Сергій Рудюк
політичний експерт
Питання воєнних злочинів та відповідальності за них держав важливе у міжнародних відносинах. Про це свідчать зокрема такі чинні міжнародно-правові акти, як Конвенція Генеральної Асамблеї ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього від 9 грудня 1948 року, а також Європейська конвенція 1950 року про захист прав людини та основоположних свобод, Міжнародний пакт 1966 року про громадянські та політичні права, Конвенція ООН 1968 року про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людяності. Наприклад, Франція законодавчо визнає геноцид євреїв і ромів під час Другої світової війни, геноцид народу тутсі в Руанді 1994 року, а також геноцид вірмен наприкінці Першої світової війни у Туреччині. Геноцид вірмен визнали також у ФРН, Італії, Нідерландах…
Згідно з інформацією Національного музею Голодомору-геноциду станом на 3 серпня 2023 року Голодомор 1933-го в Україні визнано актом геноциду українців 28-ма державами світу. Разом з тим відомі намагання деяких держав безпідставно звинуватити український народ у вчиненні ним, чи його окремими представниками, злочинів проти інших народів. Так, у підготовленому для вищого державного керівництва України документі «Інформація про підсумки офіційного відвідування українською урядовою делегацією на чолі з міністром закордонних справ України Держави Ізраїль» (10–12 липня 1995 року), читаємо про «підштовхування» ізраїльською стороною української делегації до визнання нею «злочинів українців перед євреями». На що українською делегацією було «чітко і твердо доведено офіційну позицію відносно того, що нашій державі немає в чому виправдовуватися за чужі злочини проти євреїв. Обидві нації винесли на своїх плечах тягар трагедії насильства. І тому позиція України у відносинах з Ізраїлем має бути більш вимогливою і позбавленою будь-яких історично-обумовлених застережень».
Такою ж має бути позиція України у відносинах з Польщею, Сейм якої ухвалив резолюцію про встановлення 11 липня національним днем пам’яті «жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами над громадянами ІІ Республіки Польща». Герой України народний депутат Юрій Шухевич в інтерв’ю польській «Газеті Виборчій» (Gazeta Wyborcza) охарактеризував її так: «Лицемірний, провокаційний і шовіністичний текст від першого до останнього речення».
Бо й справді, намагання політичних еліт окремих держав перекласти свою провину перед українським народом на самих українців більше схожі на наклепи. Підтверджують таку тезу історичні факти. Наприклад, про українсько-польські відносини у період від другої половини ХІХ-го — до початку ХХІ століття.
Галичина у складі Австрійської імперії
…У 1772 році австрійські Габсбурги включили Галичину до складу своєї імперії. А в 1861 році край отримав від офіційного Відня автономію із власним сеймом (парламентом). Однак, на вимогу польської сторони, із 150 місць послів (депутатів) австрійська влада виділила українцям лише 49. Згодом вже самим Галицьким сеймом було запроваджено т. зв. «куріяльну» виборчу систему, внаслідок чого кількість українських депутатів зменшилася до 14, а згодом навіть до 11 осіб. Абсолютна перевага у сеймі поляків віддавала в їхні руки законодавство автономії та управління краєм, чим вони й поспішили скористатися. Зокрема, в 1867 році в Галичині замість німецької була оголошена урядовою мовою польська. Це дало можливість полонізувати Львівський університет, професійно-технічну, середню і значною мірою початкову освіту. У такий спосіб поляки намагалися загальмувати зростання чисельності української інтелігенції. У 1897 році з 14 тисяч учнів середніх шкіл у провінції 80 % складали поляки, тоді як українці — лише 16 %. Для навчання у поляків було 30 гімназій, тоді як українці мали лише дві. У Львівському університеті українських студентів було лише близько 30 %. У 1911 році із майже 80 університетських професорів-викладачів українців було лише вісім.
Галичина у складі Австрійської імперії Габсбургів.
https://umity.in.ua/concept/?id=826
Як наслідок, кількість української інтелігенції в Галичині складала близько 5 тисяч осіб, включно зі священниками, а польської — 38 тисяч, без урахування священнослужителів. У 1914 році у провінції було 300 високопоставлених урядових чиновників-поляків, у той час як в українців — лише 25. Згодом цією штучно створеною кривдною для українців ситуацією скористався представник Польщі на Паризькій мирній конференції, заявивши: «Українці — це нація хлопів і попів. Тому їм не дозволено мати власної держави. Бо вони не мають еліти, здатної нею управляти!»
