист населення східних районів Польщі. А в тому, що трапилась в 1939 році, винувата сама Варшава;
• Радянський Союз не анексував країни Балтії, тим паче під загрозою застосування військової сили. Литва, Латвія та Естонія добровільно увійшли до складу СРСР;
• Москва не тільки не сприяла приходу Гітлера до влади, але і не допомагала нацистській Німеччині зміцнюватися вже з початком Другої світової війни. Не кажучи вже, що Сталін не ділив з Гітлером Європу в рамках пакту Молотова-Ріббентропа, а лише намагався відстрочити напад Німеччини на СРСР;
• Другу світову війну виграв Радянський Союз, а по суті — Росія. Всім іншим учасникам антигітлерівської коаліції дісталися другорядні ролі у перемозі над нацистською Німеччиною та її союзниками;
• співробітництво між СРСР/Росією та Заходом в період Другої світової війни засвідчило можливість та необхідність взаємодії сторін при вирішенні ключових міжнародних проблем, що зберігає своє значення і у поточній ситуації у світі;
• позитивному використанню такого досвіду перешкоджає політика США, які намагаються зберегти своє домінування у світі, нав’язують американські інтереси іншим країнам, а також здійснюють тиск на суперників за допомогою політичних, економічних та військових методів;
• свідченнями таких дій США є сприяння у розпаді СРСР у спосіб підтримки незалежності колишніх радянських республік, варварські бомбардування Югославії, а також запровадження та продовження політико-економічних санкцій проти Російської Федерації;
• на відміну від цього Росія дотримується позитивного курсу, спрямованого на: об’єднання світової спільноти у протидії сучасним викликам та загрозам людству; недопущення дискримінації окремих країн та утисків їх інтересів; дотримання норм міжнародного права у міжнародній політиці;
• основою такої позиції Москви є традиційні російські цінності, в т. ч. духовність, справедливість, готовність прийти на допомогу всім, хто цього потребує. Все це абсолютно відрізняється від західних цінностей, які засновані на псевдолібералізмі і псевдодемократії, а також надають перевагу матеріальному збагаченню над духовним розвитком;
• незважаючи на поточні проблеми Росії, що виникли через західні санкції, епідемію та падіння цін на нафту, політика Кремля конструктивна за своїм характером і спрямована на підвищення добробуту населення, зміцнення країни та вже створила передумови для подолання кризи.

Виходячи з вищенаведеного, подається кілька стратегічних висновків, які стосуються поглядів Кремля на роль і місце Росії у світі, а також принципів побудови нової системи міжнародних відносин, що повинна створюватись на заміну теперішньої. Основними з таких висновків є:

• по-перше, Росія — це окрема цивілізація, вона проводить миролюбну зовнішню політику, є взірцем та опорою для інших країн, а також має духовну перевагу над Заходом. З огляду на це, всі близькі до Росії країни мають об’єднатися довкола неї в рамках побудови «руського світу»;
• по-друге, визначальна роль СРСР, а по суті Росії, у перемозі над нацистською Німеччиною та подальшому розвитку геополітичних процесів у світі змушує повернутися до підсумків Другої світової війни. А саме до відновлення того розподілу світу, який був визначений на Ялтинській конференції в лютому 1945 року і існував до розпаду СРСР, що стало найбільшою трагедією ХХ століття;
• по-третє, виникнення нових викликів та загроз людству, які набувають глобальних масштабів, потребує відновити повноцінне співробітництво Росії із США і Європою і, відповідно, зняти з Росії запроваджені західні санкції;
• по-четверте, всі проблеми Росії мають винятково тимчасовий характер і є наслідком впливу зовнішніх чинників, у т. ч. незалежних від неї обставин та дій супротивників. При цьому керівництво РФ не несе особистої відповідальності ані за падіння життєвого рівня російського населення, ані за інші складнощі, які виникли в країні;
• по-п’яте, всі, хто не поділяє таких поглядів, є ревізіоністами історії, націоналістами та іншими ворогами Росії. Це стосується зокрема України і Грузії, які є антиросійськими проектами Заходу, що повинні ослабити Російську Федерацію. Саме у такому контексті Україна і Грузія згадуються у більшості публікацій і публічних виступах російських лідерів.

