Ніхто не знає, чи має межі готовність Путіна до ескалації
08.03.2022 р. «Die Welt», Німеччина
У багаторівневій та ретельно підготовленій «спецоперації», як він її називає, а по суті відвертій, брутальній, неспровокованій та несправедливій війні Росії проти України, особливе місце посідає Німеччина. Володар Кремля особисто долучився до розробки цього напряму війни в Європі. Як офіцер спецслужб колишнього Радянського Союзу, він мав досвід спілкування у німецькомовному середовищі, добре вивчив мову та, безумовно, стиль і способи роботи радянських спецслужб з найвищими політичними керівниками Німеччини. Власне, такий підхід приніс свої, позитивні для Москви плоди. Німеччина тривалий час перебувала під гіпнотичним впливом Кремля та поводилася на міжнародній арені невпевнено, коли справа стосувалася зухвалих дій Москви та порушення нею всіх раніше прийнятих зобов’язань, відмову від дотримання норм загальноприйнятої людської моралі та правил поведінки у цивілізованих суспільствах. Багаторічне перебування на посаді Федерального канцлера Німеччини Ангели Меркель, з якою Путін був особисто знайомий ще з часів промосковської НДР, очевидно спричиняло мовчазну терплячу реакцію канцлера Німеччини на зухвалу поведінку лідера Росії, навіть тоді, коли його дії межували з нормами пристойності. Меркель мовчала і терпіла. Парламентські вибори в Німеччині та остаточний відхід від політики врятували багаторічного канцлера від особистої ганьби та відповідальності за війну Росії проти України, за проросійську зовнішню політику Німеччини, за економічні та «газові» ілюзії, заколисання німецької та європейської спільноти уявним благополуччям та стабільністю в Європі.
Коли мова заходить про Україну, зазначає видання, у військовому відношенні Німеччини нічого не може вдіяти. Проте вже зараз Путін може використати факти постачання летальної зброї до України як привід для нападу на чергові держави. Погрози з боку Москви вже озвучені. Якщо за ними послідують дії, у НАТО більше не залишиться вибору.
Щойно Володимир Путін вторгся в Україну, як Європейський Союз виявив безпрецедентну єдність і рішучість, зазначає видання. Тепер потрібно зробити все, щоб через санкції Росія потрапила в біду і відмовилася від війни. Швидкість дій зазвичай млявого ЄС, зануреного в нескінченні раунди переговорів, була дивовижною.
ЄС і Німеччина наважилися зробити ривок вперед, який навряд чи був би можливим раніше, враховуючи горезвісну роздробленість ЄС і небажання Німеччини відмовитися від ідилії благополуччя. Правда полягає також у тому, що Німеччина та ЄС дійшли до рішучих дій не з власної ініціативи та власними силами.
Саме Путін примусив США, ЄС та Німеччину до активного політичного курсу. Тому, зазначає експерт, ми повинні стримувати нашу гордість. Тому викликає тривогу та самовпевненість, з якою зараз низка політиків заявляє, що Путін прорахувався і що його привели до прийняття хибного рішення щодо безпечного ведення війни. До правил політики належить принцип не фіксувати документально жодних сумнівів чи власних слабкостей, особливо в такій критичній ситуації, як нинішня. У такому разі наповнені емоційним тиском вислови мають певний сенс і виправдання. Але це не повинно заважати нам дивитися на ситуацію реалістично.
Зокрема, це стосується також санкцій проти Росії та їх масштабу. Оглядаючись ретроспективно, стає зрозумілим, що вже щонайменше 15 років Путін послідовно переслідує мету перетворити Росію на нову імперію, щонайменше подібну за розмірами до радянської, і в разі потреби готовий до будь-якого конфронтаційного протистояння. З огляду на це, новий режим санкцій проти Росії надходить дуже пізно. Крім того, цей режим має суттєвий недолік його структури, про який замовчується і який значно знижує ефективність цієї акції.
Санкції розроблені таким чином, що вони, хоча й завдають шкоди багатьом установам та фізичним особам у Росії, але не створюють серйозних загроз для постачання Німеччини та інших європейських країн російськими нафтою та природним газом. І справа не лише у тому, що європейські держави продовжують допомагати наповнювати державну та військову казну Путіна. Вони тим самим посилають російському диктатору чіткий меседж: з огляду на свій електорат, який звик до якісного забезпечення, вони не хочуть миритися із суттєвими втратами і жертвами у себе в країнах.
Путін сприйматиме це як заохочення до продовження загарбницької війни. Залишається сподіватися, що санкції все-таки спрацюють. Але заради справедливості слід визнати, що на даний момент вони більше допомагають Заходу зберегти обличчя, ніж допомагають Україні.