Несправедливими щодо українців були й земельні відносини. У 1900 році 95 % українців Галичини жили з сільського господарства. З них 80 % були малоземельними бідаками, оскільки 45 % орних земель належали близько 2 400 польським землевласникам, а решта 55 % сільськогосподарських угідь розподілялися між тисячами крихітних селянських господарств. Тому безземелля стало причиною масової еміграції українців-галичан до Америки й Канади.
Користуючись своїм привілейованим політичним становищем, верхівка польських колоністів вдавалася до політики економічного та національного гноблення корінного українського населення Галичини, аналогічної із політикою російського уряду в Наддніпрянщині. Будь-які намагання українців домогтися бодай рівних з поляками прав безжально придушувалися у збройний спосіб. Так, під час виборів до Галицького сейму 1895 року та, особливо, 1897 року жандарми зі зброєю в руках розганяли передвиборчі збори українських селян. При цьому поранення дістали 29 осіб, 9 чоловіків було вбито, а понад 800 заарештовано й кинуто до в’язниць. На це зреагували навіть поляки-соціалісти: надіслали пожертви на допомогу родинам вбитих. Вони заявили, що «панування польської меншості над українською більшістю неморальне» і його надалі «не вдасться втримати без війська та жандармерії»…
Під час виборів до парламенту у тому ж 1907 році терор польської адміністрації продовжився: дістали поранення 20 українських селян, 4-х — було вбито. На виборах до сейму 1908 року польський терор ще більше посилився. Жандарми багнетами закололи на передвиборчих зборах у с. Коропці селянського лідера Марка Каганця, а відомий польський письменник Генрик Сєнкевіч публічно образив українських в’язнів-студентів — учасників акції політичного голодування, за що навіть австрійський суд визнав його провину.
Проте, тогочасні польські шовіністи не вгамовувалися й на жодні поступки українцям не погоджувалися…
Але незабаром розпочалася Перша світова війна. Поки Українські січові стрільці воювали з російською армією, польський намісник Галичини Коритовський узявся нищити національно свідомих українців: штаб кожної австрійської армії отримав по тридцять польських агентів, які перед австрійськими військовиками представляли таких українців москвофілами і, таким чином, робили їх приреченими на знищення, бо військо, особливо угорське, нічого не тямило в українських справах і страчувало всіх, хто називав себе «русином». Так тисячі безвинних українців опинялися в австрійських концтаборах, де багато з них загинуло від нелюдських умов утримання.
Повертаючись в Галичину, австрійське військо організовувало облави й масово страчувало українців, звинувачуючи їх у симпатіях до Росії. Особливо шаленів суддя Загурський, поляк за національністю, який засудив до страти більше сотні українців… 15 вересня 1914 року мадярські ґонведи за польським наклепом зарубали шаблями на вулицях Перемишля більше сорока українців. Загальна статистика свідчила, що 36 тисяч цивільних українців, у тому числі старшого віку включно із жінками, було розстріляно або повішено, і стільки ж загинуло у концтаборах. У той же час не було заарештовано жодного польського москвофіла з «великопольської» партії, дарма що її члени не приховували свого ворожого ставлення до Австрії. Ті ж москвофіли-поляки під час російської окупації Галичини в 1914 році допомагали росіянам нищити українські освітні й культурні заклади, арештовувати видатних українських політичних, церковних і культурних діячів.
Знищення українців тривало упродовж польсько-української війни 1918–1919 років. Її розпочали польські підпільні організації Львова 1 листопада 1918 року обстрілами українських військових патрулів… Вважають, що бойові втрати Української Галицької Армії в польсько-українській війні 1918–1919 років сягають більше 15 тисяч осіб.
До бойових дій проти українців у Львові польські боївки масово залучали підлітків, що заборонено міжнародним правом війни. Тому, т. зв. «Львівські орлята» (Orlęta lwowskie) насправді є не героями, як їх представляють нині у Польщі, а неповнолітніми воєнними зловмисниками.