В принципі, все зрозуміло. В тому числі і те, для чого поширюються такі статті з подібними висновками. Загалом переслідуються дві основні цілі, а саме:

• у зовнішній сфері — покращити міжнародний імідж Москви, а також довести необхідність повернення Росії до «клубу» великих держав та підтвердити наявність у неї права на власну зону впливу у світі. Ну і, звичайно ж, дискредитувати Україну і Грузію, які наважилися проводити незалежну від Росії політику;
• у внутрішній сфері — запевнити російське населення у доцільності підтримки поправок до Конституції Росії, запропонованих режимом В. Путіна. Звичайно, як і підсумки всіх інших голосувань в Росії, підсумки конституційного референдуму були сфальсифіковані. Разом з тим, Кремль все ж прагне максимально легітимізувати свої вчинки.

У поточній ситуації всі ці питання досить актуальні для Москви, що пояснюється очевидною втратою Росією своїх міжнародних позицій, а також катастрофічним падінням рейтингу В. Путіна. Тому російський «вовк» чи «медвєдь» натягає поверх себе «овечу шкіру». Однак, хто ж їм повірить? Як повчають ті ж Езопові байки: «Зовнішність може ввести в оману; треба вірити не їй, а розуму».

І що ж підказує нам розум? Лише ще одну українську народну мудрість: «Казав москаль «право», але й збрехав браво». Все це можна сказати і щодо всіх тих ідей, які просуваються керівництвом нинішньої Росії. Не будемо надмірно вдаватися в подробиці. Наведено лише кілька антитез на тези статей В. Путіна та його соратників. Так:

• всім давно відома роль Росії у становленні та зміцненні гітлерівської Німеччини, що і стало справжньою причиною Другої світової війни. Точно так же відома і роль США та Великобританії у перемозі над німецьким нацизмом та японським мілітаризмом. Тут нічого не додати, хіба що навести оцінку статті В. Путіна більшістю із тих країн, яких зачепила Друга світова війна — «…брехня, маніпуляція та замовчування, і більш нічого»;
• точно такими ж є і твердження російських політиків щодо миролюбного характеру політики Росії, що заперечує вся її історія. Знову ж таки, згадаємо лише події останніх часів, у т. ч.: війни Росії на Північному Кавказі у середині 1990-х та на початку 2000-х років; вторгнення російських військ до Грузії у 2008 році; напад на Україну у 2014 році і втручання у збройний конфлікт в Сирії в 2015 році. І чим, скажіть, відрізняються «варварські» бомбардування США/НАТО Югославії від таких же бомбардувань Росією чеченських, грузинських та сирійських міст і інших населених пунктів?;
• про російську «духовність» нема чого вже і згадувати. Досить лише подивитися російські телевізійні програми про справжнє моральне обличчя росіян, в т. ч. масове пияцтво, безпідставну агресивність, схильність до злодійства, а також ультрашовінізм, який особливо зріс під дією політики В. Путіна. Не кажучи вже про участь Російської православної церкви у війні проти України, яка не тільки цю війну благословляла, але і направляла до Криму та Донбасу своїх найманців у складі так званого руського православного воїнства. Чого тільки варті їхні позивні на кшталт «чёрт», «бабай», «чечен» чи «скорпион»… А щодо «переваг» моральних над матеріальними цінностями, то досить лише згадати російських олігархів на чолі з самим В. Путіним, які саме і знедолили більшість населення країни;
• ще більші сумніви викликають сентенції щодо «провідної» ролі Росії у світі. Дійсно, СРСР відігравав таку роль, але так не можна казати про нинішню Російську Федерацію. Сьогодні вона фактично розтринькала його колишній потенціал і як така не цікава Заходові. Ні як головний ядерний супротивник США та Європи, оскільки така зброя є й у багатьох інших країн, ні як торговельний партнер через загострення проблем в російській економіці, ні як провідний постачальних природного газу до Європи, бо країни ЄС отримали інші джерела енергоносіїв.

