Журнал «Бінтел» № 1, 2019

Перший у цьому році номер журналу геополітичної аналітики «Бінтел»


Перший у цьому році номер журналу геополітичної аналітики «Бінтел» традиційно відкривається матеріалом президента Центру «Борисфен Інтел» Віктора Гвоздя. «Новий багатополярний світ і Україна» — такий заголовок статті. Автор підбиває підсумки політичних подій, початок яких сягає 1980–1990 років. Мається на увазі «холодна війна» між Західним і Східним блоками, яку, як пише автор, вважали своєрідним подовженням Другої світової і яка фактично могла перерости у ракетно-ядерну катастрофу. Але цього вдалося уникнути, бо колишні супротивники, відмовившись від протистояння, намагалися нормалізувати свої відносини. Що і як сталося згодом, хто і чому почав пригальмовувати позитивні процеси світового розвитку, де почали виникати і куди почали переміщуватися нові центри сили, яка роль відводиться при цьому нашій Україні — про це все йдеться у згаданому матеріалі, надрукованому під рубрикою «Геополітика».

Автор, зокрема, зауважує, що стабільності у світі серйозно загрожує в тому числі і соціально-економічна нерівність між різними країнами та прошарками їх населення. І для підтвердження звертається до доповіді некомерційної організації Oxfam, у якій зазначається, що з часу фінансової кризи 2007–2008 років кількість мільярдерів у світі зросла вдвічі, майже до 2 тис. осіб; з них сукупний статок 26 найбагатших сягає 1,4 трлн дол. США, що еквівалентно загальному обсягу доходів 3,8 млрд пересічних людей; протягом 2018 року статок мільярдерів зріс на 900 млрд дол. США, в той час як ресурси нужденної частини людства скоротилися на 11 %.

Наводячи інші проблеми світового масштабу, автор прогнозує подальший розвиток подій, під час якого формуватиметься багатополярна система світового устрою, вказує, які країни, на його погляд, виконуватимуть «економічну мелодію першої скрипки», кому з них випаде бути у фарватері політико-економічного розвитку, а кому доведеться задовольнятися роллю «масовки». Що ж до України, пише автор, то їй слід готуватися до відстоювання своїх інтересів та безпеки насамперед власними силами з використанням усіх наявних ресурсів.

Стаття наповнена якісними ілюстраціями і графіками за зазначеної теми.

У більш вузькому плані, але з неменшою ретельністю викладає своє бачення перспектив розвитку відносин між США і Росією та інтересів України ще один автор Іван Січень. Головним протиріччям між США і РФ у політичній сфері, пише автор цієї статті, є боротьба за вплив у світі, а по суті за ту модель світового устрою, яка відповідає саме інтересам кожної з держав. Зараз у центрі такої боротьби опинилась Україна, про що свідчить спрямована проти неї збройна агресія Росії. По суті, російський напад на Україну можна вважати найбільшим порушенням тієї світової геополітичної системи, що утворилася після розпаду СРСР. А відтак, саме від того, як усуватиметься українська проблема, залежатиме і спроможність США спинити експансію Росії, не допустити її виходу на рівень колишнього Радянського Союзу і стати новим центром сили світового рівня.

Автор також звертається до тексту нової редакції Стратегії нацбезпеки США, ухваленої у 2017 році, до інших концептуальних документів, ухвалених адміністрацією президента США Д. Трампа. У процесі боротьби за збереження свого одноосібного лідерства у світі, пише автор, США фактично покладаються винятково на власні сили, внаслідок чого решта провідних держав зацікавлені в іншій — багатополярній — системі міжнародних відносин. І доходить висновку, що саме цим і пояснюється ізоляціоністська політика чинного керівництва США. Та показує, як і чому Росія намагається підтримати процес формування багатополярного світу. Очевидно, що США, пише автор, і надалі дотримуватимуться жорсткого курсу стосовно РФ, не відмовляючись у тому числі від політико-економічних санкцій. А Росія у своїй протидії США посилюватиме тиск на Україну з метою повернути її до сфери свого впливу. Разом з тим, впевнений І. Січень, Помаранчева революція та Революція гідності демонструють всю марність сподівань Москви на можливість закріпити в Україні проросійську владу.

