Українсько-польські відносини: правда і міфи. «Закерзоння». Частина 4

Закерзоння. Частина 4.

Діяльність і тактика

Загони особливого призначення «Вісла» підійшли до виконання свого завдання з накопиченим досвідом проведення операцій проти повстанців в 1944–1947 рр., а також з ретельним попередньо розробленим планом. Операція проходила в два етапи: 1-й етап включав операції тільки в 1-й зоні, до якої входили південна та південно-східна частини Жешувського воєводства та кілька районів південно-східної частини Люблінського воєводства, що межували з польсько-радянським кордоном. Головним завданням було ліквідувати повстанські елементи в І-й зоні, повністю депортувати звідти українське населення і паралельно вести військову рекогносцировку в ІІ-й зоні, готуючись до II-го етапу. Операція в І-й зоні тривала один місяць після початку операції «ВІСЛА» і завдала нищівної поразки загонам УПА в регіоні. УПА зазнала великих втрат, чимало бійців потрапило в полон.

На операцію «ВІСЛА» УПА відповіла новими атаками на невеликі підрозділи місцевих служб безпеки, збільшенням числа засідок та руйнуванням спустошених селянських садиб і сіл, які залишило депортоване українське населення. Наступні місяці, однак, стали місяцями поступового знищення і розпаду сил УПА. Урядові війська зуміли завдати меншій за чисельністю (сім до одного) армії українських повстанців поразки, методично застосовуючи досвідчені сили безпеки, прочісуючи ліси, вдосконалюючи розвідувальну мережу, збільшуючи кількість патрулів та безупинно переслідуючи повстанців. Після травня 1947 року УПА втратила будь-яку перевагу в ініціативі. Вона змушена була реорганізуватись у малі загони автономно діючих сотень і взводів, бо курінна (батальйонна) структура розвалювалась. Зв’язок і координація дій між загонами сильно ускладнилися, окремі загони були знищені повністю. Все більше бункерів захоплювалися урядовими військами, підступи до населених пунктів перекривалися, що позбавляло повстанців джерел постачання. Під час 1-го етапу операції «ВІСЛА» загинуло понад 900 бійців УПА, набагато більше було взято в полон. Кілька груп загальною кількістю понад 200 повстанців перетнули польсько-чехословацький кордон і з боями дісталися до американської окупаційної зони в Німеччині і Австрії. Загін зі ста бійців перейшов на територію Радянської України і приєднався там до сил УПА. В Закерзонні залишились розпорошені групи (по 15–25 повстанців) та підрозділи патрулів безпеки УПА (СБ). Колишні межі району операцій УПА перестали існувати. Загони, що залишились, діяли більш-менш автономно.

Паралельно з наступальними операціями ЗОП «Вісла» методично здійснювали депортацію місцевого населення, зберігаючи аналогічну наступальну етапність та зональний поділ цієї операції. Таким чином, під час першого етапу всі етнічні українці були депортовані з прикордонних з Радянським Союзом рідних земель, і ті повстанці, які залишилися, втратили підтримку місцевого населення.

Під час другого етапу район операцій змістився в ІІ-у зону, на південь Люблінського воєводства. Головні завдання етапу:

  1. виселити українців з ІІ-ї зони;
  2. знищити міцний батальйон «Залізняк» в районі операцій УПА «Бастіон».

Перше було виконане в рамках визначеного часу. Другого одразу досягти не вдалося.

Голова ОУН Ярослав Старух — «Стяг»
Голова ОУН Ярослав Старух — «Стяг»
Головнокомандувач УПА Закерзоння Мирослав Онишкевич — «Орест»
Головнокомандувач УА Закерзоння Мирослав Онишкевич — «Ореста»

Операція «ВІСЛА» була припинена 31 липня 1947 року. Однак ще кілька місяців після цієї дати окремі елементи УПА діяли в регіоні, більшість з них на південному сході Люблінського воєводства. Переважно це були найбільш загартовані бійці — члени інфраструктури ОУН, служби безпеки (СБ) та військової поліції УПА. Район операцій УПА «Бастіон», де діяв батальйон «Залізняк», був також місцем дислокації головного штабу ОУН Закерзоння. 18 вересня 1947 року це місце було викрите, атаковане і захоплене ворогом. Голова ОУН (Ярослав Старух — «Стяг») та штабні працівники покінчили життя самогубством у своєму бункері. Головнокомандувача УПА Закерзоння (Мирослава Онишкевича — «Ореста») було заарештовано через чотири місяці в Західній Польщі. Ліквідація району операцій «Бастіон» означала остаточну поразку УПА і придушення українського національно-визвольного руху в Закерзонні.

Нема точних даних щодо втрат під час повстання в Закерзонні. Офіційні польські джерела оцінюють втрати українців за період від 1944 року до 1947 року числом 4.000 осіб. Реальна цифра, напевне, вища. З цих чотирьох тисяч — 1 500 бійців УПА, решта — члени ОУН та мирне населення.