У цій війні польський уряд не дотримувався укладеного між українською і польською сторонами договору від 1 лютого 1919 року щодо поводження з військовополоненими й інтернованими, як також і додаткового договору від 11 березня 1919 року, укладеного у присутності представника комітету Червоного Хреста Швейцарії…
У Галичині поляки не лише воювали з українцями за владу, й сплановано та масово їх винищували. Про це свідчать численні факти польських насильств над мирним українським населенням, наведені з переліком місць, імен і дат у «Кривавій книзі», виданій урядом Західноукраїнської Народної Республіки у Відні 1919 року. У ній зазначається, що не менш, як 250 тисяч мирних українських громадян різного віку й статі опинилися у в’язницях і таборах для інтернованих. За гратами опинились видатні українські громадські діячі — депутати парламенту, професори університету й середніх шкіл, а також вчителі, адвокати, нотаріуси, лікарі, інженери, священники, ченці, різні урядовці…
 |
| «Кривава книга», видана урядом Західноукраїнської Народної Республіки у Відні 1919 року. https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/22815/file.pdf |
Так, у Солотвині, у лісі, біля с. Прислоп, 10 червня 1919 року дорогою на допит польський командант Підвисоцький застрелив 66-річного члена українського уряду, державного секретаря (міністра) земельних справ та колишнього австрійського радника двору, інженера Михайла Мартинця. Злочинець вихвалявся опісля, що застрелив власною рукою «гайдамацького міністра»…
Польська військова влада зорганізувала все цивільне польське населення міст і сіл Галичини без огляду на вік і стать у бойові організації та роздала їм зброю. Їх завданням було тероризувати українське цивільне населення. Головною ознакою таких організацій був шовінізм і бажання дошкулити українцям.
Не тільки польські вояки й цивільні, але й духовенство долучалося до знущань над українцями. Так у Коломиї польський священник (катехит) Клюс розстрілював українців і заохочував так само робити підлітків-поляків. Згідно з «Кривавою книгою», упродовж 1918–1919-х років військовослужбовці польської армії без слідства й суду стратили у найбрутальніший спосіб двох війтів, сімох священників, 11 цивільних інтелігентів, 117 полонених у 38-ми місцях, 154-х селян у 45 селах, 31 жінку, 21 дитину. Загалом 355 осіб мирного населення. Це тільки ті, які були зафіксовані, а скільки їх полягло насправді?..
У таборах полонених та інтернованих українців винищували голодом, холодом, невимовно важкими гігієнічними умовами й хворобами. Це були справжні табори смерті. Як свідчать джерела, у таборі Домб’є протягом 1919 року щодня вмирало 30–40 військовополонених, у Бресті й Пикуличах — по 50, у Стшалково — від 50 до 100.
Варшавський «Роботнік» (Robotnik), орган Польської соціалістичної партії (№ 339 від 16.10.1919 р.) опублікував статтю «Табори полонених», у якій повідомлялось: «Табір для полонених у Берестю Литовськім — це гидь, це ганьба для Польської держави… Два місяці тому з табору, що налічував близько 6000 полонених, виносили щодня 50–100 трупів… Умови перебування українців можуть довести до розпачу… Ці умови в поєднанні з голодуванням і пошесними хворобами витворили з табору полонених табір трупів…»
Є підстави стверджувати, що польська сторона застосовувала проти Української Галицької Армії (УГА) бактеріологічну зброю. Зі щоденника УГА відомо, що епідемія тифу серед особового складу розпочалася восени 1919 року на ділянці фронту, де Другий корпус УГА і Група Січових Стрільців, що наступали на захоплений росіянами Коростень, мала зі свого лівого боку «дружні» вже, начебто, польські дивізії генерала Юзефа Галлера. У другій половині листопада Другий корпус мав уже 110 хворих офіцерів і 3 900 хворих на тиф рядових стрільців. Оскільки уряд Франції, симпатизуючи російському шовіністу Денікіну, заблокував постачання ліків до воюючої з російськими більшовиками Української Народної Республіки, зупинити епідемію не вдавалося. Головний лікар УГА д-р Бурачинський у своєму звіті зазначав: «Наша армія вже не схожа на військо, це вже й не лікарня, а мандруючий склад трупів».
Пошуки в архіві Бактеріологічного інституту Пастера в Парижі у 1940-х роках виявили документи судового слідства, з яких випливає, що навесні 1919 року звідти хтось викрав пляшки з тифозною сивороткою. Через слідство, як підозрюваний, проходив поляк Воскресіньскі.