Заходом, по суті спрямованим на відвернення уваги світової спільноти, був заклик Федерального міністра економіки та захисту клімату Німеччини Роберта Хабека (Robert Habeck) спрямувати зусилля на відновлювані джерела енергії. Це могло би бути корисним, лише якби ми були набагато далі просунуті з цього питання, зазначає видання. По-друге, саме загальновідомий поворот в енергетиці знову значно посилив залежність Німеччини від енергоносіїв з Росії. Цей поворот, який безвідповідально обґрунтували аварією на АЕС Фукусіма, був негайно, протягом одного дня, здійснений Ангелою Меркель в 2011 році. Примітно, що раніше Володимир Путін відкрито заявив на Мюнхенській конференції з безпеки, що Росія бачить для себе загрозу з боку НАТО і Заходу в цілому, і буде реагувати на це.
Незважаючи на цю безпосередню загрозу, Німеччина не доклала достатніх зусиль, щоб зменшити свою залежність від російського газу та нафти. Навпаки, була здійснена швидка відмова та виведення з експлуатації ядерної енергії та вугілля без забезпечення відповідної заміни енергоносіїв. Проводячи неактуальну за пріоритетами політику збереження клімату, Німеччина відверто впала у ще більшу залежність від Росії, клімат виявився більш важливим за безпеку.
Усі федеральні уряди робили так само
Така залежність має давню німецьку традицію. Як нещодавно зазначив історик Франк Бьош (Frank Bösch), такі компанії, як Mannesmann, Ferrostahl і Hoesch, з кінця 1950-х років постачали труби в Росію, яка щойно починала розробляти свої нафтогазоносні родовища в Сибіру. Незабаром труби почали поставляти спочатку соціалістичні країни, а потім і Німеччина.
Все це відбулося за чітким схваленням і підтримкою всіх наступних федеральних урядів Німеччини, незалежно від того, хто їх очолював, представники ХДС чи СДП. За винятком короткого проміжку часу падіння обсягів поставок, що відбулося внаслідок кубинської ракетної кризи в 1962 році та призведеної нею короткої заборони на експорт труб, цей бізнес продовжувався безперервно до 1989 року. Майже всі спроби США переконати Німеччину бойкотувати поставки труб провалилися через постійний опір усіх федеральних урядів.
Забезпеченню постачання Німеччині енергоносіїв із Радянського Союзу особливо сприяла так звана «східна політика», яку проводили соціал-демократи, та яку проголошували політикою розрядки, орієнтовану на захист прав людини. Однак ця східна політика була не тільки благородною, але також і прагматичною нафтовою політикою. «Зміни через торгівлю», — це риторичне гасло, яке соціал-ліберальна коаліція використовувала так саме охоче, як і пізніше Гельмут Коль, не в останню чергу було продиктоване егоїстичними німецькими енергетичними інтересами. Таким чином, системна енергетична залежність Німеччини від Росії — це не просто отруєний подарунок, який Герхард Шредер залишив у спадок для Німеччини.
Скоріше, це частина економічної, а також політичної ДНК Федеративної Республіки Німеччина. І перш за все, це стосується Соціал-демократичної партії, СПД. Не варто забувати, що Олаф Шольц, якого зараз вихваляють як рішучу людину дії, до останнього називав проект «Північний потік-2» суто економічним проектом і таким чином захищав його. Шольц кілька тижнів применшував загрозливу ситуацію навколо загроз з боку Росії. Правда, він виступив із великою промовою в Бундестазі, яка мала на меті ініціювати зміну в галузі політики безпеки Німеччини. Однак ця промова виникла не з власного бажання та мислення самого Шольца. Справжні її автори різні і належать не до СДП, а до партій «Зелені» і ХДС. Ця традиційна проблема залишиться й надалі, горезвісний «комплекс Росії» завдав і завдаватиме серйозної шкоди Німеччині.
Це є ще однією причиною, чому переорієнтація Німеччини в енергетичній політиці, яку зараз прискорює федеральний уряд, є досить довгостроковим проектом. Навряд чи це допоможе Україні в найближчі місяці та роки. Можливо, їй допомогли б санкції, з якими Німеччина вже змирилася, не зважаючи на серйозні втрати у себе в країні. Німеччина може цього прагнути. Якщо федеральний уряд справді хоче надати Україні практичну підтримку, він повинен був би однозначно підготувати та налаштувати німців на такі складні та незручні часи.
Для цього потрібне почуття громадянства у нації, яке мало би перевершити те, яке німці продемонстрували за два роки пандемії коронавірусу. Ніхто не знає, чи підтримає Шольца у такому намірі коаліційна більшість. Німеччині варто було б спробувати. Однак для цього канцлеру знадобиться більше особистої мужності, ніж обіцянка у 100 мільярдів Євро.
Та навіть це не змогло б звільнити Україну від російської навали. Така структурна неспроможність надає деклараціям про солідарність неприємного присмаку. Наразі вони необхідні та важливі хоча б тому, що показують, що холодна завойовницька політика Путіна не залишається без спротиву. Що він має проти себе мільйони людей. Що порушення міжнародного права не буде визнаним. Але розрив, який утворюється між доброю волею і впливом на те, що відбувається, величезний.
