Міжнародний трибунал для Путіна

Досвід покарань нацистських режимів

 

 

Іван Січень

Про вчинені росіянами злочини в Україні нам усім добре відомо. Практично кожен із нас бачив їх наслідки на власні очі або у матеріалах ЗМІ. А більшість населення у світі, принаймні, чуло про них по радіо або, знову ж таки, бачило по телевізору. Звірства російських нападників вже перевищили те, до чого вдавалися татаро-монголи, німецько-фашистські загарбники чи ті ж серби під час громадянської війни на території колишньої Югославії. Щоправда, міжнародних судів за часів татаро-монголів бути ще не могло, тому їхні очільники уникнули покарання. А ось лідерів-злочинців Німеччини чи тієї ж екс-Югославії все ж було покарано. Як обов’язково зазнає покарання і правляча верхівка нинішньої Росії. До чого, як відомо, Гаазький трибунал вже готується. Та зараз доречно згадати, що сталося з їхніми попередниками, які колись постали перед міжнародним судом.

 

Розпочнемо з процесу у Нюрнберзі, відомого як перший в історії повномасштабний суд над військовими злочинцями, що входили до групи колишніх лідерів нацистської Німеччини, яка зазнала поразки у Другій світовій війні. Перед Міжнародним трибуналом у складі представників судових органів країн антигітлерівської коаліції — США, Великобританії, Франції та СРСР — постали 24 керівника Націонал-соціалістичної партії Німеччини, Імперського кабінету міністрів, штабу Верховного командування вермахту, а також гестапо та штурмових загонів СА.

Звинувачення включало чотири пункти, в тому числі щодо злочинів згаданих осіб проти миру і людяності, військових злочинів (порушення законів війни, які були визначені Гаазькими конвенціями від 1899 і 1907 років) та заколотів з метою захопити владу і отримати можливість вдаватися до подібних дій. Під час слідства заслуховувалися тисячі свідків, а також вивчалися фото- і кіноматеріали, інші документи, що підтверджували вчинені німецько-фашистськими загарбниками жахіття. Все це стосувалося як окупованих територій колишнього Радянського Союзу, передусім як України і Білорусі, так і Європи.

Незважаючи на спроби нацистських лідерів заперечити свої злочини, або перекласти відповідальність за них на вище керівництво Німеччини (яке покінчило життя самогубством чи щезло у невідомому напрямку) висунуті звинувачення були повністю доведені. Так, підтверджено факти масових вбивства військовополонених та цивільного населення, цілеспрямованих руйнувань мирних населених пунктів та застосування заборонених видів зброї.

Не вдалося нацистам переконати, що вони «нічого не знали» про концтабори, газові камери та крематорії, які мали промислові масштаби. Термін «геноцид», який чітко визначив те, що становило собою свідоме знищення цілих народів, був запроваджений у політичному лексиконі.

За підсумками слідства були винесені відповідні вироки.

Смертний вирок у спосіб повішення на шибениці отримали 12 осіб. В рамках однієї статті всіх таких не опишеш, але про кількох із них нагадати таки варто.

  • Герман Герінг — політичний, державний і військовий діяч нацистської Німеччини, рейхсміністр авіації, рейхсмаршал Великонімецького рейху, обергруппенфюрер СА, почесний обергруппенфюрер СС, генерал піхоти та генерал земельної поліції. Був однією з найбільш впливових осіб — другою після Гітлера, його офіційним наступником. Покінчив життя самогубством напередодні страти, яку визначало рішення Нюрнбергського трибуналу.
  • Мартін Борман — такий же впливовий політичний і державний діяч гітлерівського режиму. Обіймав посаду начальника канцелярії Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії (НСНРП) та особистого секретаря фюрера. Фактично контролював всю внутрішню політику країни. Покінчив життя самогубством ще до капітуляції рейху. Останки було знайдено аж у 1972 році.
  • Ернст Кальтенбруннер — начальник Головного управління імперської безпеки СС, статс-секретар імперського міністерства внутрішніх справ Німеччини, обергруппенфюрер СС, генерал поліції та один із організаторів Голокосту. Був найбільш високопоставленим серед звинувачуваних членів СС. Вирок — страчення у спосіб повішення на шибениці.
  • Іоахім фон Ріббентроп — міністр закордонних справ Німеччини, обергруппенфюрер СС. Нюрнбергський трибунал визнав його винним за всіма пунктами. Повішений у жовтні 1946 року.
  • Вільгельм Кейтель — генерал-фельдмаршал, начальник штабу Верховного командування вермахту. Визнаний винним у військових злочинах. Повішений.
  • Альфред Розенберг — начальник Управління зовнішньої політики НСНРП та її основний ідеолог, рейхсміністр окупованих східних територій, обергруппенфюрер СА. Повішений.
  • Разом із ними отримали смертельний вирок: Ганс Франк — рейхсляйтер, генерал-губернатор окупованої Польщі, один з основних організаторів терору польського та єврейського населення; Вільгельм Фрік — один із керівників НСНРП, почесний обергруппенфюрер СА та СС, рейхсміністр внутрішніх справ Німеччини; Юліус Штрейхер — ідеолог расизму, головний редактор антисемітської газети Der Sturmer («Штурмовик»). Страчений за антисемітську пропаганду і заклики до геноциду.
  • До довічного ув’язнення були приречені: Рудольф Гесс — заступник фюрера в НСНРП та рейхсміністр. По 20, 15 та 10 років ув’язнення отримали: Бальдур фон Ширах — молодіжний діяч, рейхсюгендфюрер, обергруппенфюрер СА, гауляйтер Відня; Костянтин фон Нейрат — рейхспротектор (намісник) Богемії та Моравії, обергруппенфюрер СС; Карл Деніц — гросадмірал, головнокомандувач німецького ВМФ, а з 30 квітня 1945 року — всіма збройними силами. Тоді ж він став і новим німецьким фюрером. Щоправда, це тривало досить недовго.