Своєю чергою, поведінку польських «партнерів» під час відомого польсько-українського походу 1920 року на Київ описав ад’ютант Симона Петлюри осавул Олександр Доценко в «Літописі Української Революції»: «Рівного, де перебувала українська Ставка, Штаб групи, український уряд, тепер уже не впізнати; повно польських військових, жандармів, поліції; вивіски перемальовані на польські, скрізь чути польську мову. Поляки це зробили так, бо вважали, що там, де вони — все їхнє… Розповідали про нечувані речі про утиски поляків над українцями — цивільними й військовими; про розстріли й вішання в районі Шепетівки контррозвідкою 13-ї польської дивізії, у складі якої було багато колишніх російських офіцерів».
 |
| Книга «Літопис Української Революції» О. Доценко. https://prysiaga1919.org.ua/?p=109 |
А наприкінці листопада 1919 року очільник Польської держави соціаліст Юзеф Пілсудський, за посередництвом свого старого знайомого теж соціаліста Юліуша Мархлєвського, уклав таємну угоду з урядом Лєніна про припинення вогню. Це дало змогу останньому спрямувати усі свої сили проти українців.
Так спільними зусиллями Польщі й Росії, за політичного і воєнного сприяння «ліберального» Заходу, були знищені Західноукраїнська Народна Республіка й Українська Народна Республіка, а етнічна територія українського народу була поділена між сусідами. Українці, позбавлені захисту власної держави, зазнали нових хвиль терору від іноземних окупантів.
Пацифікація і її наслідки
У другій половині літа й осені 1930 року польська влада провела в Галичині збройну операцію під назвою «пацифікація» («умиротворення»). Це були обшуки, закриття і знищення українських культурно-освітніх та господарських установ, читалень «Просвіти», кооперативних крамниць, грабування і нищення кооперативного краму, паскудження могил українських вояків, пам’ятників Тарасу Шевченку. За складеними заздалегідь списками польські військові й поліцаї затримували сільських активістів, зокрема: учителя, священника, керівника кооперативу, завідувача читальні та інших. Таких людей заганяли в стодолу і били до непритомності товстими палицями від ціпів. Часто жертвам діставалося по 200 і 300 ударів. Побитих і від того непритомних зачиняли у льосі, де вони перебували без води і догляду за ранами — у медичній допомозі їм відмовляли.
У меморандумі Народної Української Ради до Ліги Націй (попередниці ООН) від 10 січня 1931 року поіменно перелічується понад 350 сіл, через які перейшла карна експедиція; вказується на 212 пограбованих, зруйнованих і знищених кооперативних крамниць, які трощилися бомбами, сокирами тощо; фіксується 69 зруйнованих і знищених культурно-освітніх установ, 12 пошкоджених шкіл, понад 40 сільських громад, де незаконно реквізовано майно селян; а також згадується про 1 357 дорослих чоловіків, жінок, найбільш національно свідомих, громадських працівників, членів кооперативних товариств, читалень «Просвіти», у тому числі вчителів, яких в той чи інший спосіб били нагаями, прикладами, шаблями, палицями (навіть до 500 ударів), про 93 дітей від 6 до 16 років (серед яких чимало учнів українських шкіл, яких також били палицями, нагаями та прикладами карабінів).
За статистикою, складеною на підставі згаданого меморандуму й інших джерел, подається приблизна кількість насильств «польської цивілізації»: 441 «пацифіковане» село, 427 зруйнованих українських кооперативів, бібліотек, шкіл та інших установ, понад тисячу пограбованих селянських господарств, 2 340 жорстоко побитих селян, 27 вбитих або померлих від ран осіб. Описи «пацифікації» видано українською, французькою та англійською мовами. Найбільш детальні — «На вічну ганьбу Польщі» і Polish Atrocities in Ukraine (1931).
 |
 |
|
Книга «На вічну ганьбу Польщі, твердині варварства в Европі». https://diasporiana.org.ua/istoriya/1086-na-vichnu-ganbu-polshhi-tverdini-varvarstva-v-evropi/ |
Revyuk E. Polish Atrocities in Ukraine. https://diasporiana.org.ua/ukrainica/6752-revyuk-e-polish-atrocities-in-ukraine/ |
У Наддніпрянській Україні чимало поляків перебували на високих посадах в органах т. зв. «совєцької» влади, у Червоній армії і ЧеКа і брали участь у ліквідації незалежності України. Так, у 1920 році Москва відрядила до України (до «самостійної» УРСР) голову ЧеКа поляка Фелікса Дзержинського. Він, власне, й виконав криваву чистку і «пацифікацію» серед місцевого національно-самостійницького руху. Зокрема, поляки, як «перший народ України», за радянських часів очолювали багато обласних і центральних органів компартії в Україні. У ті найтрагічніші роки губернатором України, генсеком КП(б)У був присланий із Москви поляк Станіслав Косіор (родом із Мазовії). То він зі своїм партійним побратимом росіянином Павлом Постишевим влаштував у 1928–1933 роках Голодомор і розстріли української інтелігенції. Звичайно, у цьому не можна звинувачувати польський народ, але не можна і замовчувати такі факти, які говорять самі за себе.