І ось тепер виникає питання: чи усвідомлює все це російська правляча верхівка? За нормальною логікою речей — усвідомлювати повинна. Адже від цього залежить саме виживання Російської Федерації. Однак, насправді здається, що ні, не усвідомлює. Тому нинішня Росія рухається шляхом колишнього Радянського Союзу. А точніше — його престарілої влади, яка свого часу також втратила зв’язок з реальністю. І так же, як і Радянський Союз в періоди критичного загострення його внутрішніх проблем, починає скидати з себе «овечу шкіру» та показувати «зуби».

Так, намагаючись мати вигляд «білої і пухнастої», Росія продовжує відверто демонструвати військову силу, виступає з погрозами на адресу країн колишнього СРСР. Бо як же ще можна сприйняти чергові виступи В. Путіна у квітні та травні ц. р., де він погрожує США і ЄС новітніми ракетними системами, які нібито є на озброєнні російської армії?

Точно так же Росія, відверто виставляючи територіальні претензії до країн колишнього СРСР, і зовсім не приховує можливі методи їх реалізації. Як приклад, такі претензії були озвучені В. Путіним у документальному фільмі «Россия, Кремль, Путин», який вийшов в ефір напередодні чергової річниці початку «Великої вітчизняної» війни — 21 червня ц. р. За словами російського президента, які були акцентовані у фільмі, «…Деякі з колишніх радянських республік отримали у подарунок від Москви історичні російські території та так і не віддали свої борги Росії після розпаду СРСР».

А як Росія збирається повертати ці борги — пояснив один із ідеологів «руського світу», директор Інституту політологічних досліджень С. Марков. Згідно з його баченням способів вирішення цієї проблеми, «…Після того, як США залишать Україну, російські танки зможуть дійти до Львова не більше, ніж за тиждень». Що ж, це повністю відповідає як тематиці навчань збройних сил Росії, так і концепції параду Перемоги, який відбувся у Москві 24 червня ц. р. та супроводжувався не менш помпезними військовими заходами в інших російських містах.

Ось тільки «не все так склалося, як бажалося». На запрошення В. Путіна відвідати Москву для участі у святкових заходах відгукнулися лише глави Білорусі, Молдови, Казахстану, Узбекистану та Таджикистану, а також лідери Республіки Сербської (у складі Боснії і Герцеговини) та невизнаних Абхазії і Південної Осетії. Ось вам і «велика держава, яка має повагу і вплив у світі»…

Втім, саме у такому сенсі можна сприймати слова В. Путіна, що парад у Москві «…Став тріумфом небаченої сили та демонстрацією перемоги добра над злом». Саме це і показало демонстративне відмежування від В. Путіна всього цивілізованого світу.

Хоча він чомусь сподівається на краще. В тому числі і на те, що обов’язково настане той час, коли до нього приїдуть всі лідери країн колишнього СРСР. Важко зрозуміти, що у основі таких сподівань. Хіба що згадки про те, як в 1940 році тодішнє керівництво Литви, Латвії та Естонії було переправлене до Москви під конвоєм НКВС. А звідти — кому пощастило, то до сибірських концтаборів, а кому ні — то до розстрільних підвалів.

А на завершення хотілося б згадати ще одну тему байок, яка порушувалася ще Езопом, а потім обігравалася іншими байкарями. Ця тема стосується тактики поведінки шакала у різних ситуаціях, яка також повністю нагадує політику В. Путіна. Так, у байці «Шакал і Лев», боягуз Шакал наважився напасти на царя звірів Лева лише тоді, коли той потрапив у пастку. А в байці «Шакал-інтриган» — він вносив розбрат між Барсом і Риссю з метою заволодіти їх здобиччю.

І ось зараз хтось знову ж таки сподівається порозумітися з Росією. Що ж тут можна порадити? Вивчайте історію. Або хоча б читайте байки, якщо ви не чомусь не встигли прочитати їх у початкових класах.