Витіснення Сил оборони України замість стратегічного прориву

Стратегія бойових дій ЗС РФ на фронті

Іван Січень

У червні 2024 року на Петербурзькому міжнародному економічному форумі президент РФ В. Путін підтвердив, що стратегія дій російської армії в Україні змінюється, а саме — замість масштабного прориву фронту буде поступове витіснення українських військ з тих територій, які Москва намагається присвоїти силоміць. Для цього у Росії начебто є відповідні ресурси, які можуть поповнюватися у спосіб набору контрактників та випуску військової продукції. Причин таких змін російської стратегії В. Путін не назвав, але вони досить очевидні. Попри те, що Москва намагається зміцнювати ЗС РФ та нарощувати їх потенціал, їм не вистачає сил, щоб досягти стратегічних успіхів у війні проти України. У лютому-березні 2022 року ЗС РФ захопили великі українські території, але всі їх так звані досягнення залишаються лише на тактичному рівні. Тому Росія і намагається виснажувати Україну та її партнерів, нав’язуючи затяжну війну, сподіваючись при цьому на перевагу свого потенціалу. Разом з тим, за оцінками багатьох експертів, така стратегія не надасть Москві змоги відчутно змінити ситуацію на свою користь. Затягування війни «грає на два боки» і дає Україні додатковий час для вдосконалення своєї оборони. Це можна сказати і про партнерів України, які також матимуть час для нарощування обсягів виробництва озброєння, військової техніки та боєприпасів, ясна річ, в інтересах нашої держави. Отож війна Росії проти України все більше ставатиме позиційною за характером, як за часів Першої світової війни. А перемога буде залежати від спроможності сторін забезпечити свої війська необхідними силами та засобами, а також налагодити ефективну роботу тилу. Розглянемо такі питання більш детально.

Для того, щоб визначити перспективи подальшого ходу війни Росії проти України, потрібно розглянути, що відбулось на фронті протягом останнього часу і що діється саме зараз.

Як відомо, з початку 2024 року головним фронтовим досягненням росіян стало захоплення м. Авдіївка поблизу м. Донецьк, після чого їхні війська просунулись ще приблизно на 10 км у західному напрямку. Бої за Авдіївку тривали з лютого 2022-го по лютий 2024 року, а втрати російської армії становили понад 13 тис. військовослужбовців та 220 одиниць військової техніки.

Після Авдіївки збройні сили Росії активізували наступальні дії практично на всій лінії фронту, а свої головні зусилля зосереджували на Куп’янському, Лиманському, Краматорському, Покровському, Херсонському, Запорізькому та деяких інших напрямках. Згідно з деклараціями Москви, мета такого наступу — вихід збройних сил РФ на адміністративні кордони Донецької і Луганської областей, а також покращення їх тактичного розташування на інших ділянках.

Щоправда, як і раніше, це було та залишається лише частиною стратегічних кремлівських планів, якими передбачається захоплення всього сходу та півдня України, а потім і повне знищення незалежності нашої держави. Саме з такою метою Росія почала готувати більш масштабні наступальні операції, плануючи прориви фронту та вихід на оперативний простір. А відповідні рішення щодо їх виконання залежали і зараз залежать від наслідків тактичних наступів та наявних сил у перших ешелонах військ разом із можливістю їх поповнення за рахунок резервів і мобілізаційних ресурсів.

До середини квітня-початку травня 2024 року тактичні наступи ЗС РФ мали вигляд досить успішний. Російські війська повільно, але вперто просувались у визначених напрямках та захоплювали нові населені пункти. Найбільшим із таких здобутків став вихід російських військ на східні околиці м. Часів Яр, який, по суті, є передовим районом для подальшого розвитку наступу росіян на Слов’янськ і Краматорськ. Швидше за все, такий напрямок і був обраний командуванням збройних сил Росії для основного удару з метою стратегічного прориву вглиб території України.