Ми раді, що полякам, не без допомоги українського війська, вдалось у 1920 році уникнути «щасливого життя», яке йому готували дзержинські з косіорами, але не можемо забути злочини, вчинені ними проти нашого народу.
Польське підпілля і його союзники
Переслідування українців Польща продовжила навесні 1939 року в Карпатській Україні. І робила це спільно з Угорщиною. Адже обидві держави вороже сприймали прагнення українців до свободи й незалежності. 18 березня 1939 року польський консул у Братиславі Мєчислав Халупчинський доповідав у Варшаву: «…Ознайомившись з ситуацією, вважаю за потрібне порекомендувати Угорщині провести блискавичну деукраїнізацію Підкарпатської Русі без надання розголосу цій акції. «Чистка» має виконуватися під виглядом звільнення краю від комуністичного елементу. Поняття «українець» повинно бути заборонене секретним циркуляром, щоби запобігти публічності цієї справи».
Польська сторона не обмежилася лише рекомендаціями своєму угорському компаньйонові. Так, інспектор польської армії генерал Казімєж Фабриці у доповіді Головному штабу Війська Польського від 17 березня 1939 року писав наступне: «Під час знищення угорцями активних українських елементів очікується втеча цих останніх через кордон. Головним завданням стане їх ліквідація».
І це були не просто слова. За усними свідченнями, зібраними українськими істориками та краєзнавцями в роки Незалежності, 17 березня 1939 року полонених карпатських січовиків-галичан під угорським військовим конвоєм у складі 7–8 колон по 70–80 чоловік було відправлено із табору у Кривій і тюрми у Тячеві до Верецького перевалу. Спочатку їх розмістили у казармах, а наступного дня передали польським прикордонникам. Польські прикордонники у двох місцях за 1,5–2 км від лінії кордону над селами Верб’яж та Нова Ростока та між Петросовцею, Жупанами й Лазами розстріляли близько 500–600 галичан-січовиків.
Ще одну групу січовиків розстріляли праворуч від перевалу з боку Глухівського верху та поблизу Глибокої долини. 21 квітня 1939 року на Ужоцькому перевалі польські військові, за українськими мемуарними джерелами, розстріляли близько 60 полонених січовиків, переданих їм угорцями. Із мемуарних джерел також відомо, що іншу групу галичан (30–43 чоловік) розстріляли польські прикордонники та угорські солдати, жандарми і терористи на Татарському (Яблунецькому) перевалі поблизу Ясіня 23 березня 1939 року.
 |
 |
|
Угорські військові разом з польським військовослужбовцем в уніформі КОП над понівеченими тілами розстріляних січовиків. https://www.istpravda.com.ua/articles/2017/10/19/151175/ |
Угорські вояки з польським офіцером прикордонної служби (спереду) після розстрілу січовиків-галичан на Татарському перевалі поблизу с. Ясіня. https://www.istpravda.com.ua/articles/2017/10/19/151175/ |
Розстріли на трьох карпатських перевалах (Верецькому, Татарському та Ужоцькому) українських військовополонених, переданих угорцями польським військовикам, були воєнними злочинами і здійснювалися з нехтуванням обов’язкових для дотримання ними вимог IV-ї Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі і додатку до неї, а саме Положення про закони і звичаї війни на суходолі, та Женевської конвенції про права військовополонених 1929 року.
Коли 1 вересня 1939 року спалахнула польсько-німецька війна, уряд Польщі, знову ж таки нехтуючи міжнародним правом, яке забороняє насильницьку мобілізацію до армії держави-окупанта мешканців окупованих територій, погнав на польсько-німецький фронт тисячі українців. За деякими оцінками, в польській армії під час війни їх було не менш як 150 тисяч. Серед загиблих польських солдатів 1939 року українці становили 22 %, хоча українське населення становило лише 14 % Речі Посполитої. У польській армії генерала В. Андерса було 6 тисяч українців, які боролись з німцями на Західному фронті, зокрема, брали участь у відомій битві з німцями під Монте-Кассіно в Італії.