Але вважає також, що найближчій та середньостроковій перспективі цілком можливе розширення масштабів збройної агресії Росії проти України, в т. ч. повномасштабна наступальна операція, спрямована в глибину української території.

На погляд творчого колективу журналу, корисною буде для наших читачів стаття Мирослава Дністрянського «Політичне русинство як геополітична проблема України», у якій автор аналізує проблему збереження єдності українського народу та територіальної цілісності українського суспільства загалом. Автор зауважує, що український політикум має деяке уявлення про цю проблему, але переважно зводить її лише до регіонального чи навіть локального рівня. Але насправді вона зовсім не локальна, оскільки її деструктивний, але часто латентний, вплив поширюється на різні сфери і далеко за межі України. І щоб підкреслити її важливість, наводить факти, пов’язані з нею історичні і нинішні події, звертає увагу на те, як цю проблему використовували і використовують наші недруги для розхитування української державності, для протидії єдності народу, для нав’язування міжнародній спільноті питання про необхідність федералізації всієї України.

Починаючи з 2006 року, вказує М. Дністрянський, в Закарпатському регіоні було інспіровано нове піднесення питання русинства за сприяння керівництва секретаріату президента України та за активної підтримки російських спецслужб, що проявилося в «легалізації» Закарпатською обласною радою «русинської ідентичності» в березні 2007 року та віртуальному проголошенні незалежності «Подкарпатської Русі» у 2008 році. З початку російської агресії у 2014 році активісти політичного русинства однозначно стали на бік російських і проросійських сепаратистських сил, активно підтримуючи дезінтеграцію України. Тобто, проблема русинства не подолана, а ось у який спосіб це зробити і які наводити аргументи для її усунення — про це йдеться у згаданій статті. І цю тему продовжують в іншій статті журналу «Релігійні румуномовні громади Чернівецької області» три її автори — Василь Джаман, Іван Костащук і Володимир Грицевич. Робота ілюстрована чималою кількістю таблиць, фотоілюстрацій, графіками. Читач має змогу не лише ознайомитися з демографічним станом Буковини, але й збагнути роль церкви у цьому регіоні України, де проживають представники багатьох національностей і віросповідань.

А ось своєю публікацією «Сумна історія села на Одещині» автор Валерій Швець змусить читачів ще раз замислитися над походженням своїм, своїх батьків і своїх більш старших поколінь. Робить це, розповідаючи про дослідження, які довелось йому провести у рідних краях, заглиблюючись у архівні папери сторічної давнини. Ніби й далека історія — цей початок минулого сторіччя! Але ж ні… Слідуєш рядками статті за автором і ніби читаєш про події сьогодення. І сьогодні, як колись, село потерпає від зайд, і сьогодні, як колись, шукає вихід з політичної каламуті, сподіваючись на кращу долю, про яку не лише мріяли, а й відстоювали діди з прадідами. І тут у автора не якась поетика, а прості і беззаперечні докази, які він віднайшов-розшукав у архівах, проаналізував, виклав і запитує: спробуйте, шановні наші ідеологи, чимсь заперечити. Не зможете, бо, як мовиться, факти — річ уперта. Автор, наприклад, вказує, що протягом усіх передвоєнних років середня тривалість життя невпинно скорочувалась і перед війною (1941 рік) досягла рівня початку XX ст., тобто тривалості життя неандертальців. При цьому, якщо в 20-х роках минулого сторіччя народжуваність перевищувала смертність, то у 30-ті роки все відбувалось навпаки. Складається враження, що середня тривалість життя за радянських часів залежала від відстані до владних установ і якості доріг між населеними пунктами. Що менша була ця відстань, то менша була і середня тривалість життя. Що гірша була якість доріг, то вища була середня тривалість життя. Московська влада намагалася перетворити українські села на суцільний цвинтар, оскільки розуміла, що якраз українські села і є тим ґрунтом, на якому виростають наступні покоління нескорених.