Та вже у травні 2024 року рух загарбників дещо сповільнився. На жаль, Силам оборони України не вдалося остаточно зупинити ворога, однак вони змогли виграти час для спорудження інженерних укріплень. Звичайно, якби їх взялися будувати завчасно, вони були б більш ефективні та зміцнили б оборону належним чином. Тим не менш, укріплення зіграли свою роль. Місцями, у тому числі, в м. Часів Яр, ворог наблизився до українських укріплень, однак так і не зміг їх здолати. Тим паче, що лінії оборони мають багато ешелонів та прикриваються військами також і в тилових районах, принаймні, на головних напрямках дій російських військ. Як наслідок, війна фактично стала позиційною з відносно незначними просуваннями підрозділів збройних сил Росії та Сил оборони України.

За таких обставин у травні 2024 року ЗС РФ знову атакували Харківську область України з півночі. За твердженнями Кремля, це було викликане «необхідністю створити буферну зону», яка б не дала змоги обстрілювати прикордонні райони Бєлгородської області РФ з української території. Втім, насправді Росія намагалася відтягнути Сили оборони України з їх резервами зі східної ділянки фронту, оточити і знищити угруповання українських військ в районі Куп’янська, посилити терористичні обстріли м. Харків, наблизивши до нього позиції польової артилерії, а також викликати паніку серед харків’ян та загалом посилити напруженість в Україні.

Після певних досягнень ЗС РФ, які в основному стали наслідком прорахунків командування окремих з’єднань українських військ у прикордонній зоні Харківської області, російський наступ вдалося пригальмувати, а потім і призупинити. А бойові дії тепер тривають в основному на відстані 8–9 км від кордону. Найбільш активні зіткнення відбуваються у північній частині м. Вовчанськ та поблизу сіл Липці і Глибоке, де ворог зазнає відчутних для себе втрат. Попри це, противник не відмовляється від своїх цілей, перегруповує війська та посилює їх у спосіб передислокації підрозділів з інших напрямків (зокрема, з південної ділянки фронту).

Цілком можливо, ЗС Росії також вторгнуться і до Сумської та Чернігівської областей України з тією ж метою — розпорошити ресурси Сил оборони України. З початку 2024 року у прикордонних районах цих регіонів України відчутно активізувалась діяльність ворожих диверсійно-розвідувальних груп. Часом їм вдається ввійти до українських населених пунктів, розташованих у «сірій зоні», що російська пропаганда згодом подає як «початок нового наступу». Здебільшого, така інформація є провокаційною, але на дії нападника Україні необхідно належно реагувати аби не допустити проривів ворога та повторення ситуації лютого-березня 2022 року. А це знову ж таки відволікає ресурси Сил оборони України від бойових дій на сході.

Тим не менш, Росія так і не спромоглася створити необхідні умови для одночасного виконання стратегічних наступальних операцій на кількох напрямках. Як вже зазначалося, російські війська зав’язли у позиційних боях і поки що не змогли зайняти вигідних для них вихідних районів навіть для прориву у тактичну глибину укріплених позицій Сил оборони України. А незначні просування росіян, які зараз спостерігаються, обмежуються лише передпіллям перед основною лінією оборони українських військ. Хоча навіть і такі просування становлять не більше кількасот метрів.

Відчутною проблемою для командування ЗС РФ є зосередження необхідної кількості військ для масштабного наступу, тим паче, на декількох напрямках. За різними даними, Росія сконцентрувала на фронті та довкола України від 550 до 620 тис. військовослужбовців (попри твердження В. Путіна про фантомні 700 тисяч). Здавалося б, такої кількості цілком достатньо, аби Москва змогла досягти бажаного. Щоправда, наведені показники стосуються не тільки бойового компоненту, але й персоналу допоміжних підрозділів, а також особового складу частин та підрозділів Росгвардії, ФСБ, міністерства з надзвичайних ситуацій та інших воєнізованих структур. До того ж, вони розкидані на досить значному фронті довжиною 3,2 тис. км. А активні бойові дії ведуться на ділянках загальною довжиною 1,2–1,5 тис. км. При цьому тактична глибина бойових порядків російських військ сягає 30 км, а з оперативними тилами — 200 км. Тобто, накопичені Росією маси військ «розпорошуються» по глибині та площі. Тому командування ЗС РФ змушене їх перерозподіляти на найбільш важливі напрямки, послаблюючи інші ділянки фронту. А як свідчить ситуація, що склалася на півночі Харківської області, додаткових резервів у Росії катма.