Опитування 2019 року у Німеччині показує, яке нерозуміння переважало тоді у суспільстві. Семеро з десяти німців на той час вважали, що Німеччині потрібно зменшити залежність від США і тіснішою співпрацювати з Росією. Численні демонстрації та мітинги з добрими намірами, по суті, є не що інше, як перенесені на вулиці політичні заяви та позиції партій.
Крім доставки гуманітарної допомоги, ця солідарність є слабкою, оскільки лише символічно допомагає тим, кому вона призначена. Можна припустити, що така форма зовнішнього впливу вже можливо, дійшла до кінця своєї ефективності.
Це складно прийняти з морального боку. Можна ухилятися від осуду за бездіяльність і спостерігати за тим, як менше ніж за 1000 кілометрів на схід від Берліна життю та існуванню громадян вільної, демократичної та орієнтованої на Захід держави фатально загрожує агресор. Той факт, що це насправді відбувається в Європі в 2022 році, є неприйнятним для будь-якого почуття справедливості та логічного мислення.
НАТО не повинно втручатися
Це може наштовхнути деяких на думку, що перед обличчям військового злочинця Росії, який більше не дотримується правил, слід відмовитися від положень існуючих документів та безпосередньо втрутитися військовою силою у війну в Україні. Ця вимога зрозуміла і звучить логічно. Але було б нерозумно і небезпечно піддаватися такому імпульсивному наміру. Не тільки тому, що обурення не повинно стати керівним принципом. Якщо організація НАТО діяла б таким чином, то вона, а також і ми стали б стороною війни, вважає автор.
Стаття 5 Північноатлантичного договору передбачає, що держави НАТО можуть втручатися у війну лише в разі нападу на одну чи декілька держав-членів. Навіть якщо це сьогодні боляче для України, НАТО відмовиться від власних рішень, якщо просто проігнорує це правило. Знову ж таки, мета не виправдовує засоби. Застосування сил НАТО в Україні, хоча і в меншій мірі, також порушить правила воєнного стану та міжнародного права, від яких Путін давно відмовився. Це був би ще один внесок у порушення юридичних норм міжнародних відносин. Наразі все говорить на користь того, що набагато доцільніше, більше та ефективніше, ніж раніше, постачати Україні сучасну зброю.
Ніхто не знає, чи ще існує межа готовності Путіна до ескалації. Буквально кілька тижнів тому автор намагався пояснити, чому Путін хоче розширити сферу свого впливу і готовий порушити суверенітет України, а згодом і всіх східноєвропейських країн. Аби він лише не почав гарячу війну. Тепер він, здається, готовий піти ще далі. У промові, яку транслювало російське телебачення минулої суботи, він заявив: «Ці санкції, що вводяться, рівнозначні оголошенню війни». Щоправда, він додав: «Але, слава Богу, все ще не зайшло так далеко». Але зараз загроза є реальною, слова можуть бути також вчинками.
Будь-яка допомога, яку отримає Україна, може бути використана Путіним як можливість атакувати східні і, там де це є можливим, не лише східні країни НАТО, називаючи це операцією самооборони. Якщо це станеться, у НАТО не буде іншого вибору, окрім як розпочати війну. Проте руки західних держав все ще зв’язані через власні організаційні недоліки, а також через давні прорахунки України.
Наразі це гірке і ганебне для нас відкриття. Українці захищаються ефективніше, ніж очікувалося. Можливо, Путін все-таки не може повністю покладатися на своїх солдатів. Можливо, Україна занадто велика, щоб її зробили васальною державою. Проте, Путін ще не переміг. Також не виключено, що його воїни будуть вражені прагненням українців до волі та загубляться на просторах України.
Тим не менш, російська армія наразі явно має перевагу. Тому було б безвідповідальним прийняти бажане за дійсне (wishful thinking) і не розраховувати на можливу, тимчасову, перемогу Путіна. Тоді це можна було б порівняти з Угорщиною в 1956 році, Берліном у 1961 році, Прагою в 1968 році, а також із Сирією в 2011 році. За допомогою популярної політики «тримайте канали розмови відкритими» не можна змінити чогось у принциповому плані.
Але було б сенс почати думати вже зараз про те, як нову ситуацію можна зробити терпимою і нарешті подолати її. Угорщина, Берлін і Прага показують, що це може працювати. Але це може тривати багато часу.
Роздуми німців стосовно їх ролі і місця, а також відповідальності за вчинення Росією злочинів в Україні стають все більш виразними та тривожними. Поки що вони описують лише моральну площину за неучасть Німеччини у стримуванні Росії та опосередковано засуджують проросійську діяльність ліберальних урядів Німеччини попередніх років. Втім, події в Україні та у світі розвиваються стрімко. Не виключається, що незабаром настане час справжнього «занепокоєння» заколисаної власним комфортом та добробутом Німеччини.
