Презентація чергового, 2-го номера журналу геополітичної аналітики «Бінтел»
Через прискорювані світові події, викликані російсько-українською війною, тематика матеріалів чергового, другого у 2024 році, номера журналу геополітичної аналітики «Бінтел» певною мірою оперативно їх віддзеркалює. Принаймні, у підготовлених авторами статтях йдеться саме про те, що важливе для України, зокрема, про її позиції на політичній сцені, про її союзників і, м’яко кажучи, опонентів, про ближню перспективу того, що сьогодні відбувається і у нашій державі, і у її сусідів — колишніх спільників по СРСР. У такому контексті пропонується стаття нашого постійного автора Олексія Воловича, тема якої безпосередньо у її заголовку «Агресія РФ проти України і позиції країн Центральної Азії та їхніх партнерів». Стаття друкується під рубрикою «Міжнародна політика». До речі, така рубрика стосується деяких інших журнальних матеріалів, про які йтиметься нижче.
Отож, Олексій Волович звертає увагу читачів на те, що геополітика країн Центральної Азії так чи інакше починає набувати політичної конкретики, що зрештою мало статися, незважаючи на попередні політичні кроки їх керівництв. До речі, автор влучно це конкретизує вже у першому реченні свого тексту: «Між країнами Центральної Азії та Україною немає спільного кордону, але в історичному розвитку є те, що їх може об’єднувати». І далі поступово це описує, аналізуючи позиції країн, що порівняно нещодавно були у ролі «новой исторической общности — советского народа». Та коли вони, як країни, здобули незалежність, то згодом їм випало відстоювати її, зокрема, оглядаючись на російську війну в Україні. Як саме це відбувається — автор описує, підкріплюючи конкретними фактами і дотримуючись, як належить, об’єктивної точку зору. У статті (а це перша її частина) йдеться про події у Казахстані, Узбекистані, Туркменістані, Киргизстані, Таджикистані, та про їх реакцію на агресію РФ в Україні. Якщо вважати, що така реакція країн однакова, то це не буде правильно, оскільки керівництво кожної намагається виходити зі своїх інтересів, з того, що їм може бути вигідним, а що, навпаки — посилити складнощі через можливі невдоволення росіян. Це і змушує їх сідати на політичний «шпагат», уникнути якого не завжди вдається через різноманітні умови, в тому числі (або передусім), які виникають при так званому співробітництві з РФ. Достатньо навести один із багатьох прикладів співпраці того ж Туркменістану, коли автор описує його позицію щодо повномасштабного вторгнення РФ в Україну — «…Донині позиція Туркменістану залишається не чітко визначеною. Ані під час дипломатичних контактів, ані в офіційних заявах керівники Туркменістану не порушують тему війни в Україні. У туркменських ЗМІ також нічого про напад росіян на Україну не згадується». Така ж позиція і керівництва Киргизстану, де районні суди столиці Бішкек заборонили усі збори та мітинги проти війни Росії в Україні. Автор пояснює, що в основі такої реакції керівництва країн Центральної Азії — «…страх перед Кремлем та визнанням його агресором, чи зробити якийсь крок без його дозволу або сказати те, що йому не сподобається. Цей генетичний переляк передався центральноазійським лідерам у спадок ще від радянських часів, коли всі місцеві керівники у пострадянських республіках були слухняними виконавцями отриманих з Москви розпоряджень. Цей страх і покора передавалися від покоління до покоління, і нинішня російська пропаганда насаджує постулат про те, що «нацмены без русских — никто и ничто», хоча сьогодні в деяких колишніх радянських республіках люди живуть помітно краще, ніж у колишній метрополії з її величезними природними багатствами».
У чомусь співпадають підходи до такої теми і у статті Мирослава Дністрянського, яка розміщена у журналі під рубрикою «Школа геополітики» з заголовком «Кавказ — як арена зовнішньогеополітичного протистояння, внутрішньоетнополітичного самовизначення й конкуренції». На початку статті автор звертає увагу, що «Кавказ вирізняється величезною різноманітністю як в етнічному відношенні, так і у релігійно-конфесійному. Такі реалії характерні для більшості великих гірських районів, які, обмежуючи внутрішню комунікацію, сприяли збереженню давніх звичаїв, традицій й усього укладу життя». А ось що там відбувається сьогодні — хоча і нам добре відомо зі ЗМІ, але не достеменно, оскільки не завжди визначаються справжні причини разом з їх винуватцями чи призвідниками. Автор навіть вважає за належне нагадати нам, що Кавказ складається з двох частин — Північного і Південного, і вважає некоректним називати той край Закавказзям, як це робить Москва, а також пояснює зокрема, що порівняно нещодавнє створення там самопроголошених держав стало одним з основних інструментів політики московського центру, спрямованої на те, щоб утримувати, зокрема, Південний Кавказ в орбіті російського впливу.