Восени 1939 року у німецькому полоні опинилися близько 60 тисяч українців-солдатів Війська Польського, а у російському — 20 тисяч…
У німецько-польській війні 1939 року поляки зазнали поразки. Польський уряд емігрував. Згідно з його ухвалою від 8 листопада 1939 року, на окупованій німцями і росіянами території була створена підпільна польська Армія Крайова (АК). Однак вона та інші польські бойові організації і групи замість того, щоб воювати лише з німцями, взялися винищувати беззбройне українське населення як власноруч, так і руками німецьких карателів, яких провокували на репресії проти українців відповідними способами.
Так, у 1942 році на вимогу Москви і за наказом із Лондона, АК виконувала на українських землях (Волинь, Київщина/Дарниця, під Одесою) диверсійно-саботажну акцію під кодовою назвою «Вахляж». За кожну успішно проведену диверсію німці мстилися мирному українському населенню й політичним в’язням, зокрема, членам ОУН. Тільки у м. Рівному 1942 року німці розстріляли близько 70 тисяч осіб, у тому числі всіх політичних українських в’язнів. Передбачаючи наслідки диверсії і саботажу, в інструкції «Вахляжу» заборонялось їх проведення в місцевостях, заселених поляками.
Нищилось українське населення німецькими руками на догоду Москві. Від самого початку свого існування польське збройне підпілля на українських землях співпрацювало з червоними партизанами і творило спільні осередки-бази у польських колоніях на Волині. Проросійські партизанські загони АК на Волині, як то Собєсяка, Сатановського й інші, оббирали українське населення, нападали на українські села, провокували німців на репресії щодо місцевих мешканців. Не всі поляки були винні у цьому, але факти залишаються фактами: йшлося про «звільнення південно-східних кресуф країни від української присутності». І робилось це по-різному. Наприклад, арештований 1941 року командир Львівської округи польської підпільної військової організації «Союз Збройної Боротьби» полковник В. Млотковський («Млот») погодився на співпрацю з НКВС у поборюванні, між іншим, українського національно-визвольного руху й отримав за це свободу. Зрештою, це не єдиний випадок польсько-російського, чи польсько-німецького «союзу» у боротьбі з українцями.
У поляків були для цього можливості, бо у німецькій окупаційній адміністрації в Україні, а на Волині зокрема, внаслідок політичних обставин, було чимало службовців польської національності: агрономи, фармацевти, лісники, перекладачі, залізничники, лікарі, парамілітарні й будівельні відділи тощо. Як наслідок такої закулісної польсько-німецько-московської співпраці горіли українські села і містечка вже в 1941 та 1942 роках, а в 1943 році польські загони спалили на Волині сотні сіл, і то там, де зовсім не було УПА (тобто там, де безкарно можна було це робити), як наприклад у Сенкєвичівському чи Острожецькому районах. Винищення поляками українців на землях, що межували з етнічною польською територією (на захід від річок Буг і Сян), розпочалося в 1942 році. Від 1942-го до 1943 року тут було вбито понад 2 тисячі українців, переважно інтелігенції.
Від травня 1943 року до травня 1944-го польські підпільні формації на одній тільки Холмщині знищили 52 українські села. Про розмір геноциду свідчить доля села Сагринь у Забужжі, де було спалено 260 господарств та вбито близько 700 дітей, жінок та людей похилого віку. Від серпня-вересня 1943 року польський терор поширився далі на схід, у Галичину та Волинь. Допоки там була українська міліція, організована без дозволу німців, збройного конфлікту з поляками на Волині не було. Та коли, внаслідок німецьких арештів і розстрілів, українці з місцевого самоврядування та української міліції на початку 1943 року пішли зі зброєю у ліси, поляки швидко скористалися цим «вакуумом» і заполонили органи місцевої влади, рейхкомісаріату, поліції та жандармерії. Перше, що вони зробили — це спрямували німецький репресивний апарат проти українського патріотичного села Волині.
Так, згідно з документами Рівненського державного архіву, в окупаційних установах навколо Рівного абсолютну більшість становили поляки. У німецькій допоміжній поліції їх була більшість (11 тисяч осіб), шуцманшафт-батальйони — 1500 осіб. А ще не забуваймо про 7 тисяч поляків у спецзагонах НКВС, які називались «червоні партизани» (таких польських загонів на Волині було 15). До 30 тисяч поляків було у складі «істрєбітєльних батальйонов» НКВС. І всі ці польські формування нападали на українські села, почавши від 17 березня 1943 року застосовувати принцип колективної відповідальності щодо мирного українського населення (село Ремель — 615 жертв).