Крім того, на погляд західних експертів, для Росії все більше звужується «вікно можливостей» з успішного масштабного наступу на фронті, не кажучи вже про кілька наступів на різних напрямках. Насамперед мається на увазі відновлення західними країнами постачання озброєння та боєприпасів Україні, що допомагає нам впоратися з проблемою їх нестачі. До речі, саме такі проблеми на початку 2024 року і стали головною причиною успіхів ЗС РФ на фронті. Зараз США і Європа не тільки доправляють в Україну снаряди, які знаходяться на складах, але й налагоджують їх масове виробництво на власних підприємствах. Звичайно, відразу ж вийти на повну потужність виробництва, щоб зрівнятись з Росією, не реально, але союзники впевнено до цього наближаються.

Вже влітку 2024 року на озброєнні Збройних сил України з’являться винищувачі F-16, що суттєво посилить систему ППО нашої держави, а також надасть додаткові можливості для того, щоб завдавати ударів по позиціях противника безпосередньо на лінії фронту та у тактичній глибині. Так, бортове озброєння F-16 дозволяє знешкоджувати балістичні та крилаті ракети противника, у тому числі над його територією. Крім того, вони можуть успішно протидіяти літакам Су-34, які скидають керовані авіаційні бомби (КАБ) із глибини російської території на дальності до 90 км від зони бойових дій. І ще, F-16 здатні нести до шести КАБ та застосовувати їх, не заходячі до зони дії російської ППО.

Готується також передача Україні додаткових засобів протиповітряної оборони, бронетанкової техніки, ракетно-артилерійських систем тощо. Деякі країни допускають можливість направлення до України своїх військ, чи, принаймні, інструкторів. Проводяться консультації щодо прикриття сусідніми з Україною країнами НАТО повітряного простору над західними регіонами нашої держави.

Водночас у травні-червні 2024 року провідні партнери України надали дозвіл на застосування їх далекобійних озброєнь по військових об’єктах ЗС РФ, розташованих на російській території. Тепер Сили оборони України мають змогу завдавати ударів по місцях зосередження та вихідних районах російських військ, а також їх пунктах управління, складах, передових аеродромах і інших цілях у суміжних з Україною регіонах РФ. Своєю чергою, це відчутно ускладнить наступ збройних сил Росії.

В цілому ж під потенційні удари Сил оборони України підпадає 16 % російської території. Перші із них були виконані на півночі від м. Бєлгород по російським системам С-300, які обстрілювали м. Харків. Як наслідок, інтенсивність таких обстрілів відчутно зменшилась, принаймні, тимчасово. А система ППО Росії в Криму знищується швидше, аніж її відновлюють загарбники. На черзі — аеродроми. Ще у 2022–2023 роках Москва була змушена відвести свої літаки від кордонів України, а скоро опиниться перед необхідністю взагалі сховати їх у глибокому тилу. Те ж стосується і залишків Чорноморського флоту РФ.

Якісно нові проблеми очікують нафтопереробну та військову галузі російської промисловості. Вони також є законними цілями для Сил оборони України, які систематично уражають елементи їх інфраструктури із використанням вітчизняних БПЛА. А західні ракети дадуть змогу робити це набагато ефективніше, що ускладнить логістику російських військ та виробництво озброєння і військової техніки.

