Нові геополітичні пріоритети у відносинах між Францією і Китаєм

Berliner Zeitung, Німеччина

За наслідками державного візиту президента Франції Еммануеля Макрона до Китаю, який щойно закінчився та відбувався водночас з візитом президентки Єврокомісії Урсули фон дер Ляєн, німецькі політичні оглядачі роблять несподівані і сумні для Німеччини та західної міжнародної спільноти висновки. Зокрема, столична Berliner Zeitung надрукувало статтю щодо цих візитів з викладенням позиції китайського експерта, аспіранта у Вільному університеті Берліна (Freie Universität Berlin), який досліджує міжнародні відносини, геополітику та стратегію, Чаотін Чена (Chaoting Cheng). Думка китайського фахівця зводиться до того, що Еммануель Макрон обдурив Олафа Шольца, візит до Китаю якого відбувся наприкінці 2022 року, та Урсулу фон дер Ляєн і спричинив справжній переворот у Китаї.

Президент Франції Еммануель Макрон зустрічає президента Китаю Сі Цзіньпіна 7 квітня ц. р.
Джерело: Thibault Camus / POOL / AFP

Президент Франції Еммануель Макрон, зазначає столичне німецьке видання, нещодавно відвідав Китай і був прийнятий китайською стороною з великою помпою. Напередодні свого візиту Макрон висловив надію, що Пекін використає свій потенціал унікального впливу на москву, щоб допомогти припинити війну в Україні, або принаймні утриматися від надання росії великомасштабної військової допомоги та від перетину «червоних ліній», накреслених Заходом.

Макрон заявив тоді, що тривала війна в Україні не в інтересах Китаю. Однак, насправді, оцінка ситуації з боку Пекіна може бути прямо протилежною, зазначає німецьке видання. Продовження російсько-української війни поглинуло б і Захід, і Росію, що насправді було би досить вигідно Пекіну, який завжди формує свою зовнішню політику відповідно до власних національних інтересів. Тому неясно, чи досяг би Макрон своєї справжньої мети. Але одне можна стверджувати напевно: візит Макрона пропонує Пекіну унікальну можливість побудувати єдиний фронт у боротьбі проти США, а Пекін може застосувати принцип «розділяй і володарюй» для досягнення цієї стратегічної мети.

Еммануель Макрон виступає перед китайськими студентами.
Джерело: Ludovic Marin / AFP

Пекінська традиція «єдиного фронту»

Згідно з історичним і діалектичним матеріалізмом, а також китайським комуністичним світоглядом і методологією, протиріччя і конфлікти є рушійною силою прогресу історії. І саме тому протиріччя необхідно активно сприймати і долати, насамперед шляхом вирішення головних протиріч і їх найважливіших аспектів.

Така свідомість, яка у комуністичному Китаї стала побіжним висловом, глибоко вкорінена в серцях людей. Для ключових політиків у Пекіні стратегічна конкуренція між Китаєм і США зараз є головним протиріччям, а США є головним «ворогом» Китаю. Тому і китайсько-європейські, і китайсько-російські відносини повинні бути підпорядковані головному протистоянню — американсько-китайської стратегічної конкуренції.

Це твердження також узгоджується з пекінською концепцією «єдиного фронту», проголошеною Мао, який заявив, що секрет політичної боротьби полягає в тому, щоби «заводити більше друзів і створювати менше ворогів». Як переконаний маоїст, Сі Цзіньпін, звичайно, такий підхід розуміє і поділяє. Він пишається тим, що наразі він великий стратег. Щоб протистояти сильному тиску США, Пекін не тільки радий бачити росіян у прямій конфронтації із Заходом, але й не цурається заманювати європейських лідерів економічними перевагами.

Еммануель Макрон відвідує Університет Сунь Ятсена в Гуанчжоу, Китай.
Джерело: Gonzalo Fuentes/Pool Photo via AP

Занадто короткий візит Олафа Шольца до Китаю

Незважаючи на консенсус серед ключових політиків Пекіна щодо залучення на свій бік Європи, Брюссель, як символ саме європейської єдності, не є тим суб’єктом, з яким Пекін охоче веде переговори. Тому що ЄС як цілісний організм є величезною економікою, порівняною за розміром з китайською, над якою Пекін не має явної переваги. І навпаки, окремі країни-члени ЄС, такі як Німеччина та Франція, перебувають у тіні китайського гіганта.