Постраждали не лише українці. На Волині, окрім польських колоній, були чеські поселення. Чехи сприяли українському національно-визвольному рухові. Навіть була ініціатива від чехів з с. Малин (нинішнього Дубенського району Рівненської області) створити чеський відділ ОУН. Прихильне ставлення чехів до українців не подобалося полякам. Вони погрожували їм за це помстою. І при нагоді таки помстилися. У липні 1943 року партизани Мєдвєдєва пограбували вночі млин у с. Малин, забравши звідти борошно, на яке претендували й німці. І це стало приводом відплатної акції німців, але не щодо червоних партизанів, а мешканців села. Каральний німецький відділ з Луцька, зміцнений польським парамілітарним батальйоном, 13 липня 1943 року оточив село, зігнав людей до дерев’яної церкви та клуні і живцем спалив, не давши нікому змоги втекти У цьому пеклі загинуло близько 800 людей — чоловіків, жінок, дітей, серед них і лікар-єврей з дружиною-полькою і двома малими синами. На захист села виступили члени місцевої боївки ОУН на чолі з районовим ОУН «Лисим» — і всі загинули у нерівному бою.
Протягом 4-х місяців після згаданих вище подій українці стояли перед вибором: зазнати повного фізичного знищення або вдатися до збройного повстання. Після безрезультатних переговорів з поляками, 11 липня вони підняли антипольське повстання. Бо, як стало відомо з перехоплених УПА документів, польське підпілля призначило на 15 липня 1943 року масове знищення українців. Реалізувати свій задум поляки не встигли. Їм самим довелося рятуватися втечею до Польщі. Проте, так зробили не всі, оскільки польський емігрантський уряд в Лондоні дав наказ місцевим полякам не залишати Волинь на вимогу УПА, бо «…без польського населення Польща назавжди втратить Волинь». Тобто, політики у своїх вчинках керувалися не турботою про людей, а лише власними амбіціями…
Взаємний обмін населенням
Польський еміграційний уряд постійно дратував Москву дипломатичними демаршами, вимагаючи встановити східні кордони 1939 року для відновленої у майбутньому Речі Посполитої. Тому Кремль створив власний маріонетковий уряд Польщі. 9 вересня 1944 року між урядом УРСР і польським Комітетом Національного Визволення було підписано угоду про «взаємний обмін» населенням. Тобто, українців мали депортувати із крайніх західних етнічних українських земель до УРСР, а польські колоністи мали повернутися з України на етнічні польські землі.
Українці не хотіли полишати рідну землю. Тоді «партнери» застосували щодо них силу. У квітні 1945 року Лемківщиною прокотилася хвиля арештів інтелігенції, священників та свідомих селян. Метою акції було деморалізувати селянські маси, позбавити її провідної верстви. Також посилився керований терор місцевих поляків проти мешканців українських сіл. Терор підтримувала міліція та органи безпеки. А влітку 1945 року польський Тимчасовий уряд національної єдності вислав регулярні війська на Лемківщину та в інші райони проживання українців…
Із Перемишльщини тоді було виселено 70 % мешканців, притому 49 українців вбито, 357 осіб заарештовано, зґвалтовано 15 дівчат, важко поранено 15 чоловіків, спалено 290 господарств.
Найвідомішим прикладом дій польського війська проти українського населення Лемківщини був п’ятиразовий напад на с. Завадка Морохівська на Сяніччині. Першого разу карателі вдерлися до села 24 січня 1946 року. Було вбито кілька місцевих жителів. Але поява відділу УПА змусила солдатів втікати. Проте, 25 січня, у більшій кількості, поляки повернулися і того разу вбили близько 70 осіб, у тому числі жінок та дітей. До 30 квітня 1946 року Завадка Морохівська зазнала ще трьох облав, внаслідок яких село було спалене, а ще 73 жителів військо забрало з собою. Полонені упівцями польські солдати зізналися, що всі частини їхнього війська, які оперували на Сяніччині, отримали наказ нещадно оббирати українців, виводити їх на переселені пункти, а непокірних чи втікачів негайно розстрілювати. У такий спосіб протягом 1944–1946 років до УРСР було вивезено понад 480 тисяч етнічних українців.
Світ пам’ятає про трагедію чеського села Лідіце, про іспанську Герніку. А от про долю Завадки Морохівської, Сагрині й десятків їм подібних не знає.