Польські втрати: 2 196 осіб, з них 997 військових, 600 міліціонерів і місцевих посадових осіб та 599 цивільних.

Контроль за населенням та ресурсами

Восени 1944 року, після вступу Червоної армії у терени Закерзоння, українське населення цих земель поступово було депортоване до УРСР (Україну), а польських громадян з України переселили в Польщу, більшість — у сільські райони Закерзоння замість депортованих звідти українців. Якими б важливими на той час не були причини українського повстанського руху (УПА) на цих землях, депортація населення одразу ж стала нагальною проблемою українців по обидва боки «лінії Керзона». Завданням програми депортації на подальшу перспективу було «вирішення» польською владою питання українського поселення на історичних українських землях (Холмщина, Перемишлянщина, Лемківщина), а тепер на південному сході Польщі. Але найближчою перспективою було придушення повстанського руху, позбавлення його підтримки місцевого населення. За іронією долі переселення й спонукало до підтримки повстанців українськими селянами.

На першому етапі, підтримана місцевим населенням і вдало використовуючи його утиски, УПА успішно розвивала повстання, тому обмін населенням проходив спочатку досить повільно. Так виникло зачароване коло: програма переселення підживлювала полум’я повстанської боротьби, бо спонукала місцевих українських жителів постачати УПА продовольство та новобранців; в свою чергу повстанська боротьба змушувала владні структури Польщі виконувати програму депортації більш інтенсивно. Можливо, тоді було очевидно, що це коло має бути розірване з поразкою УПА, але на той момент боротьба за Закерзоння та за місцеве українське населення тривали.

За звітами польської Державної агенції про переселення в 1944–1946 роках, потенційними кандидатами на переселення до СРСР вважалися 491 493 особи, включно з 122 618 сім’ями, що проживали на південному сході країни. Місцеві жителі відверто вороже сприймали програму переселення з їхніх історичних земель, а пропаганда УПА лише підсилила цю ворожість, бо українці сподівались, що уряд припинить масову депортацію, якщо відчує потужну протидію. УПА вдавалась до широкомасштабних операцій, що перешкоджали переселенню. Вона закликала українців не змінювати своєї позиції, а польських солдат — не брати участі в урядовій програмі переселення. Для підтримки програми захисту сіл і врожаю від знищення, гарантування безпеки польським поселенцям в Закерзонні та проведення агітаційної кампанії серед українського населення з закликом евакуюватись сюди стягувалися додаткові армійські підрозділи.

Незважаючи на опір, програма переселення була завершена і досягла своєї мети. За період з 15 листопада 1944 року до 1 листопада 1946 року загалом 488 612 етнічних українців (122 618 сімей) були переселені з Закерзоння до СРСР (переважно з Люблінського і Жешувського воєводств — у Західну Україну).

Наприкінці 1946 року польські урядовці вирахували, що на всьому південному сході Польщі залишилося приблизно 20 000 українців, які уникли депортації і, на їх погляд, які не будуть потужним джерелом підтримки повстанців. Однак після того, як УПА продовжила свій наступ на початку 1947 року, уряд змушений був переглянути свої попередні дані: число українського населення регіону, що було джерелом постачання продовольства та новобранців для УПА, зросло до 80 000. Пізніше з’ясувалось, що навіть ця цифра занижена. Тож польський уряд визначив одну з найголовніших цілей операції «ВІСЛА» — депортацію місцевих українських жителів.

У квітні 1947 року Тимчасовий уряд Польщі і СРСР уклали угоду про остаточну демаркацію спільного державного кордону. Це поставило крапку в програмі обміну населенням між двома країнами, і владні структури Польщі вирішили депортувати тих українців, які ще залишилася на південному сході країни, в новоприєднані західні і північно-західні воєводства (колишні східнонімецькі провінції та Східну Пруссію). Це радикальне рішення викликало в подальшому масу обговорень і серйозних суперечок в комуністичних та некомуністичних засобах масової інформації. Один з польських ветеранів операцій проти українських повстанців бригадний генерал Блюм писав про це так: «В історії кожною народу є події, які не можна повністю виправдати, застосовуючи абсолютні критерії оцінки та абстрактний гуманізм, але які з усіх поглядів заслуговують на розуміння нащадків та позитивний суд історії. Переселення українців Польщі у 1947 році — одна з таких подій».

За три місяці проведення операції «ВІСЛА» на північний захід Польщі було примусово переселено понад 140 000 українців. Завдяки цій вкрай варварській акції уряд Польщі досяг двох цілей: 1) усунув будь-яку базу підтримки українського повстанського руху в Закерзонні, прирікаючи УПА на остаточну поразку; 2) виконав те, про що десятиліттями мріяли польські урядові структури всіх політичних напрямків — вирішити українську етнічну проблему східних воєводств.

Всім депортованим українцям, що проживають в західній Польщі, за деякими винятками, ще донині не дозволяється повернутись на споконвічні батьківські землі українського Закерзоння.