Крім того, Пекін вважає нинішнього президентку Європейської комісії Урсулу фон дер Ляєн занадто «проамериканською», тому Пекін вважає за краще обходити Брюссель і вести переговори безпосередньо з країнами-членами ЄС. Макрон доклав чимало зусиль, щоб залучити пані фон дер Ляєн до участі у своїх переговорах. Він запросив її поїхати з ним до Китаю, щоб продемонструвати єдність ЄС. Але Пекін, безсумнівно, по-різному поставився до них, прийнявши Макрона на високому рівні та зустрівшись із пані фон дер Ляєн у підкреслено стриманій манері.

З 27 країн-членів Євросоюзу Пекін надає найбільшого значення Німеччині та Франції, оскільки Німеччина є провідною економічною потугою ЄС, а Франція є постійним членом Ради Безпеки ООН, що володіє ядерною зброєю. Якщо Пекін надавав більше значення Німеччині в епоху Ангели Меркель, то в епоху після неї він готовий надавати більшого значення Франції.

У той час як візит Макрона до Китаю був триденним державним візитом, візит канцлера Німеччини Олафа Шольца до Китаю в листопаді 2022 року був лише робочим візитом, який завершився поспіхом лише через один день. Це підкреслює характер теплих китайсько-французьких відносин, які перевершують прихильність між Китаєм і Німеччиною.

Президент Китаю Сі Цзіньпін приймає з військовими почестями президента Франції Еммануеля Макрона перед Великою народною залою (парламентом) у Пекіні.
Джерело: Ng Han Guan/Pool AP/AP/dpa

Франція не є центром американської дипломатії

Впливовий китаєзнавець Сюе Лі (Xue Li) нещодавно написав, що Китай повинен розробити «стратегію щодо Європи», щоби тісніше прив’язати Європу до себе. У геополітичному аналізі основних європейських країн, заснованому на принципах «Великої шахівниці» Збігнєва Бжезінського (The Grand Chessboard, 1997), Сюе Лі робить висновок, що Франція є найважливішим стратегічним партнером Китаю в Європі і повинна співпрацювати з ним на всіх фронтах, тоді як інші країни Західної Європи, зокрема Німеччина, посідають другорядне місце і співпраця з ними має відбуватися лише в окремих галузях і у вторинних регіонах.

Причина, чому Сюе Лі вважав Францію більш прийнятним об’єктом для «єдиного фронту» Пекіна, ніж Німеччина, полягала в тому, що Франція у своїй дипломатії має глибокі традиції голлізму (Gaullisme). Франція була першою західною державою, яка офіційно встановила дипломатичні відносини з Китайською Народною Республікою (27 січня 1964 року) у той час, коли Китай і західний табір країн вороже ставилися один до одного.

У 1966 році Шарль де Голль оголосив про вихід Франції з організації військової інтеграції НАТО та наполягав на перенесенні штаб-квартири НАТО з Парижа. Оскільки Франція стояла осторонь під час першої холодної війни, не дивно, що наразі Франція прагне отримати «стратегічну автономію» під час другої холодної війни.

Відповідно до теорії американського політолога Семюеля Хантінгтона (Samuel Huntington) про зіткнення цивілізацій, Сюе Лі також стверджує, що Франція є переважно католицькою країною, тоді як США, Велика Британія та Німеччина є переважно протестантськими країнами; тому Франція не є центром американської дипломатії і саме тому західні партнери її часто відсторонюють. Відтак, прагнення Франції сприяти розвитку європейської «стратегічної автономії» є найвиразнішим. Сюе Лі працює в Китайській академії соціальних наук, найвищому офіційному мозковому центрі, на посаді директора департаменту міжнародних стратегічних досліджень. Завдяки цьому його поради мають вплив на ключову еліту Пекіна, яка приймає рішення. Підкреслено високопоставлений прийом, який отримав Макрон під час цього візиту, свідчить про важливість, яку Пекін надає Парижу порівняно з Берліном.

Сьогодні світ фактично вступив у другу холодну війну

Розрахунки Пекіна цілком могли бути правильними, оскільки французька дипломатія в минулому демонструвала сильну тенденцію до прагматичної realpolitik. Під час Тридцятилітньої війни (1618–1648) Франція, хоч і була католицькою, підтримувала протестантський табір, щоб послабити своїх головних суперників — Габсбургів (які також були католиками). Це створило прецедент переваги національних інтересів над релігійними переконаннями та стало основою Вестфальського світового порядку.

Коли османська армія у 1683 році напала на столицю Габсбургів — Відень, Франція не тільки не допомогла врятувати його, але й спробувала поділити здобич з османами. Якби Польща не прислала на допомогу війська, у складі яких ефективно воювали чотири полки українських козаків, Відень, ймовірно, був би взятий османською армією.