Все це і змушує Москву вдаватися до стратегії поступового витіснення підрозділів Сил оборони України з їх позицій на окремих ділянках лінії фронту, де російські війська мають перевагу. При цьому, як і раніше, не зважаючи на втрати, виконуються «м’ясні штурми», що супроводжуються масованими артилерійськими та ракетно-бомбовими ударами по опорних пунктах українських військ, їх тилах та логістичних маршрутах. Така стратегія приносить Росії певні успіхи, хоча і потребує значних ресурсів. А вони не такі вже й нескінченні, як впевнює Москва, чи може здаватися з першого погляду. У своїх попередніх публікаціях мені неодноразово доводилося порушувати дане питання, однак варто звернутися до нього ще раз, оскільки наразі воно ключове за своїм значенням для подальшого ходу війни.

Розпочнемо з можливостей Російської Федерації щодо забезпечення військ особовим складом. Як стверджує Кремль, жодних проблем у цьому немає. Але, насправді, вони таки існують. Так, внаслідок втечі з Росії понад 1,5 млн громадян після оголошення часткової мобілізації у вересні 2022 року, а також призову на військову службу до одного мільйона осіб, у країні виник гострий дефіцит кадрів у всіх сферах.

З одного боку, це негативно позначається на російській економіці, а з іншого — змушує роботодавців підвищувати працівникам зарплатню, які в низці випадків вже виходять на рівень грошового утримання військовослужбовців на фронті. Хоча навіть четверта частина таких сум без ризиків життю і здоров’ю цілком задовольнила б більшість російських громадян. А тому бажаючих служити у російському війську стає все менше. Тим паче, коли обіцянки Кремля щодо соціальних гарантій військовослужбовцям відверто порушуються на всіх рівнях. Як наслідок, призов добровольців-контрактників хіба що покриває бойові втрати.

По суті, це визнав В. Путін на Петербурзькому економічному форумі. За його словами, щомісяця на фронті гине близько 5 тис. російських військовослужбовців. Тобто, разом із пораненими загальний показник втрат може становити до 20 тис. осіб, а зважаючи на очевидне применшення кількості загиблих Путіним, загальна щомісячна кількість втрат російської армії може становити до 30 тис. осіб. Згідно з офіційними даними МО РФ, які повторюються Путіним, стільки ж щомісяця призивається на службу.

Ще гірша картина з військовою технікою. На фронті її поки що не бракує. Запаси стрілецької зброї є. Боєприпаси, включно зі снарядами, поки що виробляються в достатній кількості. З БПЛА і ракетами ситуація більш складна, що змушує Москву закуповувати їх в Ірані та КНДР. Те ж саме можна казати і про бойові броньовані машини, ствольну та реактивну артилерію, а також важкі системи ППО. Втрати такої техніки на фронті перевищують їх виробництво. Випуск танків обчислюється навіть не десятками, а їх потребу у військах задовольняють за рахунок модернізації старих машин, які знаходяться на зберіганні. З 2022 року такі запаси зменшилися майже на половину. Виробництво літаків також поштучне, що не може компенсувати їх втрати.

Звичайно, що Україна не в кращому стані. Але завдяки допомозі західних партнерів у неї є шанс «перезавантажити» війну та перехопити ініціативу на фронті. Це дуже складно, однак не неможливо. Варто сподіватися, що консолідація зусиль партнерів України довкола порушеного питання дасть свої результати та допоможе здобути перемогу.

Саме такі перспективи і мав підкріпити мирний саміт у Швейцарії, на порядку денному якого — події в Україні. Всупереч всім спробам Росії занизити його значення, такий глобальний захід об’єктивно виступає каталізатором міжнародної підтримки нашої держави. У найближчій перспективі така підтримка навряд чи нівелює військові переваги Москви, однак значно підвищить можливості України щодо протидії агресорові, у тому числі завдяки більш якісному озброєнню та новітнім технологіям наших західних партнерів.