І ще пише автор: «Моє найбільше відкриття після десятків годин архівної роботи полягає в тому, що геноцид українського народу відбувався не у 1932–1933 роках. Він тривав протягом усіх років перед Другою світовою війною, він тривав і після її завершення, аж до смерті Сталіна. Він розпочався перед індустріалізацією і не закінчився після її завершення. Його не можна вважати випадковим».

Також під рубрикою «Школа української геополітики» ми пропонуємо читачам матеріал Сергія Рудюка «Великий подвижник української державної самостійності», у якому йдеться про видатного українського правника, полум’яного публіциста, відомого політичного та громадського діяча, основоположника й лідера самостійницької течії українського національно-визвольного руху кінця ХІХ – першої чверті ХХ ст. Миколу Міхновського, якого сучасники називали Апостолом української державної самостійності. У статті автор описує, як М. Міхновський визначався з принципами відстоювання українства після розвалу Російської імперії, як 5–8 травня 1917 року в Києві на І-му Військовому з’їзді оприлюднив ідею «негайної націоналізації армії на національно-територіальному принципі» і як, на жаль, тодішні керівники Української Центральної Ради, плекаючи фальшиві надії на миролюбність «всеросійської демократії», його не підтримали, а спроба військовиків Другого українського імені гетьмана Павла Полуботка козачого полку примусити їх негайно проголосити державну незалежність України 3–4 липня 1917 року завершилася невдачею. Так був згаяний дорогоцінний час для реального державного будівництва, і коли, як і прогнозував М. Міхновський, наприкінці 1917 року посттоталітарна «демократична» Росія оголосила війну Україні, держава виявилася неготовою до відбиття ворожої агресії.

Про ті далекі буремні роки йдеться у інтерв’ю директора Музею Гетьманства Галини Ярової «Сучасники, які творять сьогодні політику держави, навряд чи усвідомлюють своє призначення», надрукованому у журналі під рубрикою «В гостях у БІНТЕЛ». Щоправда, розповідаючи про гетьмана П. Скоропадського і його долю після еміграції до Німеччини, Галина Іванівна відзначала не лише його роль як державника. Чималий внесок в зміцнення авторитету українців у світі зробили нащадки П. Скоропадського — сини і дочки, з наймолодшою з яких Оленою Павлівною директорці музею випало спілкуватися і співпрацювати не один рік. Завдяки такій співпраці вдалося отримати для музею чимало цікавих реліквій, що стали окрасою виставок. А щоб зрозуміти тональність інтерв’ю, достатньо навести для прикладу одну фразу Галини Іванівни: «Оті так звані радянські трафарети сприйняття історії ще даються взнаки. Але, як історик, хочу сказати, що наші можновладці 90-х років минулого століття, початку нашої незалежності, набагато освіченіші за своїх сьогоднішніх спадкоємців. І навіть більше, достатньо лише порівняти становлення світогляду у них і у державника Павла Скоропадського, щоб дійти висновку: сучасники, які творять сьогодні політику держави, навряд чи усвідомлюють своє призначення».

За традицією, ми розмістимо частину інтерв’ю на нашому сайті, а тим, хто зацікавиться ним, іншими журнальними матеріалами, нагадаємо: їх можна прочитати, придбавши у нас цей журнальний номер. Достатньо звернутись за вказаною адресою.

Олег Махно

 

Журнал видається українською та англійською мовами, матеріали не дублюються на сайті Незалежного аналітичного центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел».

Придбати журнал можна в друкованому або електронному вигляді.

Схожі публікації