Нагадує автор також про окремі тогочасні трагічні події, в тому числі про війну 2008 року, коли Грузія зазнала поразки у протистоянні з російським нападником, внаслідок чого Абхазія стала маріонеткою Росії, цілковито залежною від неї політично і економічно. Але найгіршим наслідком було те, підсумовує автор, «що на міжнародному рівні російська агресія не зазнала адекватного осуду, проти Росії не було запроваджено жодних санкцій, що створило небезпечний міжнародно-політичний прецедент, розв’язавши Кремлю руки для нових геополітичних авантюр». Однією найбільших з таких і стала російсько-українська війна, активна фаза якої розгорнулася з нападом Росії у 2022 році. Що відбуватиметься на Кавказі далі? Хто з поважних політичних гравців готовий проштовхувати (і проштовхує) свої інтереси? І що було б найкраще для мешканців тих земель у кінцевому геополітичному рахунку? У автора є відповідь на ці запитання: «…Найбільш оптимальним на перспективу варіантом розвитку політичних подій на Північному Кавказі було б створення Конфедерації народів Північного Кавказу — як суверенної ісламської, але світської держави. Але розвиток подій може піти і в іншому напрямі залежно від внутрішньополітичної ситуації в Росії».
Авторів ще двох статей у журналі об’єднує не лише рубрика «Міжнародна політика», але й латиноамериканська тематика. Зважте: обидві колеги, ґрунтовно займаючись політологією, пропонують для нашої уваги свої роботи: доктор політичних наук Ольга Брусиловська — статтю «Голосування в ООН з українського питання: кейси Куби та Нікарагуа», а наш постійний автор кандидатка політичних наук Катерина Вакарчук — «Російський інформаційний «ландшафт» на Кубі під час російсько-української війни».
Ставлення країн Південної Америки до російсько-української війни не можна назвати однозначним. Не заглиблюючись у пояснення, достатньо лише зазначити, що їх політика формувалася залежно від сучасних і історичних подій, участь у яких тих же країн Заходу (і не тільки) була досить активною. Тому сьогодні і спостерігаємо, як окремі очільники країн Південної Америки намагаються окреслити свою, відмінну від сусідів позицію, добираючи при цьому свої аргументи чи витлумачення. Певним чином вона може залежати від закордонного інформаційного впливу, від економічних здобутків чи проблем, від суспільних традицій і планів на майбутнє. Як приклад — позиції деяких з них на Саміті миру у червні, коли їх представники не погоджувалися з кутом зору більшості у оцінюванні російсько-української війни. Що може бути причиною таких позицій і що може допомогти донести на той континент правду — про це і йдеться у статтях поважних авторок. Ось лише один витяг зі статті Ольги Брусиловської: «…Політика більшості країн регіону стримана, однак вона співпадає із політикою країн Заходу частково. Директор програм International Conflict Group у CELAC Айван Бріскоу вважає, що такою позицією відверто засуджуються неспровокована агресія, порушення міжнародного права та територіального суверенітету — всі ці теми є ключовими для латиноамериканської дипломатії протягом останніх 200 років, завдяки чому континенту вдавалося уникати збройних міждержавних конфліктів». Щодо «радіусу аналізу» у статті, то йдеться про такі країни, як Мексика, Перу, Чилі, Венесуела, Куба, Нікарагуа, Болівія, Аргентина, Бразилія. До речі, у статті згадується і про українську діаспору у тих краях, яку не можна не брати до уваги при відстоюванні позиції України на такому цікавому материку. Тамтешніх українців можна і необхідно долучати до роз’яснень місцевому населенню про те, що і чому нині відбувається в Україні. Авторка переконана, що на початку російської агресії у всіх латиноамериканських ЗМІ бракувало якісних аналітичних матеріалів щодо подій в Україні — «Згідно з опитуванням, оприлюдненим наприкінці березня 2014 року у мексиканському виданні Excelsior, лише 28 % респондентів знали про існування Криму…»
Що ж до статті «Російський інформаційний «ландшафт» на Кубі під час російсько-української війни», то щоб зрозуміти, що має на увазі авторка Катерина Вакарчук, досить лише навести підзаголовки: «Від російської пропаганди — до кубинської агітації», «Від «м’якої дипломатії» — до принципових рішень», «Назад, у майбутнє…», «Був союзником — став найманцем. Чи навпаки?», «Храм РПЦ — як кінозал для пропаганди». Навіть з них можна зрозуміти, що яким є російський вплив на кубинське суспільство і яким чином слід переламати цей вплив, щоб воно змогла об’єктивно оцінювати світові події, включно з тим, що нині відбувається в Україні. А також останній абзац статті, у якому авторка робить наступний поки що невтішний висновок: «…Що ж до Куби, про яку йдеться у цьому матеріалі, то вважаю, що протягом останніх двох років стосунки з нею навіть погіршилися. У першу чергу внаслідок того, що кубинці відчутно залежні від Москви. І розірвати цей «вузол залежності» у найближчій перспективі — справа непроста, у тому числі і для українського посольства у Гавані».
Під рубрикою «Геополітика і національна безпека» ми пропонуємо читачам історичні дослідження політичного експерта Сергія Рудюка. Цього разу його стаття друкується під заголовком «Право і справедливість по-польськи у минулому й сьогоденні», за яким можна загалом визначати її зміст. В основному автор веде мову про воєнні злочини і відповідальність за них держав і як це може впливати на міжнародні відносини. Так, він звертається до питання визнання державами Голодомору 1933 року в Україні. Актом геноциду його визнали вже 28 країн, інші перебувають у стадії вивчення чи обговорення, визначаючи при цьому свою позицію, що подекуди викликає запитання чи своєрідні геополітичні резюме. Автор навіть різко зауважує, що має на увазі — що «намагання політичних еліт окремих держав перекласти свою провину перед українським народом на самих українців більше схожі на наклепи. Підтверджують таку тезу історичні факти. Наприклад, про українсько-польські відносини у період від другої половини ХІХ-го – до початку ХХІ століття».
Стаття також має підзаголовки, за якими можна визначити те, про що у ній йдеться з тим, щоб привернути увагу читача не тільки до окремих історичних подій, але й пояснити справжню суть та підґрунтя вчинків їх учасників. Так, у першому розділі «Галичина у складі Австрійської імперії» автор нагадує, якими правами могли користуватися жителі, якщо вони не були австрійцями чи угорцями. Тут і про «куріяльну» виборчу систему, і про автономію Галичини, коли вона увійшла до складу імперії, про запровадження у ній державною польської мови, про складнощі формування української інтелігенції, кількість якої була катастрофічно мала і не могла збільшуватися з певних суб’єктивних причин. Автор наводить такий приклад, яким можна пояснити багато що з того, що відбувалося на Галичині на початку минулого століття: «У 1900 році 95 % українців Галичини жили з сільського господарства. З них 80 % були малоземельними бідаками, оскільки 45 % орних земель належали близько 2400 польським землевласникам, а решта 55 % сільськогосподарських угідь розподілялися між тисячами крихітних селянських господарств. Тому безземелля стало причиною масової еміграції українців-галичан до Америки й Канади».
Також автор аналізує події, які мали місце в Галичині під час і після Першої світової, нагадує про відомий польсько-український похід 1920 року на Київ, про відповідальних за припинення існування Західно-Української Народної Республіки й Української Народної Республіки, внаслідок чого етнічні території українського народу були поділені між сусідами, а українці підпали під нові хвилі терору від іноземних окупантів.
Наступні частини матеріалу викладаються з такими підзаголовками, як «Пацифікація і її наслідки», «Польське підпілля і його союзники», «Взаємний обмін населенням», «Операція «Вісла».
У черговому інтерв’ю під рубрикою «В гостях у «Бінтел» на наші запитання відповідає колишній військовий історик, доктор історичних наук, полковник у відставці Іван Муковський. У заголовок інтерв’ю винесений вислів Івана Муковського, який не лише узагальнює тему співбесіди, але й свідчить про її актуальність, тим більше, що розмова з журналістом відбувалася напередодні 8 травня, коли відзначається День пам’яті, коли віддається належне загиблим у Другій світовій — «Сьогодні ми пересвідчились, як наші сусіди прагнуть завуалювати справжні цілі розв’язаної проти нас війни».
Традиційно чергове журнальне інтерв’ю з часом з’явиться на сайті «Борисфен Інтел» у скороченому варіанті, але читач навіть так матиме змогу дізнатися про дослідницьку діяльність в Україні за часів її незалежності, коли активісти взялися визначати внесок її громадян у Перемогу, зокрема, їхні незворотні втрати. До речі, автор присвячених таким подіям кількох широковідомих у нашому суспільстві книжок збільшив їх кількість ще однією, де розповідається саме про таку дослідницьку діяльність, коли були намагання її «коригувати» з відомих тоді (як і тепер) причин. Така розмова з Іваном Муковським актуальна, адже дехто з наших сусідів заперечує жертовність українських громадян, приписуючи собі всі перемоги у тій війні. Та що і як було тоді насправді — нині аж ніяк не приховати гаслами чи різними «дослідженнями», що виконуються деякими «вченими» чи ідеологами, які своєю політичною діяльністю прагнуть долучитися до справжнього героїзму наших предків. Про це і зазначає Іван Муковський першим же реченням у своєму інтерв’ю: «…Річ у тому, що до колишніх історичних подій звертаються у двох випадках: або коли хочуть їх переінакшити, тобто, маніпулювати, або, навпаки, таки дізнатися правди. За часів незалежності України стосовно Другої світової війни була проведена велика дослідницька робота з визначення справжніх людських втрат нашого українського суспільства, які подаються на сторінках «Книги Пам’яті України». І огортає сум, коли чути від росіян, що вони могли самотужки здолати німецько-фашистського нападника у тій війні».
Сподіваємось, інтерв’ю буде цікаве для наших читачів, особливо сьогодні, коли українське суспільство доводить свою істинну правду на фронті російсько-української війни.
Олег Махно
Журнал № 2, 2024 рік