Операція «Вісла»
28 квітня 1947 року польський уряд розпочав військову акцію під кодовою назвою «Вісла» з метою примусового виселення решти українців з їх етнічних земель. Це був черговий етап «зміцнення польськості» держави. Розміщення депортованих у північно-західних районах Польщі відбувалось за продуманим планом. Він полягав у тому, щоб українські сім’ї розпорошити між поляками на якнайбільшому просторі з тим, щоб швидко асимілювати. Тому лемків розселили по кілька сімей на одне польське село на території 45 повітів. Сім’ї підозрілих у співпраці з УПА оселяли одинцем.
Важкими були економічні умови депортованих. Будинки і господарства, в які їх поселяли, були на 60–70 % зруйновані; земля лежала перелогом; не вистачало насіння, реманенту. Місцева влада не допомагала. Навпаки, вона свідомо й організовано плекала ворожість до українців серед навколишніх поляків.
Акція «Вісла» (28 квітня – 29 липня 1947 року) – військово-політична операція польської комуністичної влади, що стала інструментом етнічної чистки та полягала у депортації всього українського населення з південно-східних регіонів Польщі (Лемківщина, Холмщина, Надсяння й Підляшшя) до її північно-західних земель.
https://uinp.gov.ua/informaciyni-materialy/viyskovym/akciya-visla-1947-rik-28-kvitnya-29-lypnya
Щоб позбавити українську громаду потенційних керівників протесту проти незаконних дій польського уряду, було завдано жорстокого удару по інтелігенції. Для «підозрілих українців» рішенням керівництва Польщі у квітні 1947 року було створено концентраційний табір в Явожно, на базі філії колишнього німецького концтабору «Освєнцім». Через нього пройшло 3 936 в’язнів-українців, у тому числі 823 жінки та кілька десятків дітей, 22 греко-католицькі священники та 5 православних, вчителі, лікарі. Всіх їх морили голодом та виснажливою працею. Внаслідок нелюдського, брутального поводження померло близько 200 в’язнів.
Наполегливі намагання польської сторони прищепити українцям почуття провини за те, чого насправді не було, змушує пригадати відомий вислів китайського мудреця Конфуція: «Остерігайтеся тих, хто хоче прищепити вам почуття провини, бо вони прагнуть влади над вами!»
…У 2014 році, напередодні чергової річниці «волинських подій» та пов’язаної з нею активності польських парламентарів, мною (автором цих рядків) було запропоновано народному депутату Юрію Шухевичу винести на розгляд Верховної Ради України постанову «Про геноцид українців у Другій Речі Посполитій, Польській Республіці та Польській Народній Республіці». Йшлося про визнання геноцидом політики Другої Речі Посполитої, Польської Республіки та Польської Народної Республіки щодо етнічних українців на окупованих та анексованих Польщею українських етнічних землях. Однак проєкт постанови не був реалізований. У матеріалах засідання Сейму Республіки Польща № 22 від 06.07.2016 р. депутат Пьотр Згожельскі від імені спільноти «кресов’яків» висловив обурення з приводу того, що польський парламент не проголосив 11 липня днем геноциду поляків на Волині. На його думку, це сталося після того, як спікер Сейму Марек Кухцінський зустрівся у Трускавці з народним депутатом Юрієм Шухевичем та запевнив його, що польський сейм не ухвалюватиме постанову про визнання подій на Волині «геноцидом поляків».
Та польський Сейм… свою резолюцію таки ухвалив. Та ще й охарактеризував (безпідставно) волинські події «геноцидом, здійсненим українськими націоналістами щодо поляків».
Ба більше, у час, коли українські воїни, зокрема й члени ОУН, проливали свою кров у боях з російськими агресорами, закриваючи своїми тілами Європу від московитських варварів, 11 липня 2023 року Сейм Польщі ухвалив чергову резолюцію про волинські події, заявивши, що польсько-українське примирення повинно включати (з українського боку, звісно) «визнання провини і вшанування пам’яті жертв»…
Однак діяльність польської сторони не обмежилася тільки паперовими резолюціями. Так, др. Лукаш Адамскі, заступник директора Центру діалогу ім. Юліуша Мєрошевскєго, державної установи, підконтрольної Міністерству культури та національної спадщини Республіки Польща, коментуючи на українському телебаченні блокування польською стороною транзиту зерна з України до Євросоюзу (т. зв. «протести польських фермерів»), визнав, що «…справа не у зерні, а в ОУН, УПА та Шухевичі!»…
Якось усе це, м’яко кажучи, дивно виглядає…
Весь текст статті – у журналі геополітичної аналітики «Бінтел»