Зовнішня підтримка польських операцій проти повстанців

Польські операції проти повстанців суттєво підтримував Радянський Союз. Ось кілька прикладів цього.

Польська армія була сформована на території СРСР, вишколена радянськими інструкторами, озброєна радянською зброєю, і, крім того, деякими підрозділами командували радянські офіцери. Польські служби безпеки та народної міліції були створені за зразком радянських, вишколені і проінструктовані радянськими спеціалістами з галузі безпеки, а також оснащені радянською зброєю. Радянські спеціалісти з питань держбезпеки, політичні і військові радники були присутні в повоєнний час в усіх польських військових підрозділах та службах безпеки і, користуючись власним досвідом, надавали цінні поради і експертні аналізи з усіх галузей внутрішніх справ, включаючи операції проти повстанців.

Чисельні радянські збройні сили, розміщені на території Польщі одразу ж після закінчення війни, надавали пряму і непряму підтримку Тимчасовому урядові Польщі, а особливо його службам безпеки За період 1945–1946 років радянські війська МВД СРСР діяли в східних воєводствах Польщі. Вони допомагали вести боротьбу з повстанцями, як польськими, так і українськими, та охороняли польсько-радянські кордони, перешкоджаючи загонам УПА, які намагались переходити з Закерзоння до Радянської України і навпаки. Вони також обмінювались розвідувальними даними зі службами безпеки Польщі щодо операцій УПА по обидва боки спільного кордону.

Крім радянської підмоги польські служби безпеки отримували також допомогу від колег з Чехословаччини. Служба безпеки ЧССР перекрила чехословацько-польський кордон і робила все для того, щоб не дозволити загонам УПА переховуватись на їх території, а також проводила свої операції проти повстанців, коли ті переходили через кордон. Вона активно обмінювалась з польськими колегами розвідданими щодо УПА.

Допомога, яку надавали Радянський Союз і Чехословаччина полякам в питаннях внутрішніх справ, була документально оформлена в лютому 1947 року тристоронньою угодою. Вони координували між собою операції проти повстанців УПА. Ця угода стала прелюдією до спільно проведених службами безпеки Польщі та Чехословаччини операцій під відповідними кодовими назвами «Операція «ВІСЛА» та «Операція «ТЕПЛІЦЕ».

Небойові операції УПА

Розвідувальні операції. УПА мала добре розгалужену, ефективну і надійну розвідувальну мережу. Це стало можливим не тільки завдяки прихильності населення в районі операцій до повстанців, але й, передусім, завдяки ефективності їх таємної організації — ОУН. Остання, крім налагодження мережі осередків в українських громадах Закерзоння, ще й організувала і підтримувала інфраструктуру повстанців, однією з функцій якої був збір вчасних розвідувальних даних для бійців про чисельність, розташування і пересування урядових сил внутрішньої безпеки, ставлення місцевого населення, польського і українського, до повстанців, чисельність і діяльність місцевих поліцейських постів, план військових навчань, виробничі потужності тощо. Більше того, під юрисдикцією ОУН знаходилась служба безпеки (СБ), яка одночасно була контррозвідкою і поліцією безпеки. Окрім гарантування безпеки, служба добувала необхідну розвідувальну інформацію для ОУН і УПА. УПА, нарешті, мала власні загони бойової розвідки на сотенному і курінному (ротному і батальйонному) рівнях.

В ОУН і УПА була ефективна система безпеки. Це підтверджується тим фактом, що жодного разу за період українського національно-визвольного повстання на Закерзонні (1944–1947 рр.) до жодної важливої ланки ОУН і УПА не потрапили ворожі агенти. Національно-етнічна відокремленість, можливо, була головним фактором, що спрацьовував на користь повстанців. Один з командирів польських військ, що діяли проти повстанців, полковник Ян Гергард, згадував:

«Завдяки нашим агентам-інформаторам всередині організації ми мали точні дані про неї (мається на увазі польська повстанська організація — ВІН). Однак така форма агентурної роботи не дала жодних позитивних результатів по відношенню до банд (!) українських повстанців».

Практика присвоєння псевдонімів кожному членові ОУН і УПА, а також кодових імен кожній бойовій одиниці УПА аж до груп допомогла дотримуватись заходів безпеки і ускладнила урядовим військам збір бойової розвідувальної інформації, оскільки ці кодові назви та псевдоніми часто змінювались

Розвідувальна діяльність ОУН-УПА почала слабнути, коли розпочались масова депортація українців з цих земель і масові арешти підозрюваних членів інфраструктури — остання була поламана і розвалена. Вона ще більше ослабла, коли УПА змушена була набирати новобранців, деяких навіть примусово, які не мали досвіду повстанської війни та були погано навчені. Захоплені в полон, ці «зелені повстанці» під допитами майже не чинили опору і цілком вірогідно, що більшість цінної розвідувальної інформації (розташування бункерів, загонів) була здобута урядовими військами саме в такий спосіб.

Далі буде

Схожі публікації