 

А тепер повернімося до ближчих часів новітньої історії останніх тридцяти років. У 2000-х Міжнародний трибунал стосовно колишньої Югославії висунув звинувачення колишньому президенту цієї країни Слободану Мілошевичу та ще чотирьом вищим югославським посадовцям у скоєнні військових злочинів у Косові навесні 1999 року. Звинувачення висувалися за п’ятьма пунктами: вбивство, переслідування за політичними, расовими і релігійними мотивами, депортація та порушення правил війни.

Всупереч усім спробам Москви скористатися своїм «авторитетом» для зриву міжнародного судового процесу проти С. Мілошевича, як головного російського союзника на Балканах, його все ж таки було покарано. У квітні 2001 року С. Мілошевич був заарештований новим сербським урядом та переданий до в’язниці ООН в Гаазі. Там же він помер у березні 2006 року від нібито сердечного нападу.

До речі, війна в Косові спровокована С. Мілошевичем з тією ж самою метою, як і В. Путіним — у Чечні. Винятково — для підвищення власних рейтингів серед національної більшості своїх країн за допомогою «гри» на їхніх націоналістичних настроях.

Дещо менше «поталанило» президентові, а фактично — диктаторові Іраку — Саддаму Хусейну. Він також організовував масові вбивства окремих національних і релігійних громад своєї країни. У тому числі із застосуванням проти курдів та шиїтів хімічної зброї. Після повалення його влади завдяки військовій операції США та їх союзників у 2003 році, його упіймали, заарештували та стратили на шибениці. Більшість громадян Іраку підтримала такий акт. Можу зауважити також, що на відміну від російських військ в Україні, американські війська в Іраку дійсно сприймалися місцевим населенням як визволителі.

 

Міжнародні суди, а з ними і відповідний вирок, очевидно передбачаються і для режиму В. Путіна. Саме він, скоріш за все, уникне цього, бо не доживе (якщо ще живе) чи зважиться на якийсь інший самогубний вчинок. Минулого місяця, якщо вірити повідомленням багатьох новинних джерел, таку спробу вже зробив Д. Медведєв — колишній прем’єр-міністр, технічний президент, а зараз — заступник голови Ради безпеки Росії. Його поводження не можна вважати нормальним, однак і в такому стані він усвідомлює неминучість соромної кари.

Не знаю, чи покарають російського міністра оборони С. Шойгу, начальника генштабу В. Герасимова, начальника ГРУ ГШ І. Костюкова, директора ФСБ О. Бортникова, очільника зовнішньополітичного відомства С. Лаврова та прес-секретаря російського президента Д. Пєскова. А разом із ними — і всіх російських пропагандистів на кшталт Скабеєвої чи Соловйова. Але якщо їм вдасться уникнути міжнародного трибуналу, то аж ніяк втекти від довгих рук своїх поплічників. Про це свідчить досвід російських військових начальників та командирів від вищої до середньої ланки, які воювали на українському Донбасі у 2014–2015 роках. Більшість із них вже загинула. Хто — в автокатастрофах, хтось начебто наклав на себе руки або втопився у морі, а когось знищили у Сирії. До речі, саме вона і стала основним «утилізатором» незручних свідків.

Не потрібен вже військовий трибунал і для більшості військових зрадників України, які у 2014 році перебігли на бік Росії під час захоплення нею Криму. Їх кинули на забій під Маріуполь та Миколаїв у складі перших ешелонів російських військ. Серед них були навіть такі, хто встиг вже звільнитися зі служби у ЗС РФ, але був знову призваний навесні 2022 року, щоб у кінцевому рахунку, як кажуть, збагатити наш український чорнозем. Таке ж чекає і на колаборантів-обожнювачів режиму В. Путіна. І тих, хто умисне залишився на окупованих південно-східних територіях України, і тих, хто у нашій столиці готувався зустрічати з квітами російські війська.

 

Схожі публікації