Сьогодні світ фактично увійшов у другу холодну війну, в яку Китай, Росія та Захід втягнені в ідеологічному протистоянні та геополітичному протиборстві, а російські війська навіть вторглися в Україну. Не дивно, що Франція знову відчуває спокусу пожертвувати своїми західними цінностями, щоб отримати величезні економічні вигоди та відігравати роль на китайському ринку. Це було би логічним повторенням історії.

Федеральний канцлер Німеччини Олаф Шольц прибуває до Міжнародного аеропорту столиці Китаю Пекіну. Шольц перебував у Пекіні у 2022 році лише декілька неповних днів.
Джерело: Kay Nietfeld/dpa

Останніми роками Москва підтримувала крайніх правих у Європі

Пекін не тільки розрізняє Брюссель, Париж і Берлін, а й запустив суперечливий для західної демократії формат співпраці між Китаєм і Центральною та Східною Європою («17+1»), що спонукало колишнього федерального міністра закордонних справ Німеччини Зігмара Габріеля просувати Пекін до політики «Єдиної Європи».

Стратегія Пекіна щодо Європи є класичним втіленням принципу «розділяй і володарюй». Але це не провина Пекіна, зазначає Berliner Zeitung, що ЄС не є єдиним цілим організмом, що він пронизаний протиріччями та суперечками, якими можуть скористатися зовнішні сили.

У 2003 році Париж і Берлін об’єднали зусилля, щоб протистояти рішенню Вашингтона про вторгнення в Ірак. Тодішній міністр оборони США Дональд Рамсфелд відрізняв країни «Нової Європи» у складі Центральної та Східної Європи від країн «Старої Європи», таких як Франція та Німеччина, стверджуючи, що «Нова Європа» була більш лояльною. Останніми роками Москва підтримувала крайніх правих у Європі, намагаючись розділити ЄС зсередини. Французький «Національний фронт» («Національний альянс»), німецька «Альтернатива для Німеччини» (AfD) та прем’єр-міністр Угорщини Орбан, який виступає за «неліберальну демократію», отримали моральну та/або матеріальну підтримку з Москви.

Європа могла би об’єднатися

Хоча Європейський Союз ще в березні 2019 року визначив Китай як «системного суперника», він досі не зміг розробити єдину стратегію щодо Китаю. Навіть країна-член ЄС, Німеччина, відклала свою «китайську стратегію» через внутрішні чвари.

Однак якщо Пекін вдасться до радикальних дій, наприклад, буде здійснювати велику військову допомогу росії або почне війну з метою завоювання Тайваню, країни ЄС можуть швидко об’єднатися і зайняти жорстку позицію щодо Китаю. Адже вторгнення російських військ в Україну буквально рік тому відродило організацію НАТО, яка була тоді на межі «смерті мозку», а країни Заходу виявили високу солідарність перед обличчям імперської експансії путіна та рішуче дистанціювалися від нього.

* * * * *

Наслідки зовнішньополітичних зусиль окремих провідних країн ЄС та керівництва Євросоюзу як інституції засвідчили наявність стратегічних розбіжностей між ними щодо подальшої співпраці з Китаєм. Вкотре Франція продемонструвала прагматичний розрахунок та національний егоїзм і схильність до зради у ситуації, коли на карту поставлені загальні європейські цінності та майбутнє об’єднаної Європи. Очевидно, традиції багаторічного толерування політики москви та китайські впливи і перспективи подальшого розподілу економічних здобутків від майбутнього співробітництва виявили Еммануеля Макрона як підступного геополітичного гравця, який без сумнівів жертвує європейською єдністю у протистоянні путіну та його агресії в Україну. За підсумками та характером перебігу державного візиту президента Франції до Пекіну, варто очікувати, що майбутнє Франції буде орієнтоване на Китай, Париж готовий долучитися до країн, що перебувають в орбіті його впливів. Відносини Франції зі США, Європейським Союзом та росією поки що не деталізовані, а позиції Парижа і Пекіна заявлені як стратегічні та партнерські. Таке ставлення Франції до загальноєвропейських цінностей та політики, що проводять країни західної демократії на чолі зі США, становлять загрозу для демократичних цінностей і єдності антипутінської коаліції.

Україні доцільно враховувати політику Парижу та його лідера, який свого часу проводив довгі телефонні переговори та консультації з путіним, коли вже тривала кровопролитна війна в Україні, та визначати пріоритети у своїй зовнішній політиці. Очевидним стає, що за нинішнього двуликого і занадто дипломатичного президента Франції, політика України повинна бути більш жорсткою як до позиції Макрона, так і до відносин з Пекіном. Стратегічні союзники України залишаються незмінними: США, Великобританія ті ЄС.

Підготував Сергій